Де проходять межі зони відповідальності журналіста?
00:00,
11 Вересня 2013
2294
Ці межі не закінчуються там, де текст написаний і навіть надрукований, вони є значно ширшими, бо журналістика – це суспільно значущі фах та покликання, а не лише спосіб заробітку
Коли Гагарін полетів у космос, Міжнародне товариство пласкої Землі (Flat Earth Society) відреагувало на це так: справді, він літав. Але корабель його крутився колами поблизу краєчка того блюдечка, яким є насправді Земля. І так само літатимуть усі інші, хто підніметься в космос. А розмови про круглу планету та орбітальні польоти – то змова і фальсифікація.
Тоді, на початку 1960-х, у газетах це подавали як анекдот, вигаданий не дуже розумними людьми. Сьогодні ж, згідно з новітніми правилами балансу опіній та представлення всіх думок, боюся, журналісти мусили б зробити такий коментар одним із основних, поряд із заявами вчених і самого Гагаріна…
Можливо, не в останню чергу у зв’язку зі зміною критеріїв журналістики десятки мільйонів американців сьогодні переконані, що знищення «башт-близнюків» організувало ЦРУ, що астронавти ніколи не літали на Місяць, що сир – це такий овоч, а булки для біг-маків ростуть на деревах. І так триватиме доти, доки слово спортсмена чи актора у ЗМІ стосовно непростих питань суспільного життя важитиме стільки, скільки й слово науковця (якщо не більше), а журналісти перейматимуться не пошуком істини (ясна річ, без претензії на її абсолютність, але все ж…) та донесенням її до якнайширшої за конкретних обставин аудиторії, а збалансованістю поданих публіці позицій та власною відстороненістю від суспільних процесів.
Скажете, це гіперболізація? Так, звісно, гіперболізація – але цілком реальної тенденції, можливо, навіть однієї з домінант у сучасних світових мас-медіа. І вельми популярної новації в українській журналістиці. А в підсумку все впирається у свідоме чи підсвідоме прагнення значного числа журналістів уникнути професійної відповідальності – прагнення, відповідним чином оформлене вихованими на постмодерній філософії (в якій принципово заперечується сама можливість наявності ґранднаративу, а розрізнення добра і зла вважається «примітивним») теоретиками медійної справи.
Але наразі мова не про них – а про тих, хто наголошує на відповідальності журналіста і на його професійному обов’язку дошукуватися істини. Де в такому разі лежать межі журналістської відповідальності? І в яких випадках журналіст перестає бути собою, де-факто відмовляючись від професійної діяльності на користь громадянського активізму? Над цими питаннями розмірковує, скажімо, колумніст The New York Times Девід Карр, чию статтю «Журналістика, навіть якщо вона похилена» передруковано MediaSapiens. Він доходить у кінцевому підсумку такого висновку: «Журналісти відповідальні за те, щоб іти за правдою, куди б вона їх не привела… Але я думаю, що активізм – який без сумніву супроводжується рішучістю, що допомагає у викритті – може також послабити зір. Якщо має місце певний план і наданий імпульс, то на тріщини можна не звернути уваги. …Тенденційність ідеології формує свій власний наратив… Активісти можуть і часто викривають правду, але першочергова безпристрасність залишається виграшним аргументом».
Власне, про те саме, але на ґрунті українських реалій, пише й колумніст «Українського тижня» Юрій Макаров: «Я з величезною повагою й симпатією ставлюся до журналістів Тетяни Чорновол, Ігоря Луценка, Єгора Соболєва, але те, що вони останнім часом виступають радше як громадські діячі, правозахисники, активісти, намагаючись безпосередньо втрутитися в боротьбу з кривдою, свідчить про зневіру в своїй місії. Лікар під час бойових дій не має права торкатися рушниці. Інакше він автоматично стає комбатантом з усіма сумними наслідками за законами воєнного часу». (Стаття «Журналістика прямої дії»).
Що ж, сформульовано чітко та образно. Особливо у Юрія Макарова. Тож, користуючись їхніми порівняннями й метафорами, спробуймо продовжити роздуми. Звісно, активізм може послабити зір – але може його й посилити, чи не так? Бо ж націлена на досягнення результату людина, переконана у важливості своєї місії, далеко не обов’язково (якщо вона одночасно є й професіоналом) апріорі відкидатиме те, що не вписується в її концепцію: навпаки, вона здатна побачити те, на що інші не звертатимуть уваги, бо для них воно не має сенсу, а для неї є складовою великої мозаїки. Звісно, хтось, націлений на «велику мету», може не звертати уваги, як пише Карр, «на тріщини», але ж інший, зациклений на безпристрасність, може нічогісінько, окрім цих тріщин, і не помітити. І взагалі, як давненько вже довів Жан-Поль Сартр у своєму класичному есе «Що таке література?», незаангажованої літератури – у її прозаїчній іпостасі – просто не існує. У поезії інші засади, доводить Сартр. А оскільки журналістика у своїй масі все ж ближча до прози, ніж до поезії, то на неї, очевидно, поширюється формула: «Свобода творчості передбачає і громадянську свободу. Не пишуть для рабів. Проза як мистецтво може співіснувати тільки з одним режимом, за якого вона має сенс, – із демократією. Коли в небезпеці одна, то в небезпеці й інша». Літератор відтак є заангажованим – заангажованим «захищати свободу».
Знов-таки, навряд чи можна вважати Сартра носієм абсолютної істини (як й інших філософів), але він достатньо точно окреслив простір та умови існування літератури (власне, й журналістики, бо наведені ним приклади стосуються діяльності літераторів у журналах у часи німецької окупації, причому що цікаво – орієнтованих на нацизм літераторів, які за відсутності свободи, отже, й вільного спілкування з читачами змушені були замовкнути). Та що далеко ходити: підніміть підшивки радянської преси 30-літньої давнини – там щось живе й цікаве наявне тільки в текстах, які стосуються «маленьких людей», дрібних «порушень соціалістичної законності», давньої історії чи здобутків умільців-самоуків, та й то далеко не завжди. Все інше – «словесні шлакоблоки, які заміщають мислення» (Мераб Мамардашвілі). Тож потрібна поправка до висновків Сартра: для рабів пишуть, але чи то журналістика?
При цьому не забуваймо, що журналістика включає різні жанри, які апріорі передбачають різні ступені вияву власної позиції автора: репортаж, новинну інформацію, аналіз, коментар тощо. Загалом же ця власна позиція завжди присутня. Це відверте лукавство (й ідеологічна заангажованість!) – говорити про повну відсутність заангажованості. Бо факт як такий (а саме він лежить в основі журналістики) є зовсім не буттям-у-собі й не річчю-самою-по-собі, а фрагментом реальності, виокремленим певним суб’єктом із певної позиції, зумовленої свідомими й підсвідомими настановами цього суб’єкта, його ментальністю, світоглядом тощо. Як образно сказав один симферопольський філософ, який потім збився на манівці боротьби за «східнослов’янську єдність» проти «кримськотатарських зайд», ми бачимо світ не очима, а понятійними категоріями. А тому й не бачимо багато з того, що фізично розташоване в нас перед очима…
І от журналістика, між іншим, покликана допомогти побачити це багато що. Навіть усупереч забобонам самих журналістів, які вони мусять долати ефективніше, ніж політики, бізнесмени та інженери – навіть усупереч тиску з боку суспільства чи якихось його інституцій, як-от держави і бізнесу.
Так чи інакше, хіба діяльність журналіста закінчується написанням тексту (підготовкою телесюжету, радіопрограми, інтернет-матеріалу) – чи вона продовжується за ці межі? І не тільки в плані боротьби (якщо потрібно) за вихід зробленого тобою на аудиторію (тобто проти внутрішньої цензури), а й у сенсі прагнення подолати тиск із боку влади (зовнішня цензура), охопити якомога більшу аудиторію, ба більше – достукатися до цієї аудиторії? Хіба журналістика – це не комунікація, а мас-медіа – не суспільно значущий засіб такої комунікації, не один із найнеобхідніших інструментів знаходження соціумом відповідей на зовнішні та внутрішні виклики, не одна з підвалин виникнення та існування модерного суспільства? А відтак – чи не є згадана щойно боротьба журналістів проти цензури, і не лише проти неї – а й за вільний медіапростір – не виявом активізму, а складовою професії?
Власне, про це метафорично пише й Сартр, ведучи мову про захист свободи – «захищати її треба не тільки пером. Настане день, коли перо треба відкласти, і письменнику взяти в руки зброю. Як би ви до цього не прийшли, незалежно від ваших переконань, література кидає вас у бій».
І тут, усупереч твердженню Юрія Макарова, котрий порівнює журналіста з медиком («Лікар під час бойових дій не має права торкатися рушниці. Інакше він автоматично стає комбатантом з усіма сумними наслідками за законами воєнного часу»), існують ситуації, коли лікар не просто може, а мусить взятися за зброю. По-перше, коли йдеться про терористів. Адже терорист за визначенням не є комбатантом. Тому стати на заваді його діям чи знищити його не є чимось таким, що суперечить статусу медика. Нагадую, йдеться про метафору, реально ж про терористів-проти-журналістики у вигляді цензорів, податківців, «тітушків» – але ж не випадково в цілій низці країн журналістам категорично заборонено брати інтерв’ю у справжніх убивць-терористів: у відносинах із цією публікою діють зовсім інші закони. По-друге, коли медик бачить, що поранених чи хворих, які перебувають під його опікою, хтось прагне вбити. Що, він мусить спостерігати за скоєнням вбивства й іти post factum скаржитися на вбивцю – чи взяти до рук зброю, щоб захистити своє право на професію, навіть і ціною власного життя?
Звісно, тут (як і всюди) повинні існувати певні межі (за всієї їхньої рухомості й умовності) й певні табу. Взагалі, культура як така починається з табу й стоїть на них. Тож у ситуації вибору між пошуком істини та захистом корпоративних чи політичних інтересів журналіст усе ж зобов’язаний віддати перевагу першому перед другим – якщо йдеться справді про журналістику. Ясна річ, тут можуть існувати винятки у надзвичайних обставинах (скажімо, війна), але ж 1943 року американські газетярі чесно описали випадок, коли уславлений генерал Паттон (один із найкращих американських генералів!) дав ляпаса рядовому солдатові, чим дали поживу геббельсівській пропаганді й ледь не позбавили армію вмілого воєначальника, проте зробили неможливим повторення таких ексцесів і підняли моральний дух війська та нації…
Загалом же питання про межі зони відповідальності журналіста дуже й дуже непросте, і в кожному конкретному випадку конкретні межі, мабуть, будуть своїми. Але існує й загальне правило – ці межі не закінчуються там, де текст написаний і навіть надрукований, вони є значно ширшими, бо журналістика – це суспільно значущі фах та покликання, а не лише спосіб заробітку.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
www.careers.ox.ac.uk
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
