А після того зненацька на фейсбуці виникла гостра дискусія про підходи до журналістики. Мені здалося, що варто винести свої міркування на сторінки професійного видання, оскільки йдеться про речі, принципові у філософії підготовки молодих журналістів.

Отож, головний редактор журналу «Публичные люди» Наталя Влащенко написала таке: «Когда я изредка читаю лекции молодым журналистам, я всегда говорю, что, к счастью или к несчастью, в нашем деле литературная одаренность – это опция номер 1. Без нее любая статья на неполитическую тему – это графоманство чистой воды, а на политическую – просто тривиальный донос. По результату. Увы, неодаренные люди в искусстве (культуре) всегда выглядят как пошляки».

Я їй відписав: «Для того, щоб структурувати факти, не потрібно ніякої літературної обдарованості. Просто вміння грамотно писати і мислити. Обдарованість потрібна хіба що для тих,  хто пише колонки. Або для такого специфічного жанру, як фейлетон. Той, хто намагається літератературизувати газетні тексти – їм треба йти у вузькопрофільні видання».

«Структурирование фактов необходимо для написания докладов и чиновникам из Гомкомстата. Юрий Луканов, меня поразил ваш коммент. Вынесу-ка я это в отдельный пост», – відповіла мені Наталя.

Після такого обміну думками виникла ціла гілка дискусії, де більшість підтримувало Наталю, мовляв, журналістам треба бути талантами, бо, як стверджував один дописувач, тому й неможливо читати сьогодні більшість «опусів», бо немає літературної обдарованості.

Одна з колег писала мені, що новини тепер може писати й мавпа. А от літературне обдарування притаманне тільки людині, але цього неможливо навчитися. Це, мовляв, від Бога.

Іще чоловік, який має відношення до піару, звинуватив мене в тому, що я ненавиджу таланти. І висловив вельми оригінальну думку, що без таланту люди не здатні творити – йшлося не лише про журналістику, але й увзагалі про всі сфери людської діяльності.

А якась молода особа від журналістики заявила, що я намагався пояснити суть газетної новини в її застарілому морально академічному сенсі. І, за її словами, такої новини більше не існує. Крім того, вона наставницьким тоном порадила мені більше читати західні й російські ЗМІ. Я перед нею почувався студентом, який погано підготувався до іспиту. Й мені кортіло виправдатися, що я не тільки читаю, але й публікуюся як у західних, так і в російських виданнях.

Отже, дискусія розгорнулася навколо нібито Моцарта і Сальєрі. Ким краще бути – яскравим талантом чи просто ремісником? Але це лише на перший погляд. Хочу особливо підкреслити, що шановна моя опонентка наголошує на пріоритетності саме ЛІТЕРАТУРНОГО ОБДАРУВАННЯ. Фактично відбувається підміна понять, коли журналістиці приписуються функції літератури. Мало того, я спостерігаю тенденцію в журналістиці, коли «як сказати» важливіше, ніж «що сказати». Думаю, це відбувається не без впливів отаких підходів. Що я маю на увазі?

Кілька років тому я піар-консультував своїх друзів із видавничого агентства «Такі справи», на яких наїхала влада. Хотіли відібрати підприємство. Конфлікт тривав п’ять років. Почався в часи Леоніда Кучми і продовжувався навіть після Помаранчевої революції. На відміну від контрольованого владою телебачення, друковані засоби масової інформації широко висвітлювали цей конфлікт. Навіть таке авторитетне ділове видання, як «КоммерсантЪ». При цьому агентство «Такі справи» не джинсувало – нічого не платило за публікацію статей у ЗМІ.

Журналіст Роман Костриця, який вів тему в «Коммерсанте», пояснив мені, що увагу на цю тему звертали не в останню чергу через кваліфіковані прес-релізи. Він сказав, що 80% прес-релізів доводиться викидати в кошик через їхню непрофесійність.

Я собі підозрюю, що автори цих прес-релізів були зорієнтовані на те, щоб писати новини від своїх компаній, вкладаючи в них усе своє «літературне обдарування». Хоча, можливо, з того часу ситуація змінилася.

Свого часу я працював політичним оглядачем інформаційного агентства УНІАН. Але раз на тиждень чергував випусковим редактором. Одного разу кореспондент приніс мені новину, яка починалася словами: «Шість днів тому…». А всередині містилася інформація про подію, яка відбулася сьогодні. Коли я сказав кореспонденту, що так не можна, він відповів мені: «Я з тобою не згоден. Я маю таке бачення». Мабуть, йому теж у голову хтось вклав, що на першому місці в нього має бути «літературне обдарування», а не володіння азами професії.

Нашу дискусію я виклав у фейсбучну групу медіа-профспілки. Й ось що мені написав викладач факультету журналістки Острозької академії Сергій Штурхецький: «У мене те саме – студенти після занять про Факт і про Розширене повідомлення невдоволено пхекають: “Так кожен може! Тут немає місця для творчості...”. І чого б тоді, я питаю, з цілої групи мені більш-менш придатний для друку в газеті факт зробило тільки двоє? Література заважає? Ну тоді – геть із журналістики. Повернетеся героєм інтерв’ю, як маститий митець».

Герої вищезгаданих випадків, можливо, мають «літературне обдарування», але, схоже, не підозрюють, що для новин і прес-релізів існують деякі ази журналістської професії, наприклад, правило перекинутого трикутника. А також певні кліше, які повторюються з новини в новину, але через них зручно сприймати інформацію і не треба ламати голову над особливостями літературного стилю автора. Йдеться про: «як заявив такий-то», «за інформацією з наших джерел», «на думку такого-то» тощо.

Треба бути зовсім профаном, щоби стверджувати, що обдарування не потрібне журналістові. Але журналістика й література лише зовнішньо схожі між собою. У літературі важливі фантазії автора та його індивідуальний стиль. У журналістиці важливі нюх і вміння здобувати факти, точно викладати їх якомога простішою мовою, без літературних надмірностей. Це диктується самою природою засобів масової інформації. Читачі звертаються до них не для того, щоб насолоджуватися стилями журналістів, а щоб отримати інформацію. Простота викладу у ЗМІ стосується не тільки новин, але й інших інформаційних жанрів – статей, репортажів тощо.

Правда, Наталя Влащенко мені заперечила: «А нюх и умение достать инфу – это качества, присущие хорошему менту. Это не делает его журналистом».

Думаю, ніхто не стане сперечатися, що недавня лауреатка престижної європейської премії Оксана Забужко має літературне обдарування. Але уявіть собі: якби вона прийшла в журналістику й почала писати новини або репортажі своїми багатокілометровими реченнями. Не сумніваюся, що її попросили б із роботи наступного дня після працевлаштування.

Не стану заперечувати: якщо в журналіста є ще й особливий індивідуальний стиль, то це чудово. Він може демонструвати його в колонках або фейлетонах. Чомусь замовкла невтомна фейлетоністка Тетяна Коробова, яка публікувала ну просто до кольок у животі смішні фейлетони. Пішли з «Обкому» традиційні його автори, які відзначалися тонкою іронією. Мені дуже шкода. Але хочу звернути увагу: їхні писання базувалися на інформації, яку вони черпали зі ЗМІ. Якби зник інформаційний потік, що його забезпечують ремісники-новинарі, то їм, попри їхнє справжнє, без лапок, літературне обдарування, не було би про що писати.

Отож, в основі основ журналістської професії лежить уміння здобувати інформацію та описувати її мовою, якою повинна володіти будь-яка грамотна людина. І лише маючи цю основу, можна собі дозволити індивідуальний стиль. Хоча, звісно, є й винятки, які лише підтверджують правило.

При цьому зрозуміло, що талановиті публіцисти й аналітики від журналістики виглядають яскравіше, ніж просто репортери. Але в більшості випадків ці люди мають за собою немаленький досвід інформаційної й репортерської журналістики.

Таким чином, у навчанні молодих журналістів опція номер один – це ази професії. Перекинуті трикутники, ліди, кліше й тому подібні речі. Це як ноти для композитора. Без володіння нотною грамотою Моцарт за всієї його геніальності не зміг би стати навіть на один рівень із ремісником Сальєрі. Він виглядав би смішним і безпорадним, як деякі літературні обдарування в журналістиці, котрі не вміють написати просту новину.