Ще кілька необережних кроків (законопроектів, виставок, декларацій, гучних заяв) – і яма, розкопана циніками від «великої політики локальних впливів», може перерости у прірву.

Незбалансована й провокативна політика останніх років проорала рів між тими, хто відносить себе до титульної нації, і тими, хто не знає, як себе ідентифікувати після розпаду Радянського Союзу. І якщо перші з легкістю кажуть про себе «я українець», «я громадянин України», то інші найчастіше ховають своє громадянство у спеціальній формі – «я живу на Украине».

Українська нація, український народ, громадяни України

Конституція 1996 року, Конституційний Суд нас змушує апелювати саме до неї, визначає український народ як громадян України всіх національностей. Народ є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні». Однак, у статті 11 йдеться вже про «консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Поряд з цим Декларація про державний суверенітет України у першому розділі ідентифікує суб’єкта самовизначення «як українську націю (український народ)».

Таке розмаїття термінів в основних державотворчих документах, з одного боку, є цілком адекватним «недокристалізованій» структурі українського суспільства, а з іншого боку, використовується у політичних спекуляціях.

Це, зокрема, дозволяє представникам парламентської владної більшості – комуністам і регіоналам – у публічних виступах весь час апелювати до українського народу і водночас паплюжити «націоналістів», тобто тих, хто боровся за незалежність України.

Хоча саме ця кількасотлітня боротьба й витворила ту потенційну можливість, яка реалізувалася в Акті проголошення незалежності України.

Якби не було етнічних українців, то не було б і держави Україна. Так само не було б держави Ізраїль, якби не було бажання євреїв витворити власну державність.

Прикметним для України є те, що проголошення незалежності отримало підтвердження на грудневому референдумі 1991 року, участь в якому взяли представники усіх національностей. Це, по суті, і був момент, коли потуги української нації, як надісторичної й позатериторіальної спільноти усіх «живих, і мертвих, і ненароджених, в Україні і поза нею сущих», знайшли підтримку й своє продовження у сукупній волі людей усіх національностей, які в той історичний час жили на цій території.

Більше половини населення Криму і понад 83% жителів Донеччини сказали «так» незалежності України. Нехай про це щодня пам’ятають усі в країні: і ліві, і праві.

Україна наразі переживає цілком природний етап пубертатного розвитку, коли її недозрілий, у прямому розумінні, малолітній організм, витворює власну ідентичність. Це процес об’єднання інтересів титульної нації з інтересами усіх етносів, процес формування нації вже в сучасному європейському розумінні – нації, як об’єднання громадян.

Усі 19 років незалежності свідчать, що Україна мала й досі має шанс, пройти цей важкий період неконфліктно. Якби не політики!

Конфлікти замість добробуту

Не українці винні у тому, що підлітки з російськомовних шахтарських сімей вимушені важко працювати у підпільних копальнях, щоб допомогти батькам звести кінці з кінцями! Не росіяни винні у тому, що малюки західних сіл не бачать роками своїх мам, бо ті заробляють на життя по закордонах. У цьому винний корумпований «совок», який зробив усе можливе й неможливе, щоб не лише утриматися при владі на зламі епох, а й привласнити собі усі багатства, створені колективною працею «дітей голоду, дітей війни й дітей репресованих».

Колишні партійні та комсомольські радянські діячі, з головою поринувши у захопливий процес привласнення державної власності, не могли і не хотіли ставати ні Рузвельтами, ні де Ґоллями. Вони одразу зробили ставку на обман народу, відібравши у нього через майнові сертифікати усе, що було накопичено під сталінським батогом та брежнєвським всюдисущим парткерівництвом.

Вони й досі при владі. І досі не мають ніякої іншої мети, окрім збагачення через прямий доступ до влади. За такого середньовічного підходу, середньовічним залишається й спосіб самозбереження при владі, а саме – розділяй і володарюй.

От і ділять дозрілі до крайньої межі цинізму політики – недозрілу, недоідентифіковану українську політичну націю на окремі гострі уламки, експлуатуючи проблеми, які самі ж і створили.

Замінюючи реальну роботу конфліктною риторикою, вони скрізь сіють зерна ворожості – етнічної, конфесійної, партійної. Вони сподіваються, що ці зуби дракона проростуть агресією, направленою не проти них.

Активна чорнопіарна кампанія проти «фашистів-бандерівців-західняків», яка усі роки президентства Ющенка безконтрольно процвітала на сході, півдні та у Криму, призвела до того, що зараз сприйняття російськомовними регіонами україномовних є ворожішим, аніж до 2004 року.

Історичний баланс проглядає лише у тому, що Віктор Ющенко був Президентом однієї частини України, а тепер Віктор Янукович сприймається як Президент іншої частини.

За логікою розвитку, процес ідентифікації української політичної нації завершиться за Президента нової формації – Президента не з клану «совкових олігархів».

Ірина Штогрін, Радіо Свобода