Доброчинність буває різною – від гламурних балів для мільярдерів до монетки, що передається з однієї виснаженої руки в іншу. Львівська громадська організація «Спільнота взаємодопомоги “Оселя”», яка сім років займається соціальною допомогою бездомним людям, довела, що доброчинність може бути інтелектуальною, креативною, мистецькою, медійною і при цьому не надто дорогою. З травня 2008 року «Оселя» видає Вуличний журнал «Просто неба» – видання, що укладається ентузіастами та розповсюджується безпритульними людьми. Вартість видання – 4 гривні, купити його можна лише на вулиці, у мешканців притулку «Оселі».

Завдання журналу – повернути суспільство обличчям до бездомних, зруйнувати стереотипи і, не в останню чергу, дати цим людям заробити. Творцям журналу вдається робити його наповнення цікавим і оригінальним, залучаючи популярних українських митців, журналістів, громадських діячів. Візитна картка журналу – цикл фотосесій Ростислава Шпука із промовистою назвою Без Ознак Мистецького Життя, в яких українські письменники й музиканти постають в образі бездомних.

Одна з головних тем, що регулярно піднімається журналом «Просто неба», – неадекватне висвітлення проблем безпритульних у вітчизняних засобах масової інформації. «Медіаграмотність» звернулася до редактора журналу Мар’яни Сохи з пропозицією поділитися думками щодо того, яких помилок і стереотипів важливо уникати журналістові, що береться писати про бездомних.

Якщо ви хочете, наприклад, знайти інформацію про безпритульних людей в інтернеті, то на пошуковий запит «бездомний» або «безпритульний» Google видасть вам переважно інформацію про безпритульних тварин. Те саме станеться з результатами за запитом «притулок».

Хочете справді дізнатися про бездомних – використовуйте традиційне та перевірене «бомж». Саме так у нас називають соціальну категорію людей, які живуть за межею бідності. «Без определенного места жительства» – абревіатура, що існувала в радянській міліцейській термінології на позначення осіб, у яких була відсутня реєстрація постійного місця проживання. Чому термін із міліцейських протоколів перейшов до народної лексики, важко сказати, але його почали застосовувати до кожного, хто своїм зовнішнім виглядом відрізняється від загалу. Незалежно від того, чи є в нього реєстрація місця проживання.

Напевно, кожен погодиться, що в ХХI сторіччі люди не повинні вмирати від холоду й голоду на вулицях. Що у великому й різнобічному світі має знайтися гідне місце для кожного відповідно до його (її) потреб і можливостей. Та все ж проблема бездомності викликає стільки емоцій через те, що є найбільш видимою. Бездомних людей бачити неприємно. І не тільки на вулицях.

Починаючи з 2006 року у Львові почали говорити про необхідність відкриття нічліжки для безпритульних, водночас шукаючи для неї приміщення. Поки в 2009-му це нарешті вдалося, влада чотири рази скасовувала рішення про виділення приміщення, щоразу – через протести людей, які мешкали по сусідству. Врешті, про приміщення, де тепер розташовано нічліжку, міська рада мовчала доти, поки заклад не почав працювати, тож мешканцям довелось із цим змиритися постфактум. Традиційні причини протестів мешканців – побоювання щодо погіршення криміногенної ситуації, бруд та поширення інфекційних хвороб. Нічого подібного в околицях нічліжки за два роки її функціонування не відбулося, й жодного звернення щодо девіантної поведінки бездомних, які її відвідують, не надходило.

Безпритульні не користуються доброю репутацією і в інших країнах. Небажання людей миритись із сусідством соціальних закладів для безпритульних людей на Заході має назву N.I.M.B. – not in my backyard («не в мене на подвір’ї»). Позицію цих людей можна зрозуміти. Величезна соціальна дистанція та відсутність об’єктивної інформації про проблему бездомності сформували у свідомості громадян стереотип «бомжа» як аморального, кримінального та асоціального елемента. Хто ж відповідальний за формування цих стереотипів? Традиційні джерела інформації про бездомних – власні спостереження та засоби масової інформації. В першому випадку інформації можна отримати дуже мало, зважаючи на те, що більшість людей цурається близького контакту й спостерігають за бездомними здалека. У другому інформація зазвичай буває суб’єктивною, поверховою, базованою на власних стереотипах журналіста.

Загалом, усі повідомлення у ЗМІ про проблему бездомності можна поділити на три яскраво виражені групи. До першої належать повідомлення, які наголошують на прямому зв’язкові між відсутністю житла й кримінальною поведінкою, провокуючи таким чином в аудиторії страх перед усіма людьми, які живуть на вулиці:

«У Львові бомж і зек заґвалтували пенсіонерку до смерті», «ТСН» («1+1»);

«У Львові бомж крав мобілки у маршрутках», «Львівський портал»;

«У Львові бомж викрадав номерні знаки з авто», «Львівські новини»;

«Львівські бомжі, не поділивши смітника, вдалися до вбивства», ProUA.

Звичайно, більшість злочинів такого типу вчиняють люди, що мають постійне місце проживання. Серед самих бездомних, за статистикою, кримінальне минуле мають приблизно 22%, й переважно це дрібні крадіжки.

Інший тип публікацій чи сюжетів про бездомних людей сповнений трагізму. Вони намагаються викликати жалість, почуття провини чи навіть сором за власну черствість. Безпритульні в цьому випадку постають невинними жертвами, від яких відвернувся весь світ. Та жалість до них радше нагадує жалість до безпритульних собак:

«Бомжі-ампутанти», «Високий замок»;

«Безпритульні гниють живцем», «Високий замок»;

«Розтопити лід байдужості», «Дзеркало тижня».

Ще один, і, як на мене, найжорстокіший спосіб говорити про бездомних людей – глузливий. У цьому випадку їх трактують як таких собі неформалів, які обрали таке життя з власної доброї волі:

«Королівство львівських бомжів», ZIK;

«Безпритульні в Україні: історії та обличчя українських клошарів», «ТСН», «1+1»;

«Неслухняний бомж», «Ратуша»;

«Львівські бомжі – найосвіченіші в Україні!», «Український репортер»;

«Перший крок до сортування сміття у Львові вже зробили бомжі», «Універсальний прибиральник».

Приміром, у програмі «Правокація» на львівському телеканалі ZIK журналісти «перевтілювалися» в бездомних і жебраків. Процес «перевтілення» викликав у них масу позитивних емоцій, й свої веселощі вони вважали за необхідно пустити в ефір.

Чому журналісти підходять до цієї теми саме так? Мабуть, за кожним із цих підходів ховається власне ставлення до проблеми. А у випадках, коли йдеться не про висвітлення окремих фактів, а про певні дискусії щодо самої проблеми бездомності, наші ЗМІ дотепер обговорюють питання про те, чи варто допомагати бездомним людям.

Наприклад, на програму «Народний суд» на телеканалі «Інтер» було запрошено людей, які ризикували стати бездомними: жертви махінацій «Еліта-центру», хореограф Григорій Чапкіс, який ріс у важких умовах. Художник Сергій Поярков, чомусь був запрошений як експерт, запевняв усіх, що «есть люди, которым просто нравится вонять».

Нещодавно телеканал ICTV, готуючи сюжет про те, що Львівська міська рада передає «Оселі» приміщення для створення соціального гуртожитку, «проілюстрував» його кадрами зі смітника, де на купі лахміття лежав п’яний чоловік, показуючи операторові середній палець. Голос за кадром при цьому казав таке: «Львівські бомжі вже дочекатися не можуть, коли їх підселять до нормальних сімей». Ані про проблему відсутності соціального житла як таку, ані про те, що в гуртожитку житимуть люди, які вже пройшли процес ресоціалізації, ані про те, що проживання в гуртожитку відбуватиметься в супроводі соціальних працівників, у сюжеті не згадали.

Образ «бомжа», сформований у суспільстві й підтримуваний засобами масової інформації, відображає не суть проблеми бездомності, а її результат. Бездомні, яких ми бачимо на вулиці, – це не етап «особистісного розвитку» чи «моральної кар’єри», а наслідок життя на вулиці. Алкоголізм, девіантна поведінка, психічні розлади, ув’язнення, втрата роботи, різноманітні хвороби, відсутність документів, втрата стосунків із сім’єю, родичами, близькими часто можуть бути причинами того, що людина потрапляє на вулицю. Але в більшості випадків це обов’язково стане результатом перебування у вуличному середовищі.

Незважаючи на те, як кожна окрема людина потрапила на вулицю, яке вона має походження, яким був її соціальний статус, праця, освіта, родинні зв’язки, вона вливається до гомогенної групи з типовою девіантною поведінкою та цінностями. У вуличному середовищі формується так звана субкультура бідності, де панують свої норми та правила, під які людина змушена підлаштовуватись, аби вижити в новому, ворожому для себе середовищі. Якщо всі навколо називають людину в скрутному, найгіршому, в якому вона могла опинитися, становищі «бомжем», демонструючи при тому байдуже, зверхнє чи осудливе ставлення, ця людина неминуче почуватиметься зайвою, непотрібною, нікчемною. А отже, з часом її поведінка почне відповідатиме тому, чого люди зазвичай очікують від «бомжа».

Говорячи про факт відсутності житла, необхідно пам’ятати, що людина втрачає разом із домом. Ідеться не лише про місце, де можна задовольняти свої базові потреби у їжі, гігієні та відпочинку. Разом із домом людина втрачає відчуття безпеки, стабільності та приватності. Якщо в бездомної людини більшість часу йде на задоволення базових біологічних потреб, вона не матиме ні мотивації, не ресурсів на задоволення інших. Соціолог Анастасія Рябчук каже, що через специфіку вуличного життя в бездомних виробляється низка спільних рис характеру: недовіра до навколишніх, зменшення соціальних контактів до мінімуму, орієнтація на задоволення своїх потреб за будь-яку ціну, навіть шляхом порушення соціальних норм і законів, відсутність відчуття часу та планів на майбутнє, байдужість до того, що відбувається навколо.

Нерозуміння таких простих фактів та їхнього взаємозв’язку притаманне не лише журналістам. Схильність звинувачувати людей в ситуації, в якій вони опинилися, і розглядати їх як певний окремий «підвид» мають також політики, чиновники й навіть науковці. Чиновники, що самі доклали чимало зусиль для відкриття будинку нічного перебування для безпритульних, називають його «бомжатником», зводячи проблему соціальної інтеграції до порятунку людей від морозів, забезпечення базових потреб у їжі й теплі. Голова однієї з фракцій Львівської міської ради пропонує залучити безпритульних на роботи з сортування сміття і створити Львівське комунальне підприємство «Бомж».

Укладачі словника-довідника соціального працівника пишуть, що «значну частину бездомних представляють так звані бомжі, тобто особи без певного місця проживання», не пояснюючи при цьому, чим у науці «бездомний» відрізняється від «бомжа». І, мабуть, найяскравішим прикладом розуміння громадою місця бездомних людей у суспільстві є цей заголовок: «У Львові чоловік до смерті забив бомжа». Ми бачимо чіткий поділ між «чоловіком» і «бомжем».

Цей поділ ще більше віддаляє й без того достатньо віддалені одна від одної соціальні групи. Найбільше від цього страждають, звісно, безпритульні люди, адже через подібне ставлення ми не маємо можливості надавати їм соціальну підтримку та допомогу в достатньому обсязі. Через це права безпритульної людини порушуються на кожному кроці. Але також важливо пам’ятати, що наше ставлення до безпритульних багато говорить і про нас як про людей.

Мар’яна Соха, редактор Вуличного журналу «Просто неба», спільнота «Оселя»

На фото - герої ситкому «Наша Russia» Сифон і Борода