Крофтон Блек — британський журналіст і письменник, має ступінь доктора наук з історії філософії. Працює в Лондоні в Бюро розслідувальної журналістики (The Bureau of Investigative Journalism), має досвід ведення розслідувань у сфері порушень прав людини та контртероризму. Автор книжок «Трансформація знання: ранні манускрипти з колекції Лоренса Шенберга» (Transformation of Knowledge: Early Manuscripts from the Collection of Lawrence J.Schoenberg), «Мусульманські манускрипти» (Islamic Manuscripts), «Негативне пабліситі: артефакти надінтерпретації» («Negative Publicity: Artefacts of Extraordinary Rendition») та інших.

Пан Крофтон приїздив в Україну, щоби стати лектором воркшопу «Журналістика та етика в конфліктних та постконфліктних суспільствах», організованого ОБСЄ в Україні за підтримки посольства Великої Британії.

Пане Крофтоне, які зі своїх журналістських розслідувань ви вважаєте найбільш ефективними та важливими? Чи допомогли вони щось змінити на краще?

Найважливіші журналістські розслідування, які я проводив, стосувалися долі ув’язнених з Гуантанамо (військова в'язниця на базі ВМС США, Куба), яких уряд США звинувачував у тероризмі. Одного хлопця, справою якого я займався, тримали там безпідставно з 2002 року. На той час уряд США заявив, що ув’язнений — дуже небезпечний, оскільки є номером три в «Аль-Каїді». Його дуже сильно катували, застосовували такі засоби покарання, про які навіть говорити страшно. І лише нещодавно уряд США все ж таки визнав, що він не є третьою по важливості людиною в «Аль-Каїді» й узагалі жодного стосунку до останнього угрупування не має.

Над цим я працював шість років. Ми подали два позови проти Польщі та Словенії у Європейський суд з прав людини, оскільки хлопець перебував в ув’язненні в цих двох країнах. Минулого року у справі з Польщею ми отримали рішення, де суд особливо наголошував: польський уряд був відповідальним за те, що неналежним чином дослідив справу цього хлопця. На жаль, цей хлопець досі перебуває в Гуантанамо, однак своїм досягненням я вважаю те, що про нього дізналися, люди почули його історію, й далі вже правозахисні організації мають йому допомогти. Дуже часто вплив журналістської діяльності непрямий, не безпосередній, однак завдяки нашій роботі певна тема набуває розголосу.

Скільки можуть опрацьовуватися ваші інформаційні запити? Як швидко на них реагують?

Залежить від того, кого і про що ви запитуєте. Наприклад, я працював над однією темою й мені потрібно було дізнатися розклад перельоту літаків над Європою протягом певного періоду. Мені довелося надіслати запити до 28 країн. Чому ми вирішили так зробити? Бо ми знали, що різні країни по-різному зреагують на наші запити: дехто просто проігнорує, хтось відмовиться надавати нам відповідь, частина відповість, але в різний час. Ми написали 50 листів, бо бувало, що листи губилися або ж нам безпідставно відмовляли, і ми знову писали їм, надаючи аргументи, чому ми цю інформацію маємо право отримати. На це пішло в нас цілих вісім місяців.

Звісно, ми робили це не самі — нам допомагали організації з різних країн: ті, які розумілися на законодавчій базі та знали, як правильно оформити запити, інші розбиралися в деталях і термінології, що полегшило подальшу обробку й аналіз інформації.

Яких правил у своїй журналістській діяльності дотримуєтеся?

Завжди потрібно бути розсудливим, наполегливим у тому, щоб довести справу до кінця. Поважати свої джерела інформації та колег, із якими працюєш. Ділитися інформацією з іншими — не лише отримувати. Бути чесним та уважним. Ставити чіткі питання та розуміти, для чого вам ця інформація. Перевіряти ретельно все, з чим і ким працюєш.

З чого починаєте своє журналістське розслідування? Що можете порадити іншим?

Щоби почати своє розслідування, треба вибрати алгоритм, за яким ви зі своєю командою працюватимете. Зверніть увагу на наступне:

1. Перш ніж почати шукати інформацію, подумайте, що для вас є пріоритетним, другорядним, допоміжним.
2. Для пошуку використовуйте правильну термінологію, поняття.
3. Не довіряйте повністю цитатам: використовуйте їх лише як засіб пошуку першоджерела.
4. Рухайтеся у своєму розслідуванні за хронологією: від першої згадки / документа / події й до моменту, який вас цікавить.
5. Використовуйте дані з офіційних сайтів держструктур, ГО, асоціацій, що працюють безпосередньо з темою, яку ви розслідуєте.
6. Звертайтеся до кешу пошуковиків: там можна знайти інформацію, якої не видно при звичайному пошуку.
7. Перевіряйте фотографії на достовірність: хто зображений, коли й де.
8. Звертайтеся до архіву — там можна знайти багато цікавої інформації.
9.  Переглядайте документи до кінця — інколи в них трапляються помилки, які можуть вам допомогти: часом прізвища, згадки компаній тощо, які затушовують, в одному-двох місцях через неуважність залишаються доступними для ідентифікації.
10.  Встановіть, чи сайти, на яких ви шукаєте потрібну вам інформацію, варті довіри: хто їх фінансує, яка аудиторія користувачів, які журналісти там працюють тощо.
11. Звертайте увагу на автора кожного матеріалу, який ви опрацьовуєте: пошукайте, що ще він / вона писав і для кого, який його досвід у темі, до яких експертів / джерел звертається тощо.
12. Звіряйте, чи в тексті не використано матеріалів із Вікіпедії: це вам дасть уявлення про те, наскільки автор у темі.
13. Ставтеся скептично до чиїхось коментарів і цитат: краще самим безпосередньо сконтактуватися з потрібними вам людьми й запитати їх іще раз по темі, над якою працюєте. Інколи цитати випадають із контексту або ж подаються з певним спотворенням змісту.
14. Розрізняйте в коментарях власний досвід людини, її припущення та посилання на конкретні джерела, посадових осіб, статистику тощо.
15. Найкраща верифікація — звернутися до фахівця, який / яка на цьому розуміється.
16. 16.  Ставте під сумнів будь-яку інформацію — самостійно перевіряйте факти.

Чи допомагає ваш академічний бекґраунд у роботі журналіста?

Звісно, мій академічний бекґраунд допомагає. Фактично мій досвід був дотичним до того, що я роблю тепер. Свого часу я прочитав багато текстів доби Середньовіччя, працював із манускриптами, обмірковував філософські питання, черпав відповіді з різних джерел, ішов різними шляхами до остаточної відповіді. Й тоді, й тепер практично все, чим я займався, стосувалося інтерпретації: я звик до цього процесу.

Людичасто говорять про журналістику даних. Але наше завдання — розказати історію, не лише її показати. Дані лише допомагають у розповіді, але аж ніяк не замінюють її. Історія не виникає на основі цифр — вона починається з людей і про людей.

Спочатку я був науковцем, а вже потім став журналістом. Я працював із даними, документацією, й ці навички знадобилися мені у CIA: я виконую певний шмат роботи, який на виході дає доказову базу, а юристи можуть застосовувати її у своїй роботі.

Чи були проти вашої журналістської розслідувальної діяльності судові позови?

На щастя, досі такого не було. Я здебільшого працюю з документами, а не з конфіденційними джерелами, тому загрози бути притягнутим до суду немає.

Що спонукало вас написати книжку у співавторстві з фотографом «Негативне паблісіті: артефакти надінтерпретації» (Negative Publicity: Artefacts of Extraordinary Rendition), яка нещодавно вийшла друком?

Ця книжка складається з документів та зображень. Її написано у співавторстві з фотографом Едмундом Кларком (Edmund Clark) на основі матеріалів про американську програму ув’язнення. Взагалі, ця книжка про те, як щось чи хтось зникає і як це відстежити. Надихнуло те, що я відчув: у мене з цієї теми багато матеріалів, які бачили виключно юристи. Я захотів цим, а також своєю методологією розслідувань поділитися з іншими. Фотограф і я давно планували видати цю книжку. Ми провели багато років, щоб зібрати матеріали, структурувати їх. Сподіваюся, вона стане в нагоді не лише журналістам.