20 травня в київському Будинку офіцерів громадська організація «Побратими» провела лекцію на тему «Висвітлення питань ветеранів АТО». Під час заходу учасники обговорювали, який образ ветерана формується в ЗМІ, яких помилок можуть припускатися журналісти та як коректно проводити інтерв’ю з ветеранами.

Помилки журналістів: візуальні та лексичні

«Відповідно до образу військового на фронті, який формується зараз, учасник бойових дій — це герой, який мужньо зі зброєю в руках захищає свою землю. Та чомусь одразу, коли він повертається, виявляється, що йому потрібна допомога: він уже не такий сильний, а раптом стає потенційним алкоголіком, потенційним наркоманом, потенційно може скоїти суїцид», — зауважила заступниця голови ГО «Побратими» Івона Костина. На її думку, те, як нині сприймають ветеранів, є відповідальністю журналістів, оскільки останні мають великий вплив на формування громадської думки.

«Ми не використовуємо таких зображень. Але ми зіткнулися з тим, що журналісти, які беруть у нас інтерв’ю, використовують такі зображення у своїй роботі. А саме вони формують асоціації», — сказала пані Костина.

Тренери ГО «Побратими» вирішили проаналізувати інтерв’ю, які брали в організації, та виокремити слова, що їх найбільше зачепили:

«Фронтовик» є застарілим словом, наголошують тренери, яке не несе смислової наповненості, тож його не варто використовувати. «Хлопці» є некоректним, оскільки в АТО на службі дуже багато дівчат. «Атошники»/«атовці» — цих слів теж краще уникати, зазначає пані Костина, оскільки юридично цей термін нічого не означає. «Реабілітовано», «пропрацьовано», «адаптовано» — слова, які не стосуються ветеранів. «Найліпше запитати самого ветерана, як його називати в інтерв’ю, як про нього сказати», — зазначає пані Івона.

І додає, що в кожному інтерв’ю звучить абревіатура «ПТСР», на кшталт «військовий повернувся, став ветераном, у нього обов’язково є ПТСР, йому треба до лікаря». Журналістам радять щоразу, говорячи про військових, ставити собі питання: чи так само би вони поставилися до ситуації, якби йшлося про людину цивільну, якби в неї не було бойового досвіду? Оскільки не все, що відбувається в житті військового, є наслідком останнього.

«В одному інтерв’ю журналісти, щоби показати, наскільки все погано, взяли ветерана, якому змінили голос і, показуючи зі спини, попросили розповідати про свою травму. Я, як людина без бойового досвіду, уявляю, що якби він у мене був, то після цього я би ніколи не пішла до людей, про яких говориться в цьому інтерв’ю, по підтримку. Просто тому, що я не хочу бути ветераном, який на цьому зображенні. Я не маю ховати своє обличчя через те, що в мене є унікальний досвід», — каже пані Івона.

Свого часу в США, коли внаслідок В’єтнамської війни більше військових загинуло від самогубств, аніж від участі в бойових діях, поставили питання, як зробити так, щоби військові зверталися до психологів. Замість показувати проблему там вирішили продемонстрували рішення: вони показали сильних командирів, котрі мають авторитет в армії, ті сказали: «Я проходив через те, що проходиш ти. Я такий, як і ти. Ти маєш повне право на свій процес. Я проходжу його і ти можеш його пройти. Звернися по підтримку». «Пам’ятайте, що ви ніколи не будете більш ефективними в донесенні своєї думки, окрім як за принципом рівний — рівному», — підсумувала Івона Костина.

Формування нового образу ветерана

Голова ГО «Побратими» Артем Денисов розповів, що коли переглянув американський восьмихвилинний ролик про ветеранів, то пожалкував, що не воював у Фаллуджи: «Я подумав, якого хріна я не воював у Фаллуджи?! Вони подають людей так, що ними хочеться бути. Наскільки я розумію, це частина інформаційної війни. У минулому я трохи працював у журналістиці й розумію, що вона має бути об’єктивною, що подавати треба різні погляди без спотворення фактів. Але в нашій ситуації все [йдеться про образ ветерана] настільки незбалансовано, що для того, щоби в кінцевому результаті досягнути балансу, треба трошки переважити в інший бік. Нам треба змінити вектор».

Тренери пропонують формувати новий образ ветерана як людини молодої (йдеться не про біологічний вік, а радше про енергетику, спосіб життя), сильної духом, із величезним потенціалом. Ветеран — це не людина з сумним минулим, в першу чергу треба цікавитися її майбутнім: важливо говорити про ветерана як про людину, що має величезний потенціал. За словами військового психолога Андрія Козінчука, людина, яка була на війні, настільки самоактуалізована, настільки усвідомлює своє призначення в житті, що навряд чи ще коли-небудь втратить це знання.

«Побратими» підібрали слова, які видаються їм найбільш вдалими для висвітлення людей із бойовим досвідом:

Тренери наголошують, що військових «не закинуло на війну хвилею цунамі»: свого часу кожен із них зібрав рюкзак, поговорив або не поговорив зі своєю сім’єю й поїхав на фронт. «Це був вибір, і він вимагає поваги. Я занадто поважаю досвід, який він [військовий] здобув у результаті, щоб забрати в нього відповідальність за цей досвід, — каже Івона Костина. — Я не казатиму, що держава чи Президент винні в тому, що він пішов. Окрім цього, потім він зробив вибір повернутися. Можна навічно залишитися військовим. Але він обрав повернутися, раніше чи пізніше. Повернення не відбувається в одну мить. Це дуже довгий процес реінтеграції в суспільство».

Але не треба ідеалізувати ветеранів. Так, варто усвідомлювати, щоє багато різних мотивацій, чому люди пішли на війну. Дехто йде туди заради грошей. До того ж, кожна людина має право на помилку, і про це слід пам’ятати. «Війна не зробила нас ідеальними, — каже Андрій Козінчук. — Знаєте, я бачив багато ветеранів, які просто бісилися, коли їм привозили дитячі малюнки. Бо це маніпуляція ними. На малюнках що написано? “Герою, повертайся живим! Ми будемо пам’ятати. Ти — найкращий!”. А він вчора забухав десь і розуміє, що це точно не про нього. Кожен має право на помилку».

На думку голови організації Артема Денисова, висвітлюючи ветеранів, важливо правильно розставляти акценти: «У нас дуже багато ярликів, і не лише щодо ветеранів. У нас багато акцентів на “смачні речі”. Була ситуація, коли до нас на завершальний етап тренінгу приїхав один із найкрупніших каналів. Журналістка питає в мене, з ким може поспілкуватися. Я кажу, мовляв, із цією людиною можете. Вона відповідає: “Ні, мені герой потрібен”. А справа ще в тому, що ця людина два дні як повернулася з нагородження, де йому Президент вручив медаль за мужність ІІ ступеня. І я питаю в неї: “Ну ось, ІІ ступеня вам підійде?”. А вона: “О, так, другого — це прекрасно, давайте”».

Він вважає: нині журналістам слід зробити все, щоб ветеранів перестали боятися; потрібно акцентувати увагу на сильних аспектах, аби виростити здорове й безпечне суспільство.

Тренери наголошували, що в жодному разі ветеранів не потрібно жаліти. «Найбільш мерзенне та принизливе — це жалість. Це те, з чим, за словами учасників бойових дій, найважче стикатися, — каже Денисов. — Як сказав знайомий, “я би ліпше Широкине ще раз штурмував, аніж оце вислуховував”». Із жалістю стикатися важче, ніж із реальною небезпекою для життя, тому що за своєю суттю жалість знецінює, каже пан Денисов, а ветерани — люди, яких варто жаліти менш за все, оскільки вони сильні, вони прийняли рішення. Найкраще, що можна зробити, — підтримувати їх.

До того ж продукування картинки жалю часто призводить до пасивності та бездіяльності ветерана. Мовляв, він повертається додому й нічого робити не може, тому що йому всі винні, бо він «за всіх там воював». У такій ситуації волонтери з найкращих помислів починають допомагати ветеранові й іноді настільки опікають і жаліють, що в людини навіть немає імпульсу встати і щось зробити. «Це точнісінько так само, як із дітьми», — розповідає Артем Денисов.

Як спілкуватися з ветеранами під час інтерв’ю

ГО «Побратими» провели опитування серед ветеранів про те, які найбільш неприємні питання їм ставили журналісти.

Військовий психолог Андрій Козінчук наголошує: учасники бойових дій не вбивають людей, вони «знищують об’єкти».

«“Чи ти боявся?”, — це дурне питання. Страх — це тваринна емоція, яка допомагає вижити. Я бачив людей, які говорили: “Ні, не боявся”. І для мене це найважливіший сигнал. Одразу думаєш: ого, з цією людиною вже потрібно працювати», — додає тренер.

• Артем Денисов закликав журналістів ставити питання в тому разі, якщо вони в змозі відповісти на таке ж зустрічне або, принаймні, психологічно готові почути відповідь на нього. І уявити, щолюдина справді почне розповідати найстрашнішу історію, яка трапилася з нею. «І з цим не так просто бути, як видається на перший погляд. А якщо людина ще й відчує, що її історія для вас затяжка, що вона вас “виносить”, це буде взагалі останній раз, коли вона вам відкрилася», — сказав голова організації.
• Будь-яка професійна діяльність починається зі встановлення контакту. Для початку потрібна ідентифікація. «Добрий день, моє ім’я таке, я журналіст такого каналу», а не «Добрий день, чи не вбивали Ви?». Коли ви себе ідентифікуєте, у ветерана складається образ, хто ви. Те, що для вас елементарне й очевидне, для ветерана вперше, йому може бути боязко, зазначає тренер.
• Важливо, щоби очі ветерана та журналіста були на одному рівні, а триматися слід на відстані безпечного удару. Дуже дратує, коли журналіст бере інтерв’ю й при цьому постійно відволікається: на годинник чи мобільний телефон. «У мене це було разів 18, і мене це жахливо дратує. Буває так, що вам потрібно відповісти на дзвінок, але перед інтерв’ю ліпше про це попередити, щоби ветеран знав. Якщо ж ви щось робите, а ветерану це не до вподоби — він вам про це не скаже, але матиме на думці».
• Ветерани дуже часто скаржаться на те, що їх знімали 30 секунд і взагалі не показали або ж вони випали з контексту: «Це не означає, що він диктує, що вам узагалі знімати. Якщо ви професіонал, подякували ветерану за бесіду, а продюсер сказав, що не пустить це в ефір, то ліпше написати ветерану у Facebook чи подзвонити й сказати, що така от ситуація, вибачте». Також дуже важливо в інтерв’ю з ветеранами поставити крапку, дати зрозуміти, що інтерв’ю завершене, й повідомити, на коли планується публікація.

«Інтерв’ю — це не лише спілкування. Між людьми відбувається обмін енергії. Якщо ви не можете витримати того, що почуєте, це може стати вашим каменем спотикання. Тоді інтерв’ю переростає у просту формальність. З мого досвіду, найліпшу історію ви отримуєте тільки за умови глибокого взаємозв’язку», — розповідає Артем Денисов.