16 травня в Києві відбулася міжнародна конференція «Участь ЗМІ у примиренні: уроки для України», яку організували Офіс Координатора проектів ОБСЄ в Україні та ГО «Детектор медіа» за фінансової підтримки Посольства Великобританії в Україні.

Одним з іноземних спікерів став журналіст Ден Кінан (Dan Keenan), який понад 20 років працював у газеті The Irish Times, зокрема висвітлював і конфлікт у Північній Ірландії, звідки він родом. За свою кар’єру пан Кінан був кореспондентом у двох державах — як у Республіці Ірландія, так і у Великій Британії.

У промові на конференції Ден Кінан заявив, що вважає вкрай важливим те, що журналісти як Великої Британії (Англії, Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу), так і Республіки Ірландія досі (з 1907 року) об’єднані в одну Національну спілку журналістів (NUJ) та дотримуються одного кодексу, затвердженого 1936 року. Він зазначив, що колег могли роз’єднати територіальні й національні кордони, а також політичні погляди. Однак у час конфлікту між британськими урядовими військами й місцевими республіканськими національними угрупуваннями в Північній Ірландії (що тривав близько 30 років із 1969-го до 1997-го) якісні видання та професійні журналісти дотримувалися цього кодексу, а спілка не займала жодної сторони в протистоянні.

«Ми були проти насильства й не займали якусь сторону — журналісти, фотографи, редактори працювали як незалежні журналісти. Це не означає, що ми були нейтральні. Я не був нейтральним, а стояв на стороні миру та справедливості», — зазначив він.

Ден Кінан розповів, що в ході конфлікту журналістську спільноту хотіли використати всі його учасники. Проте медійники продовжували робити свою роботу — об’єктивно інформувати й ставили незручні запитання. Пан Кінан підкреслив: у щоденному висвітленні подій у країні вкрай важливо намагатися бути об’єктивним і користуватися нейтральною лексикою. А колумністи завжди можуть висловити свою думку у вільнішому й емоційнішому стилі.

Ден Кінан підкреслює, що в часи активних протистоянь найбільшою загрозою для журналістів була фізична, з боку незаконних мілітарних формувань. Декілька журналістів віддали життя. Проте й за подачу думок протилежної сторони журналісти нерідко зазнавали публічних цькувань і змушені були йти з професії.

Батьки самого Дена Кінана загинули, і він досі не знає, від чиєї руки. І йому досі болить. Як і понад трьом тисячам людей з обох боків, чиї рідні загинули за майже 30 років конфлікту. «Один вплив конфлікту в Ірландії заслуговує на окрему дискусію, і, я думаю, зрезонує в Україні. Це поширене уявлення про те, що після закінчення насильства в Ірландії конфлікт закінчився і вже немає чого висвітлювати, — зазначив Ден на конференції. — Історія миру — нудна, на відміну від історії насильства, й менш цікава читачам. Становлення миру в Північній Ірландії не було достатньо висвітлено розслідувачами. Деякі великі щоденні газети видання з центральним офісом у Лондоні не мають тут більше постійних кореспондентів, як і ірландські видання. Постійного кореспондента має тільки ВВС. Нове політичне життя не отримує достатнього висвітлення. На мою думку, це небезпечно».

Із Деном Кінаном ми поговорили про термінологію у висвітленні заворушень та роль журналістів у примиренні після конфлікту всередині країни.

Дене, розкажіть, яким був ваш досвід висвітлення протистоянь з ІРА.

Я працював з обох боків. 22 роки я писав для газети The Irish Times, яка базується в Дубліні, але також має офіс репортерів у Белфасті — столиці Північної Ірландії. Там я працював 11 років. Був як репортером, так і редактором, тож знаю два боки газетної індустрії. Я родом із Північної Ірландії, що дуже сприяло. Моєю роллю було робити звичайні речі — повідомляти правдиві факти. Також я пояснював їх для аудиторії іншої країни — читачам Республіки Ірландія. Я вважав, що в цьому — моя робота.

Що було найскладнішим у висвітленні заворушень і терактів?

Однією з найбільших наших проблем було використання мови. І з цим треба бути дуже-дуже обережними. У певний період у нас була величезна кількість нелегальних організацій з обох боків й два задіяні уряди — британський та ірландський. Звісно, вони бачили цю ситуацію з дуже різних перспектив. Наприклад, ми ніколи не вживали термінів «тероризм» і «терорист» і водночас не вживаємо й «борець за свободу» (freedom fighter). По можливості обираємо нейтральну лексику. Але нереально весь час бути абсолютно нейтральним. Та люди, щонайменше, зрозуміють, що ти намагаєшся бути об’єктивним. У кожного є своя думка про те, що коїться. А журналіст насамперед має бути чесним, навіть коли пише про когось, із ким не згодний.

А чи були тоді, в 90-ті, серед ваших колег ті, які займали один бік? У професійній діяльності, а не в особистому спілкуванні…

В особистому спілкуванні, звісно, деякі колеги з The Irish Times ідентифікували себе з однією стороною, але це не переходило в матеріали. Адже всі ми підписали Національний кодекс. У вас може відрізнятися світогляд — це нормально, але всі мають дотримуватися професійних стандартів. Проте деякі інші газети схилялися до певної позиції й використовували певні слова, яких ми собі не дозволяли. Ми намагалися дати платформу кожному. Я думаю, що для кожної сторони конфлікту дуже важливо знати думку іншої й те, чому вони роблять те, що роблять.

Чи можуть медіа вибудувати толерантність між сторонами конфлікту? Розкажіть про ваші власні знахідки.

Добре. Але підкреслю, що це більшою мірою моя власна думка. Зазвичай у конфліктний час є тенденція до крайніх ступенів вияву емоцій з обох сторін, відбувається демонізація ворога. Вони не вважають одне одного людьми, а тільки опонентами. Якщо це можливо, треба відстоювати людяність з обох боків. Бо коли когось вбито — це однакова трагедія. Це дуже важливо — не втрачати людяності. Не маркувати людей тільки за їхніми політичними цінностями, думками, національністю. Я завжди намагався показати живих людей «за фасадом».

Якою була політика зображення протилежної сторони в The Irish Times, внутрішні правила вашої газети? Чого не дозволялося?

Були конкретні речі, яких не можна було робити. Я не можу назвати вас вбивцею, якщо не підтверджу цього фактами. Ми стояли на цьому, дотримувалися кодексу й газетних ідеалів ще й тому, що ми маємо сприяти порозумінню, а не атакам сторін одна на одну. Журналіст має зрозуміти, чому стаються певні речі, чому люди говорять і чинять так. І пояснити це читачу. Факт ти можеш отримати дуже легко, але скласти факти разом, помістити в контекст і пояснити — завжди було непростим викликом.

Чи публікувалися інтерв’ю з учасниками конфліктів? Чи ви не надавали їм прямої мови?

Я вважаю, що пряма мова — це важливо, але й небезпечно в ситуації, коли ти говориш із членом нелегального угруповання. Їх, по-перше, можуть ідентифікувати й заарештувати. А згідно зі статтями кодексу, ми маємо захищати своє джерело, навіть якщо в нас самих через це виникнуть проблеми. Моїх колег викликали до суду й розпитували, з ким вони спілкувалися. Тому ми давали багато чого оффрекордз, але в такому разі редактор мав бути впевненим, що це надійне джерело й реальна особа, а не домисел журналіста.

Це був дуже корисний спосіб подачі, особливо коли почався процес примирення. Коли люди хотіли спробувати досягти миру, але ще не були готові встати й заявити: зупинімо насильство. Така політика нашого ЗМІ створила простір, можливість висловлювати думки, які мали шанси втілитися. Це свого роду дипломатія.

Наскільки тривалим був період відновлення суспільства після конфлікту?

Так, це зайняло багато часу. Й досі цей процес не закінчено. Припинення вогню ухвалили в 1994 році, а зараз 2016-й. І зараз існують невеликі незаконні організації؟ і досі людей убивають. Дуже малу кількість, на щастя, але все ж. У Північній Ірландії дотепер посилені заходи безпеки: поліцейські відділки в нас нагадують зони військових дій. І досі в Белфасті є величезні чотириметрові стіни, що відгороджують райони католиків та протестантів. Вони досі бояться інтегруватися.

Люди мають дуже довгу пам'ять. Дивіться, Друга світова війна була давно, а вона ж досі присутня тут, у вашій країні. Тож повністю ситуація зміниться тільки через кілька поколінь. Цього року в Ірландії багато заходів присвячено 100-річчю революції в Дубліні, що призвела до утворення Республіки Ірландія. Журналістом потрібно не ігнорувати ці речі, а досліджувати їх, обговорювати й рухатися вперед. Але це дуже довгий шлях.

Звісно, в людей досі зберігаються почуття образи до протилежної сторони. Вони вже думають: «Я не погоджуюся з тобою, але давай рухатися далі», а не: «Я не погоджуюся, тож давай битися через це». Є бажання прийняти відмінність у поглядах. Адже демократія — це коли кожен при своїй думці, але всі толерантні один до одного й приймають різноманіття.

Коли конфлікт уже на завершальній стадії, як медіа можуть сприяти процесу примирення?

Я думаю, медіа можуть насамперед дати людям простір та платформу для обговорення. Мої батьки загинули під час жорстоких сутичок, і мені це, звісно, досі болить. Дотепер я не знаю, яка організація стояла за їхнім убивством. Це дуже складно встановити, особливо якщо йдеться про урядову організацію.

Не треба прикидатися, що конфлікту не було, так само не слід прикидатися, що він завершився і треба про нього забути. Треба, щоб він став уроком. Але людям це й досі болить, вони досі не отримали всіх фактів щодо того, хто відповідальний за кожну смерть — з обох боків. Тож медіа досі відіграють важливу роль і мають діяти як представники цих людей. І дати їм можливість розповісти свої про особисті історії.

І правоохоронні органи, і журналісти досі ведуть розслідування?

Так. І поліція, якщо когось було вбито й винного ще не покарано, й суди, які розглядають, скажімо, помилкові вироки. Для медіа теж є багато роботи в розкритті всіх фактів щодо проблем. Але я вважаю, що це також і завдання для академіків — істориків, і для урядів, зокрема британського. Саме їхня армія була задіяна, й вони знають деякі факти, не відомі іншим. Кожен має відповідальність побудувати клімат правди й довіри. Тільки коли його буде досягнуто, люди зможуть рухатися далі.

Як ви оцінюєте висвітлення інших сучасних конфліктів? Чи добре це вдається журналістам?

Проблема в тому, що як тільки насильство призупиняється, преса їде з гарячої точки деінде. Журналістам потрібно про бомби, повітряні атаки, стрілянину. Це цікаво. А розбудова миру — складна, хаотична й повільна справа. Але дуже важливо, щоби преса була там, аби уважно вивчити проблему й запитувати про неї представників влади. Я розумію, чому журналісти їдуть в інші зони воєнних дій, скажімо, на Близький Схід. Але ж проблеми лишаються. Й нерідко в разі, якщо вони ігноруються, можуть вибухнути знову.

Має бути відповідальність хоча б у когось — продовжувати ставити питання, навіть коли тіла вже не лежать на вулицях. Коли є хоча би певна вірогідність посилення конфлікту, про це треба говорити. Коли в нас у 1969 році насильство почалося — люди не розуміли, що відбувається. Й журналісти, які приїхали в Північну Ірландію, не розуміли. Якби завчасно зрозуміли, що є джерелом конфлікту, він би не був таким серйозним.

Чи стала англійська преса більш толерантною до Північної Ірландії?

Так. В Англії люди були дуже стомлені від конфлікту, новин, проблем, які не минали. Як тільки вони побачили в регіоні нові політичні можливості — підтримали. Британці дуже задоволені тим, що стався такий прогрес. Тепер є велике полегшення з обох боків. Хоча й досі є небезпека й велике поле для роботи. Ми маємо зробити все, щоб подібного не сталося знову.

Фото: Еміне Зіятдінова/ОБСЄ