Взагалі спокійно спостерігати, що робиться на «Інтері» чи навіть у тому ж журналі й сайті «Корреспондент», де автор цих рядків багато років був колумністом, без валідолу не можна. І це ще раз підтверджує думку про те, що українські олігархи не є ефективними й відповідальними власниками.

Але все ж треба розібратися: настільки дорога бойкоту може бути ефективною? Чому бойкотувати треба «Інтер», «Корреспондент», а залишати поза бойкотом усі інші загальнонаціональні ЗМІ? То тоді закличмо всіх українців (і так не вельми освічених) не дивитися телебачення і не читати газет і журналів!.. І тільки вірити полум’яному слову наших майданних лідерів, яке доходить у кращому випадку до десятої частини громадян країни. А якщо врахувати, що це слово досі не наповнене конкретним програмним змістом і не містить механізму розв’язку нагальних соціальних питань, картина стає вкрай сумною.

Але якщо все ж вірити лідерам опозиції, що вони найближчим часом запропонують спільну конкретну й радикальну програму перезавантаження країни й зміни системи влади, тоді одразу має постати питання: як ці програмні засади вони збираються донести до кожного українця?

І це питання навіть не другорядне. Воно настільки серйозне, що ним воліє абсолютно не перейматися вітчизняна опозиція. Ні, вона любить скаржитися своїм виборцям на жорстокий режим чинної влади й недопущення її лідерів до загальнонаціональних засобів масової інформації. Може навіть на велелюдних зібраннях закликати блокувати ті чи інші телеканали. Але не бажає створити ефективну й продуктивну інформаційну протидію своїм опонентам. І чого тут більше: недооцінки інформаційного забезпечення власної діяльності чи небажання практичної організаційної роботи – сказати важко. Та найшвидше відповідь зведеться до банальної відсутності коштів на інформаційні проекти.

Але тут проблема, звісно, не в коштах, а у відсутності пріоритетів у роботі й постановки першочергових завдань. Справді, засновувати чи купувати готовий телеканал й добиватися для нього ліцензій на загальнонаціональне мовлення – це й дорого, й практично неможливо. Та в цьому, може, немає й необхідності. Є потреба лише з’ясувати: наскільки телевізійна пропаганда засадничих цілей може бути ефективною за рік до президентських виборів, які стануть вибором українців шляху розвитку? І чи є в країні телевізійні фахівці, здатні серйозно впливати на аудиторію, формувати певні ціннісні орієнтири?

Досі спроби такого впливу на аудиторію були вкрай неефективними. Опозиція взагалі ніколи не приділяла уваги інформаційному забезпеченню своєї діяльності. Навіть коли перебувала при владі. А команди як Леоніда Кучми, так і Віктора Януковича діють, мов примітивний віз, без гальма пущений донизу. Він нікого не лякає, але шуму робить чимало. Ба більше: результати отримує з точністю до навпаки. Про це в деталях може розповісти В’ячеслав Піховшек, Дмитро Джангіров, Дмитро Корчинський і чимало менш помітних постатей нашого цеху 90-х початку нинішнього століття років. Але ці відчайдухи зробили одну добру справу: навчили нашого глядача, слухача, читача не вірити почутому, побаченому, прочитаному й знаходити необхідну інформацію між рядками. Чи між словами. Тобто потенційний читач, слухач, глядач відділити правду від брехні може вже досить легко.

Тому вбивати олігархічні ЗМІ не варто хоча б через те, що вони доносять до широкого електорату хай і у викривленому вигляді, але все ж інформацію, з якою вже навчився розбиратися потенційний споживач.

Крім того, варто лише власникам великих інформаційних проектів відчути, що опозиція набирає силу й перехоплює стратегічну ініціативу, починає працювати системно, консолідовано й наступально, при досить дискредитованій в очах світової спільноти чинній владі, як протидія цій опозиції всіх без винятку загальнонаціональних ЗМІ враз ослабне. І як по магічному руху диригентської палички одразу в головних випусках почне з’являтися збалансована інформація і опозиціонери одержуватимуть під тим чи іншим приводом ефір. Події листопада-грудня минулого року, здається, нас у цьому переконали.

Але воно саме не прийде. І взагалі не варто особливо на це розраховувати хоча б тому, що Віктор Янукович – це не Леонід Кучма. І до того ж можна не сумніватися, що команда президента відповідні висновки з висвітлення подій Майдану-2013 вже зробила, про що свідчить останній різкий розворот «Інтера» й «України». І жорстко протистоятиме намаганням окремих каналів розкладати яйця в різні кошики.

Але, схоже, все залежатиме, на чиїй стороні на той час буде стратегічна ініціатива. Хто матиме переконливіші аргументи на президентське крісло. Й зможе ці аргументи донести до широкого загалу.

У цьому зв’язку вже давно назріла й перезріла необхідність створення відносно дешевого, але в нинішніх умовах, може, й найефективнішого інформаційного проекту у вигляді випуску щотижневої безкоштовної газети-дайджесту з багатомільйонним накладом. У країні вже багато якісних інтернет-порталів із якісними матеріалами. І практично відсутній принт, доступна невелика газета, яку можна було б донести в кожну домівку, в кожне село, в кожне маленьке містечко. І дати потримати в руках і перечитати окремі незрозумілі тексти недовірливому «маленькому» українцю. Це видання акумулювало би кращі матеріали з вітчизняного та світового інформаційного простору. Перша й друга шпальти даного проекту за необхідності цілком могли бути надані поточним проблемам і роз’ясненню програмних засад лідерів опозиції. І найперше – соціальним питанням.

Треба змусити опозиціонерів звернутися саме до питань заробітної плати, соціального страхування, пенсій, медичного обслуговування, освіти. Адже газета, яку бажано видавати двома мовами, має бути найперше спрямована найширшому колу читачів й має доходити завдяки громадським активістам до найвіддаленіших куточків країни. І говорити з країною мовою її потреб.

Обов’язкова умова: контент має наповнюватися збалансованою інформацією і викликати довіру в читача неупередженим аналізом актуальних подій, де кожна проблема розглядатиметься принаймні з двох точок зору.

Тому найкраще було б, коли цим проектом опікувалися б не опозиціонери, які одразу заходилися б виясняти, хто керуватиме виданням і чиїх матеріалів там буде більше. Це справа громадських активістів. Але за певних умов цим може опікуватися й опозиція.

Прийшов час зізнатися, що Майдан-2013 вичерпує свій креативний потенціал. Якщо раніше народ ішов на майдан, то нині майдан має піти в народ. Київ, центр, захід уже запліднені його духом та ідеями й очікують лише конкретизації намічених гарних планів. Але якщо опозиціонери прагнуть справді перемогти на наступних президентських виборах, вони мають зрозуміти, що їхня перемога обов’язково має бути тотальною. Інакше її просто вкрадуть. Тобто, прийшов час боротися за схід, південь, Крим, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, які поки залишаються незайманою необхідністю революційних змін зоною. І тут треба багато попрацювати, щоб пояснити людям ідеї Майдану. За нужденності країни це, врешті, не так і складно зробити. Головне – треба мати мету й механізм реалізації.

Механізм я пропоную. Мій мейл vamoroz@ukr.net. Нині можна легко знайти законсервоване й нескомпрометоване видання, зареєстроване як дайджест. Для реалізації проекту автор може легко підібрати невелику групу професійних і досвідчених журналістів, які на перших порах до появи реклами працюватимуть як волонтери. Втім, не найгірше буде, якщо цю ідею зреалізує інша група журналістів. Аби тільки це пішло на користь справі.