Мердіжана Садовіч — радіожурналістка з досвідом роботи на Боснійському національному радіо та на різних місцевих радіостанціях.В 1995–2004 роках вона висвітлювала війну в Боснії та післявоєнну відбудову, на той час працювала місцевим продюсером у редакції новин ABC News. Зараз Мердіжана працює регіональним директором в Інституті воєнної та мирної журналістики в регіоні Західних Балкан. Протягом останніх років вона опікувалася низкою проектів, метою яких було висвітлення воєнних злочинів та післявоєнне примирення.

Мердіжана приїздила до Києва в листопаді, щоби взяти участь у круглому столі «Стандарти журналістської діяльності під час конфлікту», який організували Координатор проектів ОБСЄ в Україні, ГО «Телекритика» та Комісія з журналістської етики. Пані Мердіжана тоді розповідала про свій досвід під час боснійського конфлікту. Зараз MediaSapiens детальніше запитав у Мердіжани, як дотримуватися журналістських стандартів у час війни.

Українські журналісти ніколи раніше не були в такій ситуації, як зараз — коли на сході країни відбувається збройний конфлікт. Як найкраще підготуватися до роботи в нових умовах, на ваш погляд? У першу чергу тим журналістам, які працюють безпосередньо в зоні воєнних дій.

Більшість журналістів, чия країна раптово опиняється втягнутою у війну, потрапляють у схожу ситуацію — вони не готові до нових обставин. У багатьох випадках вони починають висвітлювати конфлікт, не маючи чи майже не маючи спеціальної  підготовки. Така ж річ трапилась із журналістами в Боснії та Герцеговині, коли війна увірвалася в країну двадцять років тому. Через брак тренінгів із безпеки хто загинув чи був поранений. Крім того, не знаючи, як висвітлювати нову ситуацію, дехто з них почав поширювати пропаганду однієї зі сторін конфлікту, замість надавати об’єктивні й неупереджені репортажі.

В ідеалі всі місцеві журналісти, які збираються працювати в зоні конфлікту, мають насамперед пройти тренінг із безпеки. Вони мають дізнатися, як запобігти пораненням та уникнути ситуацій, які можуть бути надто небезпечними; вони мають знати, що робити, якщо вони чи їхні колеги зазнають ушкоджень; крім того, журналісти повинні бути обізнані про можливі наслідки роботи в зоні конфлікту — посттравматичний синдром, наприклад.

Дуже важливо, щоб ці репортери ставили собі деякі жорсткі запитання: наприклад, чому вони вирішили працювати там, чи знають вони про всі ризики? І чи зможуть вони сказати «ні» своєму керівнику, якщо вважатимуть, що завдання дуже небезпечне. Та найголовніше, чи готові вони прийняти можливі наслідки, включно із серйозним пораненням під час роботи в гарячій точці.

А як щодо підготовки ЗМІ в цілому — ньюзрумів, редакторів?

Щодо змісту їхніх матеріалів, то дуже рекомендовано певне навчання про висвітлення подій у воєнний час — як для журналістів, так і для редакторів. Найважливіша річ, про яку вони мають думати — який вплив матимуть їхні репортажі на широку аудиторію. Упередженість та незбалансовані матеріали можуть спричинити різні проблеми: вони можуть загострити ситуацію, посилити розкол між опозиційними групами, розпалити конфлікт іще дужче, а в деяких випадках навіть призвести до воєнних злочинів. Журналісти та випускові редактори й продюсери новин відповідальні за те, щоб не дозволити цьому трапитись. Один зі шляхів — концентруватися на прихованих наслідках війни та голосах звичайних людей. Висвітлення війни має включати фокус на можливих вирішеннях та поглядах усіх сторін, задіяних у війні чи уражених нею, — якщо це можливо. Мова має бути дуже точна й чітка, слід уникати будь-яких образливих висловлювань.

Ви висвітлювали війну в Боснії, чи можете сказати — яка була ваша найбільша помилка як журналіста в той період? Чи шкодуєте про щось у своїй роботі?

Я висвітлювала війну в Боснії, яка тривала з 1992 по 1995 рік, так само як і повоєнний період. Я можу чесно сказати, що я не зробила жодної великої помилки в той час — я ніколи не дозволяла собі відкрито ставати на чиюсь сторону або засуджувати когось. На відміну від багатьох моїх місцевих колег, я ніколи не використовувала мову ворожнечі в своїх репортажах, не поспішала робити висновки про щось, а намагалася спочатку добути всі можливі факти. Завдяки цьому моє сумління сьогодні чисте і я ні про що не шкодую.

А яких помилок припускались інші журналісти в той період, на вашу думку?

Найгірша помилка, яку робили деякі з моїх колег під час війни — участь у пропаганді. Вони вважали, що це їхній патріотичний обов’язок і що вони допоможуть загальній добрій справі, але насправді вони тільки погіршили стан речей. І втратили довіру. Якщо ти одного разу псуєш свою професійну репутацію, ти вже ніколи не повернеш її назад, що б ти не робив.

Під час дискусії в Києві ви говорили про таку річ: зараз українські журналісти думаю, що знають, хто є «поганими», а хто «хорошими» в цьому конфлікті, але минуть роки й вони можуть змінити свою думку. І що зараз, через десять років після конфлікту в Боснії, деякі речі про війну стали більш зрозумілими. Чи справді ви вважаєте, що українські журналісти можуть змінити свою думку в майбутньому — сприйняття сторін у цій війні?

Двадцять років минуло з часу війни у Боснії, а деякі фрагменти пазлу все ще складаються разом. У Гаазі проходили судові процеси щодо воєнних злочинів — проти злочинців із колишньої Югославії, які я висвітлювала детально протягом кількох років. І я дізналася речі, про які мені було абсолютно невідомо під час війни, і це в певному сенсі змінило моє сприйняття подій. Іноді ситуація виглядає цілком зрозумілою, як в Україні зараз. Одна країна здійснила вторгнення в іншу без будь-якої законної причини. І здається, що це дуже природно — стати на сторону країни, яка зазнала вторгнення, іншими словами країни-жертви. Я знаю, що українським журналістам дуже важко залишатися зараз нейтральними, але я сподіваюся, що вони знайдуть сили для того, щоби шукати точки дотику і шляхи зменшити напруження, а не збільшувати його. Найголовніше — вони мають стримуватися, аби не відповідати російській пропаганді своєю власною пропагандою, тому що наслідки можуть бути дуже серйозними. Вони завжди повинні пам’ятати, що люди, які чують або читають подібну пропаганду, можуть вирішити помститися або навіть вчинити воєнні злочини.

Під час дискусії більшість експертів казали, що журналістські стандарти мають залишатися непорушними, не можна піддаватися патріотичним почуттям. Як ви вважаєте, провідні світові ЗМІ (американські, британські) дотримувалися стандарту об’єктивності, коли висвітлювали конфлікти за участі їхніх країн? Наприклад, під час війни в Іраку. 

Це дуже хороше запитання. Коли відбулося вторгнення в Ірак у 2003 році, Al Jazeera і Fox News звинуватили в тому, що вони упереджені по відношенню до сторін у цій війні. Тим не менш, деякі незалежні дослідження, які проводилися після вторгнення, засвідчили, що більшість західних медіакомпаній (за винятком Fox News) надавали збалансоване висвітлення подій в Іраку. Навіть ті медіа, які супроводжували армію (embedded) не зазнавали перешкод в отриманні відомостей від іракської сторони. Британські ЗМІ традиційно більш критично налаштовані до свого уряду і незважаючи на те, що армія Сполученого Королівства входила до складу сил коаліції, британські ЗМІ були об’єктивними та неупередженими, повідомляючи про вторгнення в Ірак. Я думаю, британська модель дуже хороша.

Багато хто побоюється, що українські медіа можуть зараз стати пропагандистськими, як і російські. Але не всі журналісти й аудиторія розуміють, коли медіа переходять межу. Чи можете назвати, які головні ознаки пропагандистських повідомлень?

Вже з часів Першої світової війни пропаганду розглядали як дуже важливий інструмент ведення війни. У тій війні та у пізніших конфліктах пропаганду використовували для мобілізації ненависті проти ворогів, для переконання населення у справедливості дій їхньої країни, для забезпечення підтримки і співпраці від нейтральних країн і для зміцнення підтримки від союзників. Одна з безсумнівних ознак пропаганди — коли одна сторона намагається навісити ярлик винного у війні на свого ворога і потім старається представити ворога як жорстокого, варварського, негуманного. Важливо, щоби публіка  могла розпізнавати ці стереотипи та ярлики в медіа, тоді люди знатимуть, що на них спрямована пропаганда.

На ваш погляд, чи достатньо повідомляти лише правду, щоби протистояти впливу російських ЗМІ?

Я процитую одного українського урядовця, який сказав на конференції в Києві, що Україна не потребує пропаганди, тому що правда є найкращою зброєю. Я повністю згодна з цим.

Чи доцільно створювати зараз «контрпропагандистську» установу, щоб боротись у цій інформаційній війні? 

Головне питання — що така установа може досягнути та як. Я думаю, що занепокоєння українських журналістів щодо того, що така установа буде кроком назад, цілком обґрунтоване. Тому що важко боротися з пропагандою без цензури та обмеження свободи слова, а цього українські журналісти не хочуть.

Які акценти мають робити українські журналісти, щоб об’єднувати суспільство? Якого плану матеріал готувати?

Як я зазначила раніше, українські журналісти мають всіма засобами уникати розпалювання конфлікту — в першу чергу уникати запальних повідомлень та мови ворожнечі. Вони мають також утриматися від того, щоб називати проросійські сили в Східній Україні «бандитами», «терористами», тому що це лише поглибить розкол між двома сторонами. Де це тільки можливо, вони мають шукати спільні рішення, замість фокусування лише на самій проблемі. Я знаю, що це непросто, але я вірю в українських журналістів, вони зможуть це зробити.