Запорізький журналіст, оглядач газети «МИГ», Володимир Москаленко вже майже рік в армії, більшість часу — в секторі С зони АТО. По завершенню служби планує повернутися до журналістської діяльності. «Я ж більше нічого не вмію», — жартує він. Ми говорили про те, що змінилося в його сприйнятті журналістики та чому він не писав майже рік. В інтерв’ю Володимир висловлював досить суперечливі тези про виправданість мови ворожнечі в умовах неоголошеної війни — що, мабуть, можна пояснити тим, що зараз він почувається радше військовим, аніж журналістом.

Ти пішов в армію з посади журналіста. Чому не писав майже рік?

Не було внутрішньої потреби. Навіть не знаю, як пояснити. Там усе дуже спрощується, змінюються стосунки з людьми, ставлення до того, що навколо тебе. Військова складова зайняла все, і бажання робити якісь «підсумки дня» в журналістському плані не виникало.

Я завжди думав, що все це буде потім. Треба час, щоб усе осмислити, зрозуміти. Це поки що ні в що не виливається. Не дай Боже зациклитися на текстах типу «ми там герої, а ви всі — боягузи».

Та ось нещодавно прочитав блог про те, що дехто каже, мовляв, як я поїду воювати, в мене діти… У скількох загиблих на цій війні залишилися діти? Ще дратує, коли кажуть, що ця війна — війна олігархів. Атож, українські олігархи напали на російських… Люди, ви не усвідомлюєте, що відбувається? Дуже не хочеться всіх пафосних промов і термінології, але реально йдеться про існування або зникнення нашої країни: або ми на десятки чи сотні років потрапимо під вплив Росії, або ми будемо якимось чином, із помилками, трагедіями виборсуватись і ставати на свій шлях.

Тобто ти переосмислив себе як журналіста?

Так. Мені здається, що я тепер буду значно жорсткіший. Сподіваюся, що буду менше обходити гострі кути та більш прямо казати про те, що відбувається. Принаймні, сподіваюся, що «обставини», на які часто посилаються колеги, виправдовуючи свої дії, не будуть мати вплив на таке моє рішення. Боюся тільки того, щоб дух мілітаризму не затьмарив усе інше.

А як же об’єктивність?

Це не означає, що я отак візьму й перетворюся на пропагандиста. Просто людям треба пояснювати, що вся ця видима частина благополучного життя може змінитися: це питання години або навіть хвилини. Наприклад, взяти Запоріжжя: десь відбувся прорив, заїхало кілька російських «Смерчів» і все — тут, у центрі, — підніметься в повітря за мить. І що вони, ці всі, хто «за мир», будуть робити? А щоб не прилетіло це сюди, треба, щоби там хтось стояв. І тоді виникає питання до кожного, а що ти конкретно зробив, щоб не прилетіло?

І чому, з твого погляду, журналісти мало про це пишуть?

Це треба питати в них. У нас там далеко не завжди є можливість бути постійно в місцевому інформаційному полі, це стосується газет і ТБ. На наші сайти мені зараз нецікаво заходити. Намагався відстежувати, але, вибачте, це така фігня… Складається враження, що головне завдання — навести цитату і все. Справа зроблена.

Як ти оцінюєш запорізьку журналістику з погляду висвітлення подій війни?

Із того, що я бачив… Усе залежить від редакційної політики. Наприклад, газета, де я працював, та наші читачі фактично утворили волонтерський центр, який допомагає армії матеріально, харчами тощо. Інші обмежуються тим самим цитуванням. Дехто разом із власниками дає «гудки за мир»…

Впливає така включеність на стандарти?

Розумієш, вибудовувалася така система координат, що ми повинні бути відсторонені, збалансовані, об’єктивні. Ніби живемо в такій собі вежі зі слонової кістки. Але тут така штука… У тих, хто закликав нас до цих прекрасних речей, не йдеться про існування або неіснування їхньої Батьківщини.

Чи правильно я зрозуміла, що в умовах війни про стандарти журналістики, такі як зваженість, об’єктивність, збалансованість, навіть не варто говорити?

Ні, йдеться про те, щоб не було істерики у журналістів типу «все пропало», «нас зливають». Дуже просто розповісти, що десь щось погано. А ось добитися, щоб це «погано» змінилося, наприклад, питання постачання, призову, — складно. Та часто буває, що крім журналістів це робити нікому. Хочеться, щоб колеги це усвідомлювали. Крім того, мало хто туди їздив. Таких запорізьких журналістів, як то кажуть, можна по пальцях перерахувати. Багато хто пише про війну «за мотивами інтернету-Фейсбуку». Знайшли якусь кількість джерел інформації і тепер постійно щось жують-пережовують.

Яке рішення? Всім їхати туди? Або зовсім не писати?

Ніхто не знає, яке рішення. Якщо немає можливості або є небезпека для виїзду журналіста, — чому не говорити з тим, хто безпосередньо бере участь у цьому, а не спиратися на інтернет? Можна аналізувати, робити висновки, але без живого спілкування не варто братися за цю тему. Інколи це виглядає смішно, а інколи просто засмучує. Забагато фейків і перекручувань.

Це пов’язано з тим, що журналісти виявилися неготовими до такого валу інформації чи з тим, що вони просто непрофесійні?

Не хочеться виглядати старим і нудним дядьком, який розмірковує про те, «що було в наш час». Виявилося, що усвідомлення того, як треба працювати в цих умовах, і вміння так працювати немає. Цього не вчили. Скажімо, кого з журналістів вчили працювати в екстремальних умовах? Так, були семінари-тренінги, як поводитися в таких умовах. Але як спілкуватися, як поводитися з людьми, які перебувають в екстремальних умовах, не вчили. Тому в журналістів, особливо молодих, немає цього розуміння. Багато питань на кшталт: «Ну як там?» Що можна на нього відповісти? Як журналісту пояснити, що там? Стільки проявів: драматичних, смішних, трагічних… Журналісти, як правило, поводяться за принципом:  надайте мені факт, і я напишу. Без осмислення. Ще одна величезна проблема: ми про щось написали, а як воно далі розвивається, нікого не цікавить. Кліпова журналістика.

Як, з твого погляду, ця ситуація з журналістикою й журналістами в контексті війни впливає на суспільство?

Якщо без алармістських настроїв: журналісти мають розповідати не тільки про кількість загиблих або цитувати дані з місць сутичок, а більше говорити про те, як швидко цей мир може змінитися тут на гірше і що треба робити, щоб цього не відбулося.

А журналісти знають відповіді?

Не знаю. Але переконаний, що вони мають їх шукати. Можна поїхати в Слов’янськ чи Артемівськ поговорити з людьми, які певний час прожили фактично на війні, знають, яку модель суспільства нам хочуть нав’язати. Нехай би вони розповіли, що таке, коли немає тиждень ніякої води, немає продуктів. Оці життєві історії мають розповідати. Або як жити, коли стелі в будинку немає й ніхто не може допомогти. Мова про необхідність самомобілізації всього суспільства, а не лише невеликої його частини. Робити вигляд, що в нашому житті нічого не змінилося, це самообман. І хто, як не журналісти, мають говорити про це? Більше й нікому. Справа не тільки в тому, що люди, й журналісти в тому числі, бояться про це думати, справа в тому, що потрібно знаходити правильні слова для висвітлення цієї теми.

Лист, який одержав Володимир, перебуваючи в АТО

Якщо говорити про слова. В твоїй газеті трапляються такі слова, які точно можна віднести до мови ворожнечі. Чи справді це допомагає виборювати перемогу? Поважати країну?

Краще чесно сказати свою позицію. Зараз стало питання: що людям більше потрібно — абстрактна об’єктивність чи суб’єктивність і підтвердження їхньої позиції? Мені здається, що зараз треба прямо все називати. Моя думка: інколи мова ворожнечі потрібна, щоб позначити — де ми, а де вони. Я б, наприклад, із величезним задоволенням займався проблемами місцевого самоврядування, конституційною реформою, але повторюся: зараз ідеться про «або — або» і всі абстракції мають відійти на другий план. До того ж, нам протистоїть величезна пропагандистська машина Росії, яка дуже давно знехтувала всіма стандартами, об’єктивністю, правдивістю та перетворила цілу країну на ворога. А від нас вимагають стандартів. Так, там теж є одиниці журналістів, які займаються журналістикою. Є частина таких, хто переконаний, що ми хунта, є ті, хто більш лояльний до нас і чесно висвітлює події. Але виходить така ситуація, що ми занадто м’які й продовжуємо ходити в білих рукавичках, у тому числі й журналісти.

І який вихід?

Перемогти. Для журналістів це питання вибору: або твої тексти будуть чесними, або ні. Журналіст завжди знає, коли він каже правду, а коли бреше й маніпулює аудиторією.

Без зовнішнього впливу можливі якісь зміни в журналістиці?

Вони можливі за умов тиску з боку аудиторії. Ми ж знаємо, хто бреше та працює на ворога, а хто ні. Скажімо, не купуйте брехливих газет. Але тут також потрібна допомога журналістів. Я би сказав самопоміч — не плутати з однойменною політструктурою. Дуже часто корпоративна псевдосолідарність серйозно шкодить: ми не говоримо про те, що цей колега бреше. А коли журналісти самі скажуть: скільки ж можна? — тоді можливі зміни. Наша журналістика так і не стала журналістикою країни, яка воює. Нам наполегливо вбили в голову тези про об’єктивність, відстороненість. Так, це звучить красиво й правильно. Але ворог займається і пропагандою, й агітацією, й маніпуляціями. Коли країна воює, вона має бути вся мобілізована, включаючи журналістику.

Фото автора