Кадри знущання силовиків із затриманого, якого роздягли й зняли на відео, шокували Україну та світ. Більшість телеканалів показали ці кадри. Хтось у скороченому вигляді, хтось зовсім шматочки, хтось – повністю. Чимало інтернет-медіа теж умістили відео з «Ютубу», деякі обмежилися одним стоп-кадром. Але минув день – а деякі інтернет-видання, повертаючись до теми, й надалі ілюструють матеріали жахливими кадрами. Або дають гіперпосилання на початковий, первинний матеріал – дивіться, мовляв, ще й іще раз. Деякі канали, що мають репутацію демократичних і незалежних, показували це відео не лише повністю, а й багаторазово. Мов бестселер. Мов сенсацію. Смакували – інакше й не скажеш.

Отут і постало питання, дати однозначну відповідь на яке не так уже й просто: чи варто було робити саме так, як це було зроблено?

З одного боку, інформація має бути повною. Подія, що шокує, має шокувати. І хай глядачі побачать усе без купюр.

З іншого ж боку, постає проблема етичності. Так, хлопця побили. Так, його тримали на лютому морозі. Але, поза всяким сумнівом, моральна травма хлопця перевищила всі фізичні страждання. Й загоюватися ця моральна травма буде незрівнянно довше, ніж травми фізичні. Сліди від побоїв заживуть. Від охолодження хлопець відігріється; навіть якщо й застудиться, то одужає. А от спогади про приниження ще дуже довго не вивітряться з пам’яті, не даватимуть спати. Оце приниження – його не порівняти з побоями. Мабуть, не помилюся, коли скажу: найбільше, що нині потрібне тому хлопцеві, – це якнайскоріше… ні, забути того не вийде ніколи. Щоб найскоріше спала гострота відчуттів. Якнайшвидше минув гострий біль. Щоб, умовно кажучи, спогади про знущання «правоохоронців» перейшли в архів пам’яті.

Але кожне нове демонстрування тих ганебних кадрів, кожне нове відтворення їх у ЗМІ для широкої аудиторії – це нова травма. Нове нагадування про приниження. Усе нове й нове. Кожне нове демонстрування тих кадрів відсуває й відсуває час, коли гострота спогадів мине, й душевна рана почне загоюватися.

Так, більшість каналів заретушували обличчя хлопця. Чимало інтернетівських ЗМІ того не зробили. Деякі демократично-незалежні канали теж не зробили.

Та й навіть якщо обличчя заретушували – чи так уже сильно це щось міняє? Зрештою, більшість глядачів телебачення й читачів інтернет-ЗМІ того хлопця ніколи в житті не зустрінуть. А коли й зустрінуть – не впізнають у ньому героя відеоролика. Що ж до знайомих та друзів – вони навряд чи стануть йому нагадувати те відео й смакувати його. Глузуватимуть вони вже точно не стануть.

Річ у зовсім іншому: хоч би скільки заретушовували обличчя, сам хлопець знає: на відео – він. І ще він знає: це відео показують і показують, і його дивляться сотні тисяч, мільйони глядачів. Тортури тривають.

Гадаєте, всі, хто побачить це відео по телевізору й в інтернетівських ЗМІ, переймуться співчуттям і співпереживанням? Праведним гнівом? Почитайте тоді коментарі на «Ютубі» – навмисне не даю гіперпосилання. Зрештою, коли самі силовики викладали його на всезагальний огляд – невже вони прагнули, щоб аудиторія їх засудила? Ні, вони щиро вірили: це відео ганьбить не їх, а їхню жертву. А їх уславлює. Ну, отакий у них кодекс честі. Отаке уявлення про звитягу й відвагу.

І ще одне запитання: а якби телеканали показали півсекундний фрагмент – невже це не шокувало б так само? Невже глядачі не повірили б? Невже сила отриманих уражень лінійно залежить від хронометражу сюжету? У крайньому разі, чи не можна було показати два-три півсекундних фрагменти? Ретельно дібраних, не крупнопланових?

Здається, ми прагнемо створити телебачення з людським обличчям? Телебачення, що стало би прообразом, предтечею громадського, суспільного? Тоді ще одне запитання: чи може оте телебачення з людським обличчям бути безжальним? Бездушним? Чи може ставитися до героїв своїх сюжетів, мов до неістот, до «засобів виробництва»? Чи має право розповідати про жертву силовиків таким самим способом, як колись про «голу випускницю»?

Знову ж таки: силовики недарма виклали це відео в інтернет. Адже інтернет-ЗМІ наводять розповіді про інші знущання: наприклад, затриманому ставили ноги на голову й теж знімали це. Тільки про викладення в інтернет цих кадрів нічого не відомо. Поширюючи й саме це відео, силовики передбачали: воно стане «вірусним» і почне само поширюватися, самопопуляризуватися. Може, не треба реалізовувати їхні наміри?