Агресія

Агресія – застосування державою військової сили проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави.

Агресивна війна є злочином проти міжнародного миру й тягне міжнародну відповідальність. Агресію не може бути виправдано жодними міркуваннями політичного, економічного, військового чи іншого характеру.

Жодне територіальне надбання чи особлива вигода, одержані внаслідок агресії, не є й не можуть бути визнані законними.

Відповідно до гл. VII Статуту ООН, кваліфікувати дії держави як агресію вповноважена Рада Безпеки ООН.

Як агресію може бути визначено:

• вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави;
• будь-яка військова окупація;
• будь-яка анексія із застосуванням сили;
• блокада портів чи узбережжя держави;
• бомбардування або застосування будь-якої зброї проти території іншої держави;
• напад на сухопутні, морські або повітряні сили держави;
• надання державою своєї території в розпорядження іншої держави для скоєння акта агресії проти третьої держави.

Агресор – держава, яка вчинила міжнародний злочин проти миру й безпеки людства, здійснила акт агресії.

Статут Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних військових злочинців європейських країн (Нюрнберзького трибуналу) 1945 року визначив як злочини проти миру «планування, підготовку, розв’язання або ведення агресивної війни, або війни на порушення договорів міжнародних, угод чи запевнень, або участь у спільному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з названих вище дій» (ст. 6 Статуту) і вперше встановив у міжнародному праві принцип відповідальності за агресію не лише держав, але й індивідів, безпосередньо винних у її вчиненні.

У такому випадку відповідальність держави-агресора виражається в обмеженні її суверенітету, що полягає в позбавленні імунітету від юрисдикції міжнародних судових установ, створених іноземними державами без її згоди, її вищих посадових осіб, які несуть індивідуальну, відповідальність за акт агресії.

Акт агресії – за сучасним міжнародним правом – найнебезпечніший вид порушення миру, який полягає в застосуванні збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або іншим чином, несумісний зі Статутом ООН акт.

Документ «Визначення агресії» (рез. № 3314 Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1974) містить примірний перелік дій, кожна з яких становить акт агресії, з метою переслідування за такі дії за міжнародним правом.

Утім, Рада Безпеки ООН не зв’язана «Визначенням агресії». Вона має право вказати, що інші, не перелічені у «Визначенні» акти, становлять агресію, згідно з положеннями Статуту ООН, або навпаки, може відмовитися вважати застосування сили державою актом агресії в певному конкретному випадку, зважаючи на недостатньо серйозний характер цих дій або їхніх наслідків.

Визнання дій держави актом агресії є підставою для застосування РБ ООН колективних примусових заходів відновлення міжнародного миру на підставі гл. VII Статуту ООН.

Юрисдикцію щодо відповідальності індивідів за вчинення злочину агресії здійснює Міжнародний кримінальний суд (п. 2 ст. 5 Римського статуту).

Агресія непряма – заслання державою чи від імені держави озброєних банд, угруповань та регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави настільки серйозного характеру, що це дорівнює актам агресії, вчиненим регулярними збройними силами держави, або істотна участь держави у таких діях озброєних угруповань на території іншої держави.

Таке визначення міститься в резолюції Генеральної Асамблеї ООН №3314 від 14.12.1974.

Держава несе міжнародну відповідальність за такі дії як за злочин проти міжнародного миру, і не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на те, що подібні озброєні угруповання не є її органом.

Міжнародний Суд ООН у рішенні в справі «Про військову та напіввійськову діяльність проти Нікарагуа на території Нікарагуа» (Нікарагуа проти США, 1986) підтвердив, що засилання державою на територію іншої держави озброєних угруповань чи підтримка нею діяльності антиурядових збройних загонів у іншій державі становить непряму агресію не завжди, а лише тоді, коли така операція за своїми масштабами та наслідками може бути прирівняна до збройного нападу, який здійснюють регулярні війська.

Так, на погляд Суду, не можуть розглядатись як акт непрямої агресії постачання зброї воєнізованим формуванням та їх матеріально-технічне забезпечення.

Не може бути визнано актом непрямої агресії також прикордонні інциденти.

Якщо ж співпраця держави з антиурядовими військами, загонами, які діють на території іншої держави, є настільки інтенсивною, що може бути за масштабом та наслідками прирівняна до дій регулярного війська, спрямованих проти політичної незалежності й територіально цілісності іншої держави, тоді такі дії можуть розглядатись останньою як підстава для застосування збройної сили в порядку самооборони.

У таких випадках велике юридичне значення має встановлення причинно-наслідкового зв’язку між діями збройних загонів і політикою конкретної іноземної держави.

Проблема юридичної кваліфікації дій держав як непрямої агресії набуває особливої гостроти в контексті відповідальності держав за співпрацю з терористичними організаціями та можливості застосування збройної сили проти держав, які здійснюють таку співпрацю.

Згідно з резолюцією ООН №3314, вирішальна роль у кваліфікації дій держав як акту агресії належить Раді Безпеки ООН.

Анексія

Анексія (з лат. annexio – приєдную) – насильницьке приєднання, загарбання однією державою території або частини території, що належить іншій державі чи народові, або будь-якого простору, що перебуває під контролем чи у спільному користуванні міжнародного співтовариства (відкрите море, Антарктика тощо).

Насильницьке утримання народу в кордонах чужої держави.

Анексія, як правило, здійснюється всупереч волі населення приєднаної чи загарбаної території. Найчастіше анексія здійснювалась як спосіб колоніальної експансії та переділу територій, кордонів, сфер впливу у війнах між окремими державами та у світових війнах.

Приклади анексії: загарбання США частини території Мексики в результаті американсько-мексиканської війни 1846–1848 рр., Пуерто-Рико й Філіппін після американсько-іспанської війни 1898 р.; приєднання Німеччиною французьких провінцій Ельзас і Східна Лотарінгія; франко-прусська війна 1870–1871 рр.; аншлюс (нім. термін) Австрії 1938 р.

Анексія є грубим порушенням міжнародного права. Статут Ліги Націй зобов’язував держави поважати територіальну цілісність її членів (ст. 10). У грудні 1939 р. за порушення територіальної цілісності Фінляндії, під час радянсько-фінляндської війни 1939–1940 рр., СРСР було виключено зі складу Ліги Націй. Анексія суперечить нормам і принципам сучасного міжнародного права, яке допускає територіальні зміни лише при здійсненні права націй на самовизначення або на основі договору між зацікавленими державами за умови добровільності, рівноправності та поваги до інтересів сторін.

Анексія, як правило, є силовим одностороннім актом. У доктрині міжнародного права висловлювалися погляди, що вона має два способи реалізації: односторонній та договірний (нав’язування укладання договору про анексію стороною, що її проводить).

Проте, з огляду на недійсність міжнародних договорів, укладених під примусом (ст. 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.), анексію прийнято вважати одностороннім актом.

Протиправність анексії закріплено в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН (1970), Декларації ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їхньої незалежності й суверенітету (1965), Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Те, що анексія суперечить міжнародному праву, закріплено в резолюції РБ ООН № 662/1990 від 09.08.1990, що засуджує анексію Іраком Кувейту й закликає держави й міжнародні організації не визнавати актів агресії правомірними та утримуватися від дій, які могли би свідчити про таке визнання.

Екстремізм та екстреміст

У законодавчому полі України наразі відсутнє правове (законодавче) визначення понять «екстремізм» і «радикалізм», критеріїв їх розмежування як одне з одним, так і з поняттям «тероризм», хоча вони належать до одного логічно-семантичного ряду і співвідносяться як родове та видові.

У політології екстремізм (от фр. extremisme, от лат. еxtremus – крайній) – прихильність до крайніх поглядів і заходів, соціально-політичне явище, що являє серйозну загрозу політичній стабільності, безпеці та суверенітету держави, а також реалізації основних прав і свобод людини та підсилює деструктивні процеси суспільстві.

Національне законодавство інших країн

У Росії юридичне визначення того, які дії вважаються екстремістськими, міститься у статті 1 Федерального Закону № 114-ФЗ «Про протидію екстремістської діяльності». Відповідно до поправок від 29 квітня 2008 р., до екстремістської діяльності (екстремізму) відносяться:

• насильницька зміна основ конституційного ладу й порушення цілісності Російської Федерації;

• публічне виправдовування тероризму та інша терористична діяльність;

• розпалювання соціальної, расової, національної або релігійної ворожнечі;

• пропаганда винятковості, переваги або неповноцінності людини за ознакою її соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної приналежності або ставлення до релігії;

• порушення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина залежно від її соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної приналежності або ставлення до релігії;

• перешкоджання здійсненню громадянами їхніх виборчих прав і права на участь у референдумі або порушення таємниці голосування, поєднані з насильством або погрозою його застосування;

• перешкоджання законній діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, виборчих комісій, громадських і релігійних об’єднань або інших організацій, поєднане з насильством або погрозою його застосування;

• вчинення злочинів із мотивів, зазначених у пункті «е» частини першої статті 63 Кримінального кодексу Російської Федерації;

• пропаганда й публічна демонстрація нацистської атрибутики або символіки чи атрибутики або символіки, подібних до нацистської атрибутики або символіки до ступеня змішування;

• публічні заклики до здійснення зазначених діянь або масове поширення завідомо екстремістських матеріалів, а так само їх виготовлення або зберігання з метою масового поширення;

• публічне завідомо неправдиве обвинувачення особи, яка обіймає державну посаду Російської Федерації чи державну посаду суб’єкта Російської Федерації, у вчиненні ним у період виконання своїх посадових обов’язків діянь, зазначених у цій статті і які є злочином;

• організація та підготовка зазначених діянь, а також підбурювання до їх здійснення;

• фінансування зазначених діянь або інше сприяння в їх організації, підготовці та здійсненні, в тому числі шляхом надання навчальної, поліграфічної та матеріально-технічної бази, телефонного та інших видів зв’язку або надання інформаційних послуг.

На відміну від таких юрисдикцій, як Російська Федерація чи ЄС, у США висловлення екстремістських поглядів захищено першою поправкою до Конституції, і злочинами вважаються тільки конкретні дії у випадках, коли вони підпадають під відповідні визначення в законодавстві.

Термін «екстремізм» не є дуже поширеним у юридичній практиці. Подібні злочини в деяких штатах США часто кваліфікуються як «злочини на ґрунті ненависті».

Екстреміст (в РФ) – особа, яка вчиняє злочинне діяння з прямим умислом і спеціальною метою – підготовкою або вчиненням одного або декількох злочинів екстремістської спрямованості, з мотивів ідеологічної, політичної, расової, національної, релігійної або соціальної ненависті або ворожнечі.

Колабораціонізм і колабораціоніст

Колабораціонізм (фр. collaboration – «співпраця») у трактуванні міжнародного права – це усвідомлена, добровільна та навмисна співпраця з ворогом, у його інтересах, що завдає шкоди своїй державі.

Термін частіше застосовується у вужчому сенсі – як співпрацю з окупантами.

Відповідно, колабораціоніст – особа, яка співпрацює з окупаційною владою, зрадник Батьківщини.

Порушення норм та принципів міжнародного права

Порушення норм і принципів міжнародного права.

Міжнародне правопорушення (порушення норм і принципів міжнародного права) – це дія або бездіяльність суб’єкта міжнародного права, що порушує норми міжнародного права і завдає іншому суб’єкту або всьому міжнародному співтовариству в цілому шкоду матеріального або нематеріального характеру (наприклад, агресія, посягання на територіальну цілісність та політичну незалежність, порушення договірних зобов'язань).

Основними джерелами принципів міжнародного права є:

- Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;

- Гельсінський заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй (прийнята резолюцією 2625 (XXV) Генеральної Асамблеї ООН від 24 жовтня 1970 року, в тому числі Радянським Союзом і, таким чином, Російською Федерацією, що стала правонаступницею СРСР), затверджено такі принципи міжнародного права:

- принцип незастосування сили і погрози силою ;

- принцип вирішення міжнародних суперечок мирними засобами;

- принцип невтручання в справи, що входять до внутрішньої компетенції держав;

- принцип зобов’язаності держав співпрацювати одна з одною;

- принцип рівноправності й самовизначення народів;

- принцип суверенної рівності держав;

- принцип сумлінного виконання зобов’язань із міжнародного права;

- принцип непорушності державних кордонів;

- принцип територіальної цілісності держав;

- принцип поваги прав людини та основних свобод.

Принципи Статуту ООН, втілені в зазначеній Декларації, являють собою основні принципи міжнародного права, і тому всі держави повинні керуватися ними у своїй діяльності та розвивати свої взаємини на основі суворого дотримання цих принципів.

Сепаратизм та сепаратист

Сепаратизм (від лат. separatio – відокремлення) – прагнення окремих груп населення чи організації до відокремлення, відособлення; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення і створення нової держави.

Відповідно, сепаратист – особа, яка пропагує ідеї сепаратизму чи втілює їх своїми діями в життя. Чинниками сепаратизму можуть бути економічні, етнічні, релігійні, історичні фактори тощо.

Як правило, сепаратизм є відповіддю окремих груп населення на тиск чи пригноблення з боку держави. У міжнародному праві та українському законодавстві відсутнє чітке визначення «сепаратизму» чи «сепаратист», але Закон України «Про основи національної безпеки України» зазначає, що сепаратизм, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України є загрозою національній безпеці України.

Кримінальне право України дає опосередковане визначення сепаратизму – умисна дія, вчинена з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій (ст. 110 КК України).

Тероризм та терорист

На даний час існує понад 100 визначень терміну «тероризм». Однак жодне з них не підтримане міжнародною спільнотою як загальновизнане.

Відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом»:

Тероризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій із метою досягнення злочинних цілей.

Терорист – особа, яка бере участь у терористичній діяльності.

Терористична діяльність – діяльність, яка охоплює:

- планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;

-          підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;

-          організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах;

-          вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;

-          пропаганду й поширення ідеології тероризму;

-          фінансування та інше сприяння тероризму.