В останніх моніторингах теленовин основних телеканалів, які здійснює «Телекритика» (дивитися тут, тут і тут), відзначалося вже не раз таке негативне явище як війни олігархів. Крупний бізнес почав зводити політичні та комерційні рахунки один з одним прямо в новинах телеканалів. У першу чергу йдеться про «Інтер» (власники Фірташ та Льовчкін) та «1+1» (власник Коломойський). Ми вирішили з'ясувати в експертів, які це може мати  наслідки для суспільства.

Експертам поставили такі запитання:

1. Як ви ставитеся до корпоративних війн олігархів у ЗМІ? Якими можуть бути їх наслідки для всього суспільства?

2. Ваша оцінка участі журналістів у цих війнах олігархів?

3. Якою має бути критика дій влади, чиновників, олігархів під час фактичної війни країни із зовнішнім ворогом?

Олексій Гарань, політолог, професор Києво-Могилянської академії:

1, 2. Ставлюся погано. В нас уже є такий негативний досвід. У політтехнологічних війнах ми самі вирощуємо якихось монстрів, яких потім стане важко контролювати. Можна згадати, як під час президентства Януковича на всіх телеканалах проштовхували Ляшка. Він був тушкою, яка вискочила з опозиції. А результатом цього стало, що розкрутили цього популіста ‒ і тепер ми не знаємо, хто буде в його фракції, як ним будуть далі маніпулювати ті самі олігархи.

3. Принцип має бути простим ‒ потрібно давати інформацію збалансовано. От візьмемо приклад Коломойського. Якщо Коломойський наводить якийсь лад у Дніпропетровську, ми маємо про це говорити. І так само маємо говорити, якщо він робить якісь неправильні речі. Він не має бути поза критикою. Очевидно, якби не було війни з Росією, уявити олігарха на місці губернатора, мабуть, ми б не могли. Але зараз людина працює. Хоча ми не маємо заплющувати очі тоді, коли він відстоює власні інтереси. В цьому контексті хотів би сказати про «Інтер». От він «мочить» Коломойського, але ж ми розуміємо, що таке «Інтер». За цим каналом стоїть Фірташ та Льовочкін, які роками розколювали країну, а тепер вони білі й пухнасті. Журналісти по можливості мають бути збалансованими.

Ще одна проблема в тому, що журналісти часто женуться за сенсаціями. От мій улюблений сайт, який я постійно читаю, дає новину із заголовком про те, що розстріляли українських прикордонників. Я хапаюся за голову, уявляю сцену розстрілу, а виявляється, що їх ОБстріляли. І таких прикладів багато. Навіть по 72-й бригаді. Всі обговорюють проблему, як вони відійшли в Росію, хтось каже, що зрадники, хтось навпаки. Але в ЗМІ був проігнорований той факт, що ця частина вирвалася з технікою з оточення. Це позитивний приклад, і ми його чомусь не рекламуємо. Ми постійно критикуємо. Та треба розуміти, в якій ситуації ми перебуваємо. Всі кажуть, що нічого не змінилося. Як це не змінилося? Навіть ті самі ЗМІ, які при Януковичі й слова сказати не могли, зараз все обговорюють і критикують... Євромайдан дав їм таку можливість. Не можна не помічати того, що країна, хай і з проблемами, але рухається вперед.

Євген Магда, Центр суспільних відносин:

1. Ставлення негативне, попри те, що подібна ситуація виглядає логічною. Втеча Януковича запустила процес перерозподілу якщо не капіталів, то впливу «генералів українського бізнесу». Їх мало обходить, що на сході країни йде війна. Суспільство, власне, не питають про ставлення, нав'язуючи думки про «хороших» та «поганих» олігархів. Нині маємо розподіл не на владу та опозицію, а конкуренцію між різними ФПГ, які прагнуть отримати важелі влади в країні.

2. Не стану мазати одним миром. Одні просто виконують редакційні завдання, інші – роблять це з захватом. Думаю, що міра участі у війнах олігархів залежить від свідомості кожного журналіста, але той факт, що самі олігархи вважають свої медіапідрозділи гарматним м'ясом, у мене не викликає сумнівів.

3. Критика має бути осмисленою, конструктивною, аргументованою. Не будемо забувати, що паніка – інструмент інформаційних війн проти України, про це не варто забувати. Нам усім доведеться навчитися бути скептиками.

 Сергій Тихий, журналіст:

1. Звісно, це ганебне явище. Але, якщо відверто, альтернативи немає. Передісторія і стан ринку ЗМІ в Україні такі, що існування повноцінних самоокупних медійних проектів неможливе. Без фінансових вливань вони не виживуть. Ну а ті, хто вливає, навіть і не думає про якісь там професійні стандарти й наслідки для ринку, інформаційної політики, державних інтересів. Вони плоть від плоті суспільства, це даність. Негатив який? Я б не став його ані недооцінювати, ані перебільшувати. Це наш такий шлях у медійний сфері. Його треба пройти. Звісно, могло б бути краще і, головне, швидше. Головне, щоб під цією шкарлупою, професійна журналістика продовжувала розвиватися, рости. По-моєму, цей процес не зупиняється. І це основне.

2. А куди подітися? Перейти на вільні хліби в мережу? Так справа ж не в тому, що хлібів цих не вистачає. Там, у мережі на порядок важче бути реально почутим. Гидко, звісно, брати участь у цій мишачій вовтузні, але я б колег не засуджував. Інформаційне поле широчезне. І на ньому існує купа приводів, можливостей і талант проявити, і правду сказати. Звісно, що в негативі існує межа, за яку не можна переступати. І якщо принциповість пов'язана зі втратою робочого місця, трибуни, то це не звільняє тебе від відповідальності, а, навпаки, підкреслює її.

3. Принциповою має бути критика, але й відповідальною. Не можна опускатися до собачої гавкотні. Навіть якщо ти мочиш чужого олігарха, бо цього вимагає свій олігарх, то для цього завжди вистачає коректних доказів і аргументів. А от чого однозначно не можна – це деморалізувати людей у такий час. Але це вже, передусім, сфера відповідальності редактора.

 Олександр Піддубний, журналіст, голова ГО «Цифрові медіа»:

1. Олігархи зазвичай рідко ведуть корпоративні війни в ЗМІ. Бо суть корпоративних воєн така: це судова тяганина, в українських реаліях це рейдерство, а в цивілізованих реаліях це скуповування і розмивання активів суперника. Вихід цих воєн на рівень преси – це один із заключних етапів протиборства, коли вже розв’язки конфлікту не приховати. Олігархи в Україні дуже непублічні люди – і журналісти й суспільство не раз бачили, як у тієї чи іншої людини з’являлися нові активи, але майже ніколи ані журналісти, ані суспільство не знали, яким чином ці активи з’являлися у власності олігархів.

В питанні варто розглядати два моменти: «корпоративні війни олігархів» і «війни олігархів у ЗМІ». Щодо першого, то відповідь є вище. Стосовно другого, то природа олігархів така, що вони віддають перевагу тому, аби домовитися між собою, аніж воювати. Особливо коли це стосується власників великих фінансово-промислових груп. Тому коли олігархи обмінюються взаємними ударами в підконтрольних медіа – це створення димової завіси, за якою тривають домовленості.

Щодо наслідків для суспільства, то тут не варто переоцінювати, ніби це залишить у свідомості суспільства глибоку психологічну травму. Світ наскільки швидко змінюється, а події в Україні настільки швидкоплинні, що за місяць навіть пошуковики вже нічого не знайдуть про війну олігархів, не кажучи про те, що це пам’ятатиме бомбардований інформацією мозок пересічного громадянина.

2. Журналіст, який іде працювати на телеканал «олігарха N», знає: працюючи там, він не робитиме чогось, що зашкодить «олігарху N». Інакше його звільнять. Люди, які працюють у медіа, що має власника – це підневільні цього власника. Одних тримають у чорному тілі, інші мають ошийники з діамантами, але суть їх однакова. І це не лише в Україні – такі світові реалії. Інша справа, що закордонні ринки розвиненіші й більше шансів звільнитися та знайти рівноцінну роботу. В Україні так не можна – і є купа прикладів, коли людина заявляла про свою позицію, а потім довго й нудно шукала роботу за фахом.

Я ніяк не оцінюю таких людей, бо знаю систему зсередини, як і психологію багатьох колег. Кожна людина сама обирає свій шлях. Єдине, що – беручи участь у війнах олігархів, варто пам’ятати, що для олігарха такий журналіст – простий виконавець, якого олігарх при нагоді без роздумів розміняє в своїх інтересах. Це лише питання часу.

3. Після Євромайдану, коли було становлення нової системи влади, я чув закиди, що критикувати владу, яка стає на ноги, взагалі не можна. Що її треба всіляко підтримувати і тому подібне. І пам’ятаю слова мого товариша, грузинського політолога Беки Чедії, що головна помилка суспільства – коли не критикують владу, бо її нібито треба поберегти. Очевидно, що йдеться не про критику заради критики. Йдеться про виявлення недоліків функціонування державної системи, донесення цих недоліків до суспільства і влади, а також виконування ролі з’єднувального ланцюга між владою й суспільством. Зрозуміло, що така критика має бути позбавлена емоцій, базуватися на доведених фактах і відповідати всім іншим стандартам журналістики.

Тож критикувати треба обов’язково. Друге – критикувати треба по ділу. Третє – не варто думати, що вибовкаєш «державну таємницю», бо її нормально охороняють відповідні органи і з цим усе більш-менш добре. Критика по ділу виявляє слабкі місця, якими може скористатися ворог. Заборона критикувати владу, навіть в умовах війни з тероризмом, означатиме цензуру, а отже згортання демократії.

 Олександр Палій, політолог:

1. Безумовно, ставлення негативне, тому що зараз є значно важливіші проблеми, ніж з’ясування стосунків між окремими бізнес-групами. Зараз потрібне національне об’єднання, а не витрачати зусилля на такі дрібниці. Люди будуть дивитися і втрачати довіру до цих олігархів і ЗМІ. 

2. Звісно, негативна. Це відпрацювання старої моделі відносин між власником і журналістом, коли журналіст просто виконує замовлення. Без сумніву, це не піднімає ані статусу журналіста, ані рівень самоповаги. Якщо журналістам замовляють такі матеріали, вони мали би протестувати. Але розумієте, вони-то можуть протестувати, однак завжди знаходяться штрейкбрейхери, які за хорошу копієчку це все зроблять.

3. Критика влади має бути дуже обережна, вона повинна підказувати, а не знищувати, тобто критика має бути суперконструктивною. Я не погоджуюся з тим, що під час агресії з боку іншої держави владу взагалі не потрібно критикувати. Думаю, що критика можлива, але вона має бути спрямована на підштовхування до правильних рішень. Треба показувати компетентних людей, які би підказували, що робити. Олігархів можна критикувати без проблем, але це не повинно бути у виглядів замовлень. Тому що ця корпоративна солідарність підриває загальнонаціональну солідарність.