Як писати правду під час війни

Як писати правду під час війни

11:38,
16 Липня 2015
8314

Як писати правду під час війни

11:38,
16 Липня 2015
8314
Як писати правду під час війни
Як писати правду під час війни
Яку термінологію обирають для себе ЗМІ, висвітлюючи воєнний конфлікт на Донбасі; чому тележурналісти роблять фейки; як висвітлювати дії «ДНР» і «ЛНР» — про це йшлося на медійній дискусії в річницю визволення Слов’янська

5 липня в місті Слов’янську на форумі «Донбас — Україна. Порядок денний» відбулася публічна дискусія «Стандарти журналістики в умовах військового конфлікту».

Учасники дискусії обговорили ті етичні виклики, з якими стикаються журналісти, котрі висвітлюють конфлікт на території власної держави; стан і проблеми стосунків медіа та держави в контексті конфлікту; поговорили про мову ненависті (hate speech) як чинник розпалення ворожнечі та обмінялися досвідом укладання редакційних словників конфліктної термінології.

У результаті обговорення учасники висловили бажання продовжити комунікацію онлайн, для чого створити групу, яка би об’єднала київських і донбаських журналістів та медіаактивістів.

MediaSapiens публікує міркування, висловлені учасниками дискусії.

Андрій Куликов, «Громадське радіо», журналіст:

Я працював на всесвітній службі ВВС у розпал терористичної кампанії Ірландської республіканської армії в Лондоні й деяких інших великих містах Британії, то ВВС вживало слова «тероризм, терористична діяльність», але не вживала слова «терорист», тому що, казали на ВВС, та сама людина для одних є терористом, для інших — борцем за свободу. Але й ті, й інші — наші слухачі.

Отже, сьогодні будемо говорити про етичні виклики для журналістів, які висвітлюють конфлікт на території своєї держави, стан та проблеми взаємин медіа й держави в контексті конфлікту: повнота інформації, якість інформації, доступ до інформації та укладання редакційного словника конфліктної термінології, а також про мову ненависті як чинник розпалення ворожнечі.

Максим Буткевич, «Громадське радіо», журналіст:

Ми проводили дослідження мови ворожнечі в українських ЗМІ, але результатів його не оприлюднили, бо поки ми його проводили з 1 грудня 2013-го по кінець весни 2014-го, медіаландшафт докорінно змінився. Ті проблеми, які були тоді, зараз уже неактуальні.

Але, на жаль, це не означає, що зникла мова ворожнечі. Навпаки, вона зросла, але стосується нових груп громадян.

Якщо раніше ми стикалися з ксенофобними повідомленнями стосовно окремих етнічних груп або стосовно окремих релігійних організацій, то зараз бачимо ту саму матрицю, яка часто, особливо в регіональних ЗМІ, накладається на переселенців.

Висновок: там, де розпалюється ненависть і ворожнеча щодо однієї групи, завтра той самий механізм буде застосовано до іншої.

Все це відбувається на фоні розгубленості багатьох наших колег, які протягом останнього року висвітлюють матеріал, із яким вони ніколи раніше не мали справи. Вони справді не знають, як кого називати, як вдаватися до узагальнень так, щоби ці узагальнення не стирали важливих деталей.

Наприклад, речення «населення такого-то регіону або такого-то населеного пункту підтримує сепаратистів» — це ніколи не правда. Ніколи все населення стовідсотково не підтримує чогось, і сепаратизм не виняток.

Теж популярна помилка: тих, хто виїхав із окупованих територій до Російської Федерації, часто називають «наші колишні співгромадяни». Це неправда. Їх ніхто громадянства не позбавляв. Часто люди виїжджають у Росію з міркувань безпеки, бо там, приміром, відкритий безпечний шлях, і не треба їхати крізь блокпости, наражаючи на небезпеку рідних і близьких.

Анастасія Рінгіс, «Українська правда. Життя», редактор:

В наших медиа наблюдается перекос — мы все слишком патриоты, и позиция, с которой мы пишем, слишком проукраинская. Но среди наших читателей также есть люди, у которых другие взгляды, а мы этих людей стереотипизировали, стигматизировали, обнесли колючей проволокой в нашем сознании.

Но мы один народ. И что нас может объединить — это разговор о будущем. Потому что люди на прифронтовой части Украины точно так же, как мы, хотят, чтобы будущее было безопасным для детей, чтобы не стреляли, чтобы можно было зарабатывать деньги, выращивать овощи в огороде, читать книги.

Мне кажется, что проблема медиа не столько в медиа, не столько в наших профессиональных стандартах, а в том, что в Украине не сформулирована система гуманитарных координат. Мы на своем уровне, на уровне медиа, пытаемся найти выход из сложившейся ситуации, навести мостики с той частью людей, которые живут там, где стреляют, но этого не делает государство.

Ольга Мусафирова, «Новая газета», журналист:

Я попытаюсь перейти от языка ненависти к разговорам о том, каким будет наше будущее.

В Славянске я была несколько раз на протяжении этого года. Легко быть патриотом Украины в Центральной Украине, когда вокруг не стреляют, когда сосед на тебя не смотрит косо и не говорит: может быть, ты укроп, может быть, тебя сдать, на подвал отправить и забрать твою квартиру? Здесь всё это было. Но люди продолжали оставаться в высшем смысле этого слова патриотами Украины. Славянск это клондайк для журналистов по тому уникальнейшему опыту жизни в оккупации, которая проявила и высоты человеческого духа, и его низость. Я готова утверждать, что высоты человеческого духа в этом отдельно взятом городе победили. И многие из этих историй до сих пор не описаны.

Андрій Мочерад, журналіст-фрілансер:

Я би хотів розповісти про ті проблеми, з якими стикнувся особисто я як журналіст, висвітлюючи події на Донбасі.

Велика проблема, як на мене: в Україні немає воєнних кореспондентів. Їх мізерна кількість. Як наслідок, багато з тих, хто працює зараз «у полі», не готові висвітлювати війну.

Наприклад, журналіст повідомляє про п’ять танків. Ця новина піднімає на ноги весь батальйон — виявляється, це були не танки, а БТРи. Я особисто пройшов дуже багато тренінгів, де вчать користуватися аптечкою й захищати інформацію, але ніде ні разу не було навіть маленької лекції про військову техніку чи набої.

Наступний момент. Дуже часто режим роботи, особливо телеканалів, не дозволяє журналісту бути не фейкмейкером. Приміром, на одному телеканалі новини виходять о 20.30, а від мене під загрозою звільнення вимагали — зауважу, діло було взимку — щоб я виходив із бойових позицій о 20.30. Це вже темно. Ви уявляєте собі 15-хвилинне включення при світлі на бойовій позиції? І є варіант: або ти робиш фейк за 40 кілометрів, або ти не можеш працювати.

Ще одна проблема, через яку надзвичайно важко працювати фрілансерам. На війні дуже дорогий транспорт. Жодна редакція не хоче його оплачувати. Яким чином журналіст, спалюючи вдень приблизно по 20 літрів бензину, може працювати зі своєї кишені? І це теж до проблем із інформування українців.

У редакції більшість редакторів, які сидять не в зоні бойового конфлікту й ніколи там не були, абсолютно не розуміють системи роботи журналістів на території АТО. Претензія: а чому ти за день проїхав тільки 120 кілометрів? І що скажеш, що тут блокпости? Що ми не мали жодного пароля?

Ще одне важке етичне питання: чи має право журналіст брати зброю в руки? Конкретний випадок. Станиця Луганська, реально починається штурм. Усім роздають зброю. Журналісти так само хапають автомати, тому що розуміють, що зараз буде бій і їх ніхто не захищатиме. Адже наші телеканали, на відміну від західних, не можуть дозволити винайняти охорону для журналістів. Штурм захлинається на половині, вони автомати віддають. Запитання: вони порушили чи не порушили етику, адже в кадрі зі зброєю вони не були.

Сергій Гармаш, «Остров», головний редактор:

На медиафоруме в Риге экс-премьер Латвии Лаймдота Страуюма напомнила, что важнейшая функция журналистики — интерпретация фактов. Она же сказала, что 25 % населения Земли  не Украины, не Донбасса, а Земли  имеют уровень интеллекта ниже среднего, 25 % имеют уровень интеллекта выше среднего, 50 % имеют средний интеллект. То есть, как минимум 75 % потребителей нашей информации нуждаются в ее адекватной интерпретации.

И здесь уже вступает социальная ответственность журналистов. Потому что можно подавать голый факт, но его поймут 25 %.

С другой стороны, давайте говорить о том, что нужно давать факт в такой интерпретации, чтобы это не навредило человеку, не навредило государству, стране и не навредило, это уже личное, твоей душе как источнику этой информации. Вот об этом не нужно никогда забывать.

И вот тут актуализируется вопрос, как и что называть. Звучал такой термин, как блокада Донбасса. Это неправильно. Потому что блокада — это закрыть территорию со всех сторон. Территорию со стороны России мы не можем закрыть. Значит это не блокада, это изоляция.

Тетяна Котюжинська, голова Асоціації медіаюристів:

Нам потрібно розділяти інформаційну мету публікації й мету публікації, яка може бути віднесена до журналістики вражень. Новини — це максимум фактів, мінімум оціночних суджень. Тут ми маємо говорити про належну безсторонність саме в тому розумінні, що журналіст не може бути патріотом або прибічником жодної сторони. Він має дивитися на світ тверезими очима, для того щоб інші люди могли зробити свої висновки.

А те, що стосується все-таки журналістики вражень, переживань, журналістики емоцій, то тут викликом для журналіста стає пряма мова. Це тест на мову ворожнечі. Тому що пряма мова, безумовно, міститиме мову ворожнечі. Як же бути? Давати її чи ні? Тут головний метод саморегуляції — мета. Якщо мета — опис ситуації в регіоні, то мову ворожнечі варто оминати, але якщо мета — це, приміром, суспільна дискусія про мову ворожнечі, то тут журналіст стає уже не фільтром, а тим, хто тримає мікрофон.

Ірина Чулівська, Інститут масової інформації, журналіст:

Інститут масової інформації склав словник термінів. Це виявилося непростим завданням. Ми проаналізували ЗМІ, які вважаємо такими, що дотримуються журналістських стандартів, але навіть у цих ЗМІ немає визначених понять, як кого ми називаємо під час конфлікту на території власної держави.

От тільки в одній газеті, яка видається у Слов’янську, я знайшла чотири слова на позначення неукраїнської сторони конфлікту: «бандформирования», «боевики», «отморозки», «террористи».

У нашому словнику ми, зокрема, використовуємо такі слова:

Але я би ще зауважила такий нюанс. Щодо ситуації на Донбасі ми використовуємо кілька термінів:«військовий конфлікт», «збройне протистояння», «конфлікт на сході України», АТО. Але навіть якщо ЗМІ й розуміють, що це вже давно ніяка не антитерористична операція (АТО), то вони не можуть повністю виключити цей термін, бо так цю ситуацію офіційно називає українська влада.

Андрій Куликов:

Важливе питання термінології — повторення офіційних зведень. Військові прес-релізи, як правило, подають інформацію завуальовано: «обстановка напружена», «обстановка ускладнюється», «обстановка характеризується змінністю» і т. д. Ще торік наші ЗМІ трактували слова «українські Збройні сили контролюють той чи інший населений пункт» як те, що там стоять українські війська. Тоді як насправді це означає, що населений пункт прострілюється, і в разі потреби може бути накритий вогнем. Практично будь-які Збройні сили в своїх офіційних повідомленнях використовують винайдену ними лексику, яка їм зрозуміла, зрозуміла розвідникам та аналітикам ворожої сторони, але малозрозуміла загальній аудиторії.

Юлія Хованська, «Донецкие новости», головний редактор:

По поводу наименования сторон конфликта я бы хотела поделиться опытом нашей редакции. По поводу так называемых ДНР, ЛНР. Мы долгое время не могли сойтись в едином мнении, как называть представителей «ДНР», «ЛНР», стоит ли уточнять их так называемые должности — глава организации, глава республики, председатель народного совета, министр. И мы пришли к выводу, что будем употреблять по отношению к этим людям термин «представители политического крыла незаконной организации». Если же речь идет о людях, которые воюют непосредственно с оружием, то это для нас «члены военизированного крыла этой организации» либо «члены незаконного вооруженного формирования». Такой термин, как террорист, мы стараемся не употреблять.

По моему мнению, каждая редакция должна определиться для себя, какими терминами она пользуется, но попытка создать единый свод терминов для всех украинских СМИ мне кажется утопичной.

Андрій Куликов:

«Новостям Донбасу» знадобилося півтора року, а може, й менше, щоби почати вживати ту термінологію, до якої британські засоби масової інформації доходили набагато довше. А саме — політичне крило, воєнізоване крило. Це саме те формулювання, яке свого часу вживали щодо Ірландської республіканської армії.

Тетяна Попова, Міністерство інформаційної політики, заступник міністра:

Я вважаю, якщо наші ЗМІ будуть використовувати мову ворожнечі, то вони перетворяться на російські ЗМІ, де hatespeech  одна зі стильових ознак.

А щодо єдиного словника для всіх ЗМІ, то я розумію, що теоретично це могло б на себе взяти наше міністерство, але ми ніколи не будемо цього робити, бо поважаємо свободу редакцій і свободу слова. Я персонально ніколи не матиму до цього відношення.

Запитання — відповіді

Валерий Сергеевич, Авдеевка:

У меня два вопроса. Первый: мне непонятно освещение нашими журналистами действий «ДНР». Много внимания уделяется политической стороне, но мало — происшествиям. Когда танк ВСУ сбил ребенка в Константиновке, все представители «ДНР» расписывали это несколько дней. А когда что-то происходит в Донецке, а там тоже есть ДТП с танком, украинские СМИ почему-то мало этому уделяют внимания…

Второй вопрос: как информировать людей на оккупированных и прифронтовых территориях?

Леся Ганжа, «Доступ до правди», журналіст:

За лінією українським ЗМІ працювати важко, бо ми не можемо там гарантувати безпеку наших кореспондентів. І навіть якщо кореспондент там працює, то і в такому випадку перевіряти інформацію йому там важко. Так, напередодні Костянтинівки в Донецьку відбулося ДТП з танком. У той час я якраз була в Донецьку. Зачищено все було вже за півтори години. Тобто знімати вже було нічого. І по факту: отримавши інформацію, ти не встигаєш доїхати до місця події. І все, що в тебе є, це чиєсь дуже поганої якості фото з якогось там вікна, зроблене надзвичайно обережно і яке автор готовий надати за умови повної конфіденційності. Там мало хто готовий коментувати під своїм ім’ям. І ніяких протестів, як це сталося в Костянтинівці, в Донецьку не було.

Тобто в підсумку по ДТП в Донецьку в тебе є погане фото, анонімні коментарі та офіційна заява «ДНР». По ДТП в Костянинівці — яскраві зйомки народного протесту, які самим своїм фактом є свідченням більших громадянських свобод на українській стороні.

Тетяна Попова:

Щодо інформування населення на прифронтових та неконтрольованих територіях — ситуація тяжка. Для того, щоб нормально мовити, нам потрібні високі точки коло лінії зіткнення, на які ми зможемо поставити 17 передавачів, щоби транслювати українських мовників на Донецьку область, і 15 передавачів, щоби мовити на Луганську. А на те, щоб увімкнути вже виділені шість передавачів, потрібно приблизно два мільйона гривень. Наше міністерство вже готове виносити відповідну постанову на Кабмін.

Рустам, волонтер:

У меня вопрос в отношении военных. Мы много ездим в прифронтовой зоне. Пьянство, грабежи... Как должны журналисты это освещать?

Андрій Куликов:

Це обов’язково потрібно висвітлювати. Тому що інакше довіра до ЗМІ втрачається дуже й дуже швидко. Це саме стосується дуже болючого питання про обстріли житлових кварталів і загибелі мирних людей від рук українських військових. Питання не тільки в тому, щоб це визнати, а ще й у тому, щоб пояснити причини, чому це відбувається.

Так само пиятика, участь у незаконній діяльності, побори при перетині лінії розмежування тощо — все має бути проговорено й пояснено. Інша справа, не треба роздмухувати й робити з цього сенсацій. Але те, що є в житті, має бути і в ЗМІ.

Юрий, Рубежное:

Мы создали газету «Восточный фарватер», первый номер выйдет через две недели. У меня такой вопрос. Мы говорили о стандартах, объективности, но ведь идет информационная война… Приходится раскручивать и подавать факты в пропагандистской манере. Это я говорю о том, что мы можем, конечно, соблюдать нейтральность, но я боюсь, что не получится. Да и читатель не ждет от нас, чтобы мы были нейтральные…

Андрій Куликов:

Не йдеться про нейтральність, а йдеться саме про належну безсторонність, коли ви не додаєте й не забираєте, а повідомляєте факти, як є, а на підтвердження своїх висновків наводите аргументи.

Леся Ганжа:

Нещодавно «Телекритика» зробила своє опитування стосовно пропаганди. Понад 60 % українців сказали, що пропаганда потрібна. Коли я бачу цю цифру, я розумію, що це для мене професійний виклик, довести цим людям, що вам не треба пропаганда, ви самі розумні.

Я усвідомлюю, що хочеться потрапляти в очікування читача, не хочеться давати ту інформацію, яку він сприйме негативно, бо важливо не втратити аудиторію й емоційний зв'язок із нею. Бо ми працюємо для своєї аудиторії. Але зараз доводиться балансувати на цій тонкій грані: правда війна очікування читача.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Інфографіка: Інститут масової інформації
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду