2013 рік у плані свободи слова, присутності й неприсутності цензури при подачі інформації, додержання основних стандартів при підготовці та написанні матеріалів був досить парадоксальним. З одного боку, процес закручування гайок у тих ЗМІ, котрі традиційно були близькими до влади, зміна керівництва й тиск на редакторів і журналістів в інформагенції УНІАН, перехід холдингу УМХ та низки інших ЗМІ у власність до провладного олігарха Сергія Курченка спричинили погіршення якості інформації, зменшення зацікавленості окремими ЗМІ та запуск процесу, за висловом медіаекстпертки Вікторії Сюмар, «утилізації» ЗМІ.

З іншого – такий наступ мав наслідком бунти журналістів, масові звільнення, як це сталося на початку року в газеті «Сегодня», на каналі ТВі, влітку в УНІАН, восени у «Forbes. Україна» та журналі «Корреспондент», – і це певною мірою налякало їхній менеджмент, що погодився на послаблення удавки на шиї свободи висловлювань. «Українська "половинчастість" часто суперечлива і навіть нелогічна», – так характеризує оцінку України як «частково вільної» країни проміжний Індекс свободи слова в країнах Східного Партнерства (за липень-вересень 2013 року).

Лакмусом дотримання журналістських стандартів в українських ЗМІ стало висвітлення теми майдану. Попри певну «відмашку» від власників на більш-менш вільну подачу інформації на перших етапах майдану передусім на телеканалах «1+1», «Інтер», СТБ, на яких моніторинг Академії української преси зауважив зменшення негативних оцінок на адресу опозиції (та, навпаки, збільшення негативу на адресу влади), та в кількох загальноукраїнських друкованих виданнях, окремі редакції умудрялися і балансу дотриматися, і просунути маніпуляцію. Використовувався для цього весь наявний ресурс: від формування заголовків матеріалів, добору коментаторів, підписів під фото до «ненав’язливих» висновків та розміщення поруч матеріалів, котрі би повністю перекреслювали навіть більш-менш збалансований матеріал.

Після виходу наприкінці року зі складу менеджменту каналу «Інтер» групи Льовочкіна, котре сталося нібито після звинувачення Януковича телеканалів у зраді, кардинально змінив свою політику і «головний канал країни». Редакцію вечірніх новин було змінено майже повністю. Нові акценти телеканалу оцінила 12 січня шеф-редактор «Телекритики» Наталія Лигачова на своїй сторінці у фейсбуку: «На "Интере" на минуте 15-ой показали таки Вече сегодняшнее на Майдане. Не уточняя, сколько было людей и т.д. Сказали, что лидеры оппозиции решили просить помощи у Америки. Дали вырванный из контекста синхрон Яценюка о том, что США готовы оказать помощь народу Украины (Яценюк на самом деле говорил, что 15-го января будет слушаться в Сенате вопрос по Украине), и что они отправляют туда делегацию во главе с Тарасюком. […] Ни об обращении к Европейскому суду по поводу Тимошенко, ни о – главное – обращении Майдана к Сенату США ввести санкции против украинских чиновников, прежде всего Захарченко – ни слова». Лигачова закликала журналістів каналу до совісті, проте навряд чи вони її дослухалися.

Майдан помірковано: й розповісти, й ущипнути

На тлі неоковирних спроб провладних ЗМІ «не помічати» майдану (цікаво, що на сайтах держустанов його взагалі називають «подіями, що мають місце в державі»), увагу привертають ті видання, для котрих просто називати «чорне» «білим» надто просто і «невишукано». Я би виділив тут ахметівську щоденку «Сегодня» і гужвівський «Вести. Репортер». Почнемо з першої. Газета весь період євромайдану більш-менш збалансовано його висвітлювала. Агітки від ПР у вигляді проплачених статей ішли у вигляді неналежно промаркованої реклами, натомість у редакційних статтях дотримувалися і балансу думок, і актуальності, й точності. Але. Стандартним набором політологів для «Сегодня» виступали Михайло Погребинський, Вадим Карасьов, Володимир Фесенко, Кость Бондаренко. Роль політичних коментаторів виконували спікери ПР, передусім Чечетов, а також кілька депутатів від УДАРу (Павло Розенко), «Батьківщини» (Сергій Соболєв), «Свободи» (Ігор Мірошниченко), втім думка регіонала зазвичай закривала статтю в ролі своєрідного підсумка (частим було винесення цитати в заголовок, без запитань, ствердно).

Коли ж майданна епопея почала затягуватися, «Сегодня» дозволила собі радикальнішу стосовно громадянського суспільства позицію. У номері від 9 грудня авторська колонка Олеся Бузини вже проголошувала тезу про «державний переворот» з боку майданівців, а 10 грудня політичний оглядач газети Дмитро Коротков у власній колонці видав тезу, котру ми чимало разів згодом чули – про нібито нероб «самозваних моральних авторитетів» і працьовитий народ України – «запорожские металлурги, винницкие кондитеры, черкасские химики, харцызские трубники, полтавские фермеры», котрим не до майдану. Останній абзац колонки майже списаний із нового «закону» Колесніченка-Олійника і присвячений теперішнім «іноземним агентам». На думку Короткова (взагалі чомусь закрадається думка, що не його), серед працьовитого люду є винятки: «"общественные" организации, живущие на гранты зарубежных фондов. Они не зависят от украинской экономики, и для них даже лучше, чтобы доллар был по 12, по 20, а еще лучше по 1200 гривен, потому что тогда на доллары можно будет купить больше. Потому что им выгодно раскачивать ситуацию, чтобы довести ее до кризиса. Но разве это выгодно 40 миллионам, живущим за гривну?!». Поруч – цілком адекватна стаття «Разбор баррикад и круглый стол», у якій навіть слово «замінували» щодо метро взяте в лапки.

З приводу «Вести. Репортера», в якому швиденько невдовзі після виходу кількох номерів змінили головного редактора, влучно висловилася Наталія Лигачова в авторському блозі на «Телекритиці». Назвавши його «Тонкая промывка мозгов в "Репортере. Вести". Ручная работа», Лигачова звернула увагу на подачу проросійської лінії. Немає й критики Януковича, немає й критики опозиції, немає й статей, скерованих на розкол України, натомість є: «Создание образа России, в которой, конечно, много проблем (перечисляются коротко, в одном предложении, реальные), но которая – несмотря не все, мощно развивается экономически, наращивает геополитическое влияние – как в регионе, так и в мире, умеет "решать вопросы", шантажировать санкциями и кормить пряниками, и с которой – главный вывод! – нельзя не считаться». Авторка блогу вважає, що робиться це не для переконування переконаних, а для українських патріотів, котрі би мали визнати, що від «старшого брата» нікуди не подітися. Висновок редактора «Телекритики» – читати треба, аби знати, рекомендувати й передавати – ні.

Майдан уїдливо: немає за що стояти, «позади – Москва!»

До відвертого «мочилова» ЗМІ звертаються рідко, але воно відразу помітне й показове. Як, приміром, вступна стаття тижневика «Коментарі» авторства Ірини Вінчук під заголовком «Відреволюціонувалися?!» та обкладинка під неї (№47 від 6 грудня). Ця обкладинка фактично змусила холдинг «Еволюшен медіа» в той же день, 6 грудня визнати, що Віталій Гайдук його продав. У статті просувалася думка про зневіру в опозиційній трійці, про те, що на майдані «відчуття високого сенсу та хоча б осмисленості пропадає», і що «першим помічником майдану знову може опинитися влада» (скерувавши гнів тих же студентів, приміром, на Табачника).

«Комсомольская правда в Украине» після четвертого недільного Віче в номері від 24 грудня опублікувала матеріал Владислава Старинця «7 мифов, которые отстаивает Евромайдан». У ньому автор підводить до думки, що євромайдан – це стихія, котру підтримують далеко не всі громадяни України («Страна уже делала свой выбор – и в 2010-м, и в 2012-м. Выборы признаны состоявшимися и проведенными без существенных нарушений»), що так само не всі «прогресивні журналісти» його підтримують, що майдан використовують політики, і склад НОМ цьому підтвердження. Чому, приміром, у числі того, за що стоїть майдан, не знайшлися вимоги покарання керівництва МВС, «Беркуту» тощо, – питання до редакції.

Майже в тому ж ключі висвітлює Майдан журнал «Корреспондент», сайт якого спершу навіть передрукував описані вище «7 міфів» від «Комсомолки», а потім без пояснень прибрав. Як написав один із запорізьких передплатників журналу, а за сумісництвом видавець та редактор незалежної газети «Суббота +» Богдан Василенко, купивши постноворічний номер журналу, «впервые события в Украине упоминаются на 10-й странице. “Украинскую революцию пустил под откос Санта-Клаус”, “Вступившая в ЕС Болгария продолжает страдать от (...) коррупции, политической нестабильности и экономического застоя”, “Майдан не добился своего” – зарубежные СМИ, по мнению руководства “Корреспондента”, пишут о нашей стране только подобное. Переходим на страницы 12-13, – пише далі Василенко в своєму фейсбуку. – “В Греции и Испании нет Азарова, а кризис есть”, “Сейчас Майдан – это обычная тусовка”, “От баррикад в нашей стране не прибавится ни хлеба, ни мяса” – плюс цитаты харьковского Добкина и карикатура на трех несговорчивых оппозиционеров». Василенко поцікавився півжартома, чи не може він попросити повернути йому кошти за піврічну передплату.

Медіаексперт Віталій Мороз так оцінив наповнення сайту «Корреспондент»: «Топ-новина на Коррі нині – це базікання Рибака про те, що влада нібито робить висновки. Подача новин з позицій "що вигідно владі" – це ті зміни, які внесли нові донецькі редактори в роботу і видання і журналу». Заступник головного редактора газети «Україна молода» Дмитро Лиховій розкритикував у соцмережі колег із «Корреспондента», котрі побоялися навіть оголосити традиційну для видання людину року. З приводу тематики майдану, то в передноворічному «Коррі» останній був, за спостереженням Лиховія, «представлений лише у вигляді фотофакту з підсвіткою телефонами концерту "Океану Ельзи" і дослідженням динаміки виторгу кав’ярень та фенш-рітейлу в центрі Києва під впливом вуличних акцій».

Від маніпуляцій до брехні: слідами Геббельса

До погіршення якості новин призводить збільшення кількості джинси. Все частіше в інтернет-виданнях під виглядом новини подаються й поширюються прес-релізи відомчих прес-служб із односторонньою (позитивною) інформацією про замовника – без жодних змін і доповнень. Своєрідним чином це грає на руку редакційним матеріалам, на тлі яких джинса виглядає немов з іншої планети. Достатньо, для прикладу, порівняти редакційну тему номера «Сегодня» від 25 листопада «Мы будем стоять до Саммита», за якою євромайдан у неділю 24 листопада зібрав 50 тис. чоловік, натомість «около тысячи митингующих на Михайловской площади протестовали против ЕС, водя хоровод вокруг белого шара с надписью “Евро=Гомо”» (с.2) із матеріалом зі штабу ПР (с. 6), за яким очолений Анатолієм Кінахом мітинг на Михайлівській зібрав… 30 тис. осіб. На додаток до матеріалу – рясно відфотошоплене фото. Читачу можна лише поспівчувати.

В січні українці стикнулися з черговим «ноу-хау»: після бійки біля Святошинського районного суду 10 та 11 січня в МВС скомпілювали відеоролик, використавши відеозаписи «Радіо Свобода», а також відео газети «День», російського каналу 1Tv.Ru та зйомки з невідомих джерел. За даними «Радіо Свобода», на ролику, який представили іноземним дипломатам у Києві, голос за кадром стверджує, що «вирок був винесений терористичній групі, яка планувала здійснити вибух у багатолюдному місці у Борисполі», прибулих до суду свободівців названо «бойовиками». Сказано також, що колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, якому розбили голову, ймовірно, перебував у стані сп’яніння і погрожував одному з керівників спецпідрозділу. На тлі того, що в січні відбулося вже кілька судів, наслідком яких стало відбирання водійських прав за участь (чи навіть неучасть) у автомайдані, тенденція маніпуляції відеоматеріалами як можливим джерелом свідчень не може не насторожувати.

***

Українські журналісти можуть і хочуть робити якісний контент. Натомість не завжди спроможні це робити, зважаючи на коливання редакційної політики, напряму пов’язані з волею власника, його залежністю від чинної влади. Відповідно до цього їхні матеріали тою чи іншою мірою цензуруються (або самоцензуруються), падає їхня якість та привабливість як продукту. Якщо кілька ЗМІ, котрі приносили дохід, можна було перерахувати на пальцях, то зміни власників, зміни редакційної політики ставлять їх під загрозу як медіабізнес, перетворюють на нецікаві рупори і так відомих точок зору. Повернення до якісної журналістики можливе, проте не в умовах повернення відповідальності за наклеп, тотального контролю за потоком новин, перетворення журналістики на слугу режиму.