Журналісти часто потребують коментарів людей з різних царин діяльності і різних галузей знань. Фахівці у переважній більшості знаходять час задля поширення інформації, якою володіють. Продовження стосунків із друкованими та електронними виданнями у них вельми просте: журналіст попередньо показує текст коментатору, щоб уникнути непорозумінь.

 Значно складніша історія з коментарями до телесюжетів. Тут наш фахівець ніколи не знає, як його слова буде змонтовано, і чи не подадуть їх у такому перекрученому вигляді й екзотичному контексті, що потім буде соромно дивитися колегам в очі. Я чимало чула про випадки, коли коментарі профі монтували так хитромудро, що вони набирали протилежного змісту, або звучали якось зовсім «впоперек» загального сюжету. І самовпевнено вважала, що сама після п’ятнадцяти років роботи у пресі, від якої віддалилася зовсім недавно і не повністю, ніколи не втраплю у подібну ситуацію. Особливо коли йдеться про коментар на таку невинну й добре знайому мені тему, як оборонна архітектура. Але втрапила.

Пару днів тому отримала смс від дівчини Юлі з одного з телеканалів з проханням передзвонити їй. Передзвонила. Юля ввічливо попросила дати коментар на історично-сучасну тему: співвіднести історичні оборонні споруди із барикадами навколо Майдану. Йшлося про чималий коментар, 5-7 хвилин, але наговорити просили хвилин 15. От тут мені треба було б ввімкнути пильність. Але я погодилася без вагань, особливо взявши до уваги чутки про те, що телеканали останнім часом адекватно висвітлюють події в країні. Домовилися, що за пару годин зустрінемося із дівчиною Інною, яка робитиме сюжет. Знову ж таки, непрофесійно з мого боку: треба було записати усі прізвища, або принаймні попросити їх назвати. І диктофон варто було захопити. У поспіху я цього не зробила. Тому наразі можу передати зміст нашої розмови лише у загальних рисах, не називаючи каналу.

Зустрічаємося, вмикається камера, я починаю пояснювати, що форми будь-яких укріплень залежать від того, хто і з якою зброєю їх штурмуватиме. Інна перебиває: «Ви говорите не те, про що домовлялися». Я: «Ми домовлялися саме про це! Мене запросили говорити про історію фортифікації». Інна: «Це не мій сюжет, мені сказали просто вас  записати, я нічого не знаю. Гаразд, а скажіть будь ласка, от те, що центр Києва заблоковано барикадами, чи не є це небезпечним? І чи здатні ці барикади витримати напад?». Я: «Значно більше пересування містом ускладнює «мінування» метро. А взагалі будь-яка архітектура, навіть така умовна, як барикади, несе певний меседж. Дані барикади дають зрозуміти, що люди не дозволять себе бити. З іншого боку, вони можуть захистити лише від ударної зброї, тож споруди натякають на сподівання оборонців: керівництво країни не застосує проти мітингувальників вогнепальну зброю. Якби очікувалося кровопролиття, то, повірте, все зробили б трохи інакше». Інна: «А от говорять, що люди за барикадами самі себе замкнули у небезпечну пастку…» Я: «Жодної небезпеки немає. Навіть якщо «Беркут» привезуть на метро, його легко замкнуть у підземному переході». Інна: «А от припустимо, от якби не ці, а якісь взагалі барикади штурмували…». Я (роздратовано): «У таких справах не буває «взагалі».

А щодо даних барикад я сказала те, що сказала». І повторила ще раз сказане вище. Інна: «Ну, гаразд, що ви там хотіли про історію архітектури?» Я (із злістю): «По-перше, аналоги того, що у давнину ховали з метою травмування супротивника (усілякі вовчі ями, загострені кілки у рові, гострі залізячки «часник», які кидали під ноги), нині демонструють неприховано. І меседж цього той самий: «Ми не хочемо нікого травмувати, лише захищаємося». По-друге, у середині ХІХ ст. префект Парижа барон Осман зробив перепланування міста, проклав широкі бульвари й авеню, які теоретично не можна було б перегородити барикадами. Слідом за Парижем почали реконструювати й інші європейські столиці. І що це кому помогло? Як тільки починалися революції, барикади все одно наростали».

З поганим передчуттям я поклала собі переглянути сюжет у новинах. Сюжет був присвячений антимайданному мітингу на Європейській площі. Аж ось після прапорів Партії Регіонів і я вигулькнула – із злою фізіономією, бо взяли якраз фінальну частину коментаря. Трохи заспокоїлася, коли побачила, що замість кількох хвилин, мені дали лише декілька секунд, яких вистачило для фрази приблизно такого змісту: «Ці укріплення розраховані на протистояння піхотинцям з ударною зброєю, проти вогнепальної зброї вони, звісно, не вистоять». За усім контекстом припускаю, що планувався сюжет, який лякнув би людей барикадами, бо з усього мого спічу висмикнули «найкровожернішу» фразу. Я ще легко відбулася і, здається, нічого зайвого не сказала. Тому дозволю собі дати кілька порад тим, до кого може звернутися по коментар телеканал, до якого у вас не має особливої довіри.

Чи варто взагалі давати коментарі?

Звісно, варто. По-перше, вузьких фахівців з різних проблем, людей зазвичай непублічних, до коментування запрошують не надто часто. Але для телеглядачів, які звикли споглядати на екрані ротацію невеличкої групи персонажів, відповідальна думка свіжої людини може стати ковтком чистого повітря. Якщо, звісно, цю думку вдасться донести до них без купюр. По-друге, не висловитися публічно з приводу фахових питань – це, як мінімум, боягузтво. А у деяких випадках мовчання фахівця може вилитися у справжню небезпеку для багатьох людей. По-третє, давайте застосовувати до журналістів презумпцію невинності й попри все сподіватися, що матимемо справу з порядними людьми, які чесно роблять свою роботу.

Що робити, щоб бути почутим правильно.

Найбільша небезпека для коментатора – монтований запис. У прямому ефірі перебрехати-перемонтувати мову, надаючи їй протилежного змісту чи невластивої тональності неможливо. Отже, що варто мати на увазі, коли ви погодилися прокоментувати щось із своєї царини знань.

1. Домовляючись з контактною особою про коментар, докладно з’ясуйте, що цікавить тих, хто вас запрошує, і скільки ефірного часу це займе. Найрозлогіший коментар триває не більш як 2-3 хвилини. Коментар у випуску новин займає взагалі кількадесят секунд. За цей час можна вичерпно відповісти на якесь одне питання і це питання у точному формулюванні бажано знати заздалегідь. Сформулюйте для себе відповідь на нього якомога точніше і видавайте її на камеру. Хронометраж запису зазвичай буває трохи довшим від ефірного часу. Але важливо, щоб із запису мали можливість вирізати тільки кахикання коментатора, а не сенс того, що він говорить.

2. Будь-яке серйозне професійне середовище (академічне, економічне, інженерне) привчає людину до коректності висловлювань та уваги до різних поглядів на ту чи іншу проблему. І це, на жаль, у даному випадку – наше слабке місце. Припустимо, інженера питають, за яких умов може завалитися оцей новенький міст, і він відповідає, що мосту може загрожувати хіба що падіння чогось дуже важкого, наприклад, космічного корабля прибульців. Якщо інтерв’юеру чи редактору вигідно продемонструвати ненадійність мосту, він виріже заяву про прибульців і залишить повідомлення про те, що міст може завалитись від падіння чогось важкого. Наскільки важкого (кілограм, п’ять кіло, сто тон з висоти 50 см чи 2 км) нікого не цікавить – на міст після такого сюжету вже дивитимуться з підозрою. Отже, даючи коментар, не варто «розтікатися мислію по древу», відповідайте максимально точно, щоб уникнути різночитань. Не цитуйте думки, з якими ви не згодні навіть для прикладу – при монтажі їх легко можуть видати за ваші власні. Постарайтесь так формулювати висловлювання, щоб їх не можна було порізати і змонтувати, змінивши до невпізнанності. Тому найкраще – короткі, змістовні речення без довгих пауз між ними.

3. Якщо вам починають задавати питання, про які не було домовлено, маєте повне право повернутися і піти геть. Або запропонувати повернутися до заявленої раніше теми розмови. Ви не кінозірка, це не інтерв’ю, а лише коментар, і ніхто не дасть на нього більше отих двох хвилин. Зміна теми означає, що вашу особисту думку про якісь начебто незначні речі можуть подати так, що завтра буде соромно вийти з дому.

4. Якщо інтерв’юер починає задавати додаткові питання на домовлену тему попри те, що ви вже начебто сказали достатньо, будьте особливо уважними. Це ознака того, що досі ви не дали нагоди перебрехати вашу думку, тож тепер бійцю пропагандистського фронту потрібно якось викручуватися і набрати якомога більше висловлювань – а раптом вдасться щось з них змайструвати? Тому постарайтесь терпляче відповісти, майже дослівно повторюючи те, що казали раніше. Не ловіться на провокації, не давайте збити себе з теми. Коли представник телеканалу питає: «А якщо, наприклад, корабель прибульців…?», не пояснюйте багатослівно, що корабля з прибульцями не буде. Відповідайте, що таке неможливо, і край. Ваша відповідь ні в якому разі не повинна містити у собі повтору некоректного запитання, бо саме це, а не вашу думку, можуть видати за «пряму мову коментатора».

5. Якщо маєте диктофон, захопіть його з собою і ненав’язливо, але й неприховано ввімкніть його перед початком розмови. Можна сподіватися, що, коли інтерв’юєр побачить цей предмет, то не буде провокувати вас, ще й редактору скаже, що існує паралельний запис розмови. Є надія, що вашими висловлюваннями не будуть маніпулювати. А якщо, попри все, коментар змонтують неадекватно, можна буде подати судовий позов.