В Луцьку в рамках проекту Академії Deutsche Welle, організованого МГО «Інтерньюз-Україна», 10–14 листопада працювали журналісти зі східних та південних областей. Проект передбачав перебування різних журналістів одночасно в чотирьох містах Західної України, щоби вони мали змогу обмінятися досвідом та поділитися стандартами конфліктно-сенситивної журналістики — тобто такої журналістики, яка має враховувати баланс думок та не маніпулювати емоціями.

Війна без журналістів

Це актуально в наш час, адже в країні війна і, на жаль, українська журналістика до цього часу не має вироблених критеріїв висвітлення воєнних дій. Ба більше, зараз ситуація складається так, що всі україноорієнтовані журналісти або виїхали з зони бойових дій, або перестали там працювати, або перейшли на бік терористів. Окремі українські ЗМІ готують матеріали з зони бойових дій, але ніхто не перебуває там постійно. Це й не дивно: кожен хвилюється за своє життя, адже маємо загиблих, поранених, полонених журналістів.

Навіть закордонні видання не хочуть відряджати в зону війни журналістів із редакції, покладаючись на власкорів, однак і ті неохоче виконують завдання. Тому ми не лише програємо інформаційну війну, але й фактично нічого не робимо, щоб виправити становище.

Як працювалось у Луцьку

Перебуваючи в Луцьку, журналісти, зокрема, відвідали штаб Самооборони Волині та на власні очі побачили, як активісти виробляють бронежилети, каски, буржуйки тощо. Поспілкувавшись із місцевими волонтерами, які допомагають армії, журналісти побачили, якою запотребуваною є така праця, адже попри звіти влади, начебто солдати на фронті всім необхідним забезпечені, насправді це не так. І майже кожен, хто вирушає на фронт, звертається до волонтерів по допомогу: кому потрібні берці, кому якісна термобілизна.

Побували учасники і в Луцькому військовому шпиталі, де постійно лікуються близько 250 бійців. Їм дуже потрібна моральна та психологічна підтримка, а також якісна реабілітація, якої в Луцьку немає, тож волонтери, що опікуються шпиталем, змушені шукати варіанти й відправляти чоловіків за кордон, адже тільки там можливе справді якісне лікування, яке, до всього, коштує дуже дорого. А гроші, звісно ж, теж збирають від громадян та місцевого бізнесу, бо держава, попри голослівні заяви, достатньо не забезпечує ані протезами, ані згаданою реабілітацією, ані фінансами.

З терористами неможливо бути об’єктивним

Окрім роботи-стажування в редакціях місцевих ЗМІ, численних зустрічей та відвідання десятків подій, журналісти-учасники мали можливість поспілкуватись і з бійцями, які воюють на сході. Зокрема, один із них — айдарівець — просив, аби журналісти були об’єктивними, доносили правдиву інформацію і до жителів мирних територій, і до тих, хто проживає на окупованій землі.

Його прохання звелося до того, щоб журналісти писали й робили все можливе, аби припинити війну. Йому як людині, яка постійно перебуває на війні й зараз знову там, зрозуміло, що ніякого перемир’я немає. А поки тривають незрозумілі простим людям домовленості, десятками гинуть наші солдати.

Як це припинити? Питання актуальне, і, схоже, навіть влада не зовсім розуміє, як вийти з цієї ситуації. Натомість журналісти відповідали, що з терористами працювати неможливо, вони бояться за свої життя та життя своїх рідних, адже їх можуть і вбити, якщо не сподобається якесь написане слово.

Журналістів ніхто не захистив на початку

Одна з учасниць (назвімо її Анною з міркувань безпеки) зустрілася також зі студентами та викладачами місцевого Інституту філології та журналістики й поділилася досвідом роботи в умовах війни. Проживає жінка в самому Донецьку, і після проекту також повертається туди.

Анна наразі працює головредом одного з місцевих сайтів, а також є власкором закордонного видання. Однак свій ЗМІ планує закрити, тому що бойовики блокують інтернет-провайдери і люди не можуть його читати.

Як сталося так, що місто, яке ще рік тому виходило на Євромайдан десятками тисяч, буквально через кілька місяців стало масово підтримувати «ДНР»? Одна з причин, на думку Анни, — витіснення українських журналістів із Донбасу. Вже під час цих проєвропейських мітингів тоді ще українська міліція заважала роботі журналістів і не давала працювати. Згадати хоча б смерть молодого Дмитра Чернявського, прес-секретаря ВО «Свобода» (висловлюються думки, щоб його ім’я внести до Небесної Сотні). Вже тоді донецькі журналісти зверталися до української міліції, повідомляли, що відбувається щось незрозуміле, звозять якихось людей, які б’ють журналістів, обливають зеленкою, поводяться агресивно. Тоді міліція роздала журналістам жилети з написом «Преса», але так журналісти ще швидше ставали мішенню. Їх ніхто не захистив: ані міліція, ані місцева влада — і частина колег виїхала.

Одразу ж угрупування агресивних людей почали захоплювати адміністративні будівлі, на вулицях з’явились озброєні люди, які вважали українських журналістів конфліктною стороною, з якою, на їхню думку, потрібно було боротися. І коли вперше захопили будівлю облдержадміністрації, журналісти також стали заручниками. Після цього ще частина журналістів виїхала. «А вже після створення так званої ДНР почались відкриті погрози, терористи ходили по редакціях, забирали техніку, змушували писати в певних напрямках, насамперед, не називати їх терористами чи бойовиками. Але ж Генпрокуратура визнала їх терористами, і журналісти мали б писати, згідно з офіційною позицією влади. Це терористів не влаштовувало, тож журналісти знову змушені були покидати Донецьк», — розповіла Анна.

Зараз же працювати на окупованих територіях практично неможливо. Не кожен піде на те, щоб отримувати акредитацію від терористів, та й українським журналістам її не дають, лише російським і зрідка закордонним. Тож між собою медійники говорять, що для бойовиків є лише два типи хороших журналістів: мертві й російські.

Як працювати в зоні бойових дій

Анна поділилася досвідом, як працювати в екстремальних умовах, і це актуально сьогодні для кожного, хто працює в зоні воєнних дій. Головне для журналіста в екстремальних умовах — вижити, і це справді так. Не оперативна передача інформації, не конкуренція з іншими ЗМІ, а ваше власне виживання і ваша безпека — найперше. Ніхто ж з донецьких журналістів раніше не думав, що опиниться в зоні бойових дій, але тепер всі вони — воєнні журналісти.

Якщо журналіст збирається в гарячу точку, слід розробити маршрут, знати кожен блокпост, постійно віддзвонюватися чи в редакцію, чи рідним, і повідомляти стан справ. Взагалі, якщо кореспондент вирушає в зону екстремальних умов чи веде журналістське розслідування, в рамках якого заплановано небезпечну зустріч, він має повідомити про це хоча б трьох осіб.

Вирушаючи в зону бойових дій, слід подбати про акредитацію і з українського боку, і з боку терористів. «Це не означає, що ви зрадник, це означає, що вам потрібно роздобути інформацію, — наголосила Анна. — Щоби здобути інформацію, ви маєте бути живими, а щоб бути живими, про ваше перебування мають знати обидві сторони конфлікту. Можна бути інкогніто чи працювати під прикриттям, але це може загрожувати полоном чи іншими негативними наслідками. Тому краще все ж мати акредитацію, посвідчення, контакти редакції тощо».

Важливо бути і правильно екіпірованим, мати бронежилет, каску та інші засоби захисту — але без камуфляжу і без символіки, навіть якщо ви великий патріот і вам дуже хочеться. Окремий наголос — на технічних засобах. Для цього найкраще придбати недорогий телефон, записати туди найважливіші контакти. Адже на блокпостах можуть перевірити все, включно з вашими аватарками в соцмережах. І якщо терористи побачать, що у вас у фейсбуку обкладинка у вигляді українського прапора, це може викликати лише агресію.

З приводу спілкування: потрібно бути максимально нейтральним. Як тільки ви ідентифікуєте себе з однією зі сторін, автоматично станете мішенню для іншої сторони.

Ольга Бузулук, координатор проекту в Луцьку