Зараз у Молодому театрі йде прем’єрна вистава, поставлена кілька місяців тому – «Загадкові варіації» за п’єсою Еріка-Еммануеля Шмітта. Написано її було ще 1996 року, спеціально під Алена Делона, і починається вона з того, що на далекий нордичний острів до відомого письменника, лауреата Нобелівської премії, задля інтерв’ю приїздить журналіст. «Я журналіст із газети… Ви погодилися на спілкування зі мною», – представляється мій колега й у відповідь чує грізне: «Я ненавиджу журналістів!». Окрик, який у представників моєї професії викликає різні емоції – від сміху (хто з почуттям гумору) до занепокоєння (чому так легко сьогодні вимовляються ці слова?). Не любити журналістів, звинувачувати в підлості, неосвіченості, поверховості – сьогодні в Україні бонтон. І хоча п’єсу можна розібрати на кілька екзистенційних тем – любов, відданість, егоїзм, самотність, – я зачепилася саме за початок, за наболіле – проблемність робочих стосунків між журналістом та відомою особою.

Фото: dt.ua.

53-річний Станіслав Боклан, виконавець ролі зіркового письменника Абеля Знорко, стверджує, що на відміну від свого героя не ненавидить журналістів. Та все ж недолюблює. Очевидно, має право: в театрі він із 1994-го, тобто ось уже буде 20 років, те, що займає своє місце у професії, довів успіхом у постановках «Дон Жуан», «Хоровод любові», «Гедда Габлер», незабаром очікуємо його появу на великому екрані – у «Поводирі» Саніна. Крім того, тяжко працює на серіальному конвеєрі, а тут ще й набридливі журналісти, які незрозуміло чого хочуть... Визначити стереотипи й намацати стежки порозуміння я намагалася під час його гри в інтерв’ю.

Одразу скажу, про мене нецікаво писати – в мене немає гомосексуальних нахилів, немає скандалів у житті, тільки робота й дім!

Отже, роль Абеля вам досить близька? Ви все-таки ненавидите журналістів?

Я би так не сказав. Не можу судити про всіх однаково, але скажу вам так: ті люди, з якими я спілкувався, здалися мені дуже нецікавими. Зараз же такий час, коли журналісти нагадують грифів, які шукають, де засмерділо. Так, на це є попит. Але мені нецікаво. Я ніколи не купував журналів, у яких пишуть, хто з ким живе, хто в що одягається, хто кому рабінович і хто схуд останнім часом.

От я хочу поставити вам запитання! Я весь час намагаюся зрозуміти людей, які мені телефонують із пропозиціями взяти інтерв’ю чи зняти програму. Отже, запитання – нащо воно вам треба?

Можу назвати три причини. По-перше, це особисте: ви мені по типажу нагадуєте мого діда. Мені подобається ваша робота як актора. І зрештою подумала, що було би цікаво розвинути з вами тему відносин «журналіст – відома людина». От ви кажете, що журналісти – як грифи. Але ж журналістика не завжди була такою. Ви пам’ятаєте, коли вона була іншою?

Знаєте, коли останнім часом пишуть про ту чи іншу виставу чи актора, в мене виникає відчуття, що автор виходить із позиції «як би я зіграв, якби умів сам». Журналіст може писати про власні відчуття, але як аналізувати виставу, якщо він на цьому не знається? Те, що всі «знаються» на футболі, кіно чи театрі, викликає роздратування. Хоча я вже пройшов цей етап. Тепер мені просто байдуже. Звісно, сумно, коли мало глядачів на виставі, але краще хай буде двоє, яким цікаво, ніж 102, яким пофіг.

От ми дійшли до того, що треба розрізняти кореспондента й професійного критика.

Дуже багато журналістів намагаються писати, щоб писати! А от театральних критиків у нас сьогодні, на жаль, немає – таких, як-от на Бродвеї, коли спільнота завмирає в очікуванні, що скаже пан Ікс. Ну є Вергеліс, який намагається писати, аналізувати – когось він дратує, когось ні… Дуже мало людей, які говорили би про сьогоднішній театральний Київ конструктивно, які би розумілися на цьому, а не виходили з позицій «я найрозумніший», «мені це не подобається» чи «він зіграв погано». Театр – це така серйозна справа, де не можна помацати руками, де все на відчуттях. І якщо ти кажеш, що тобі не сподобалося, то, може, в тебе відчуття інші? Я взагалі ненавиджу фрази, які починаються з «мені не подобається» або «я так думаю». Ну й думай собі на здоров’я! Але ти ж відразу задаєш людям вектор свого судження! А вони мусять самі розбиратися. Треба так подавати матеріал, щоби люди думали й самі зацікавилися темою.

Фото:  parter.ua,

Дуже багато моделей ми копіюємо з американського життя. От, наприклад, співпраця акторів із журналістами. Перші розуміють, що без піару та реклами, періодичних повідомлень не досягнеш певного статусу, а отже не матимеш грошей. Ви погоджуєтеся, що ці стосунки мають бути партнерськими?

Зі мною в таке партнерство ніхто не вступав і нічого не піарив. Маю на увазі з передчасної домовленості. Може, я людина покоління «останніх романтиків», але вважаю: якщо те, чим я замаюся, варте того, щоби про нього говорити – то рано чи пізно так буде. Мене дратує, коли про людину пишуть, весь час говорять, а ми розуміємо, що, крім піару, там узагалі немає нічого, що людина професійно нецікава, а цікава лише тим, яких сурогатних дітей робить. Мені би не хотілося, щоби про мене так говорили, аби зробити з мене зірку.

Мені здається, останнім часом посередності особливо активно вибиваються на поверхню.

Так було завжди! «Талантам надо помогать, посредственности пробьются сами».

От власне! Може, ми повинні самі міняти ситуацію?

Я вам скажу так. На базар приносять усе, люди приходять туди й купують, і якщо купують мішок лайна, то такий час. Нащо мені боротися з цим? Я просто не вмикаю телевізора, бо вже не можу бачити одні й ті ж обличчя на екрані. Потім у мене відчуття, що ми якийсь інший світ, не третій, а 23-й, бо в нас немає власного нічого, ми нічим власним не пишаємося.

Чим треба пишатися, на вашу думку?

Талановитими людьми! В нас чудові письменники, музиканти, майстри, художники. Але всім, хто поза цим стоїть, нецікаво! Їм треба, щоб у Москві сказали про когось добре, тоді його й тут будуть любити.

Я би зайняла позицію адвоката. Є журналісти, які пізнають, розказують, із цією метою вони ходять на виставки, в театри…

А я працюю за гроші в театрі.

Не полопаєш – не потопаєш.

Я знаю. Справа в тому, що будь-хто з нас працює за гроші. Я намагаюся своєю професією заробляти на життя – зйомками, дубляжами, можу писати сценарії… Дуже важко заробити на нормальне життя.

Отже, коло замикається, бо краще продаватиметься робота того, хто популярний.

Коли свого часу я прочитав «Мартіна Ідена» Джека Лондона, то зрозумів: якщо зі мною нічого не відбудеться, і про мене не будуть говорити на вулиці, я помиратиму спокійно. Тому що я знаю: все, що я зробив і заробив, я зробив і заробив сам і ще завдяки своїм партнерам. Тому мені буде дуже соромно отримати медальку, яка викличе сумніви в інших.

Цікаво, у вас узагалі є друзі журналісти?

У мене взагалі дуже мало друзів. Чим старшими стаємо, тим менше в нас друзів.

А хоч позитивні досвіди спілкування із журналістами були?

Мені взагалі приносить задоволення спілкуватися з людьми. Спілкуватися можна, можна чудово розмовляти, але ж я не знаю, що напишуть у результаті. Був у мене випадок, коли одна журналістка зробила вигляд, що вимкнула диктофон, а насправді записала все сказане мною і зробила з цього родзинку в надрукованому тексті. Мені здається, дуже важко спілкуватися, коли лежить оця фігня (Вказує на диктофон). От якби ми з вами сіли в кафе за кавою… Якось до мене прийшла журналістка, розпитувала, а я їй розповідав те, що вона хотіла чути. І вона була така щаслива!

А ви знаєте, що вона хотіла чути?

Ну, щоб усе було добре (Усміхається).