Американський сайт Accuracy in Media, близький до спрямуванням до «Медіаграмотності», запропонував своїм читачам інтерв’ю із британською журналісткою і письменницею, лауреатом премії Джорджа Орвела 1996 року Мелані Філіпс. Бесіду провів редактор АІМ Роджер Аронофф. Оригінал розмови можна почути та прочитати тут. Ми ж пропонуємо вам уривок у перекладі українською.

Мелані Філіпс десять років (1977 – 1987) працювала кореспондентом, редактором і колумністом британської газети The Guardian. Звідти перейшла до The Observer, потім – The Sunday Times, а з 2001-го -  The Daily Mail, де працює колумністом дотепер. Також вона веде блог melaniephillips.com.  Написала декілька книжок, серед яких «Усі повинні бути винагороджені», «Світ перевернувся: глобальна битва за Бога, правду і владу», «Американська соціальна революція» та найвідоміша – «Лондоністан».

- Мелані, розкажіть трохи про вашу політичну міграцію з The Guardian – суто лівої газети – до видань із більш консервативною позицію. Це було прозріння? Чи сталося щось, що підштовхнуло вас у цьому напрямку?

- Раптового прозріння не було. Знадобився дуже тривалий час, аби я зрозуміла: мій інтелектуальний розвиток досягнув точки, в якій мені слід залишити The Guardian. Я працювала для газет медіагрупи Guardian близько двадцяти років, адже газета The Observer також увійшла до неї. Але з моменту, коли я стала вести в The Guardian колонку, у 1987 році, в мене почали погіршуватись стосунки з керівництвом через зміст моїх текстів.

Вже друга колонка, яку я написала для газети, була присвячена освіті. Тоді уряд очолювала Маргарет Тетчер, при владі були консерватори. Для лівих і лібералів пані Тетчер була об’єктом для постійних нападок. Я ж у своїй колонці написала, що в освітній системі щось не так, і справа тут не в помилках прем’єр-міністра. Проблема була не в тому, що безсердечний уряд консерваторів позбавляв школи фінансування – щось відбувалось із освітою як такою, з тим, як учителі навчали дітей. Керівництво пояснило мені, що я не смію мати подібних думок. Але я й далі писала те, що думала, і врешті стала своєрідним внутрішнім вигнанцем у The Guardian. Мої друзі перестали зі мною спілкуватись, запрошувати мене на обід, а тоді, коли вони почали звинувачувати мене у своїх газетних матеріалах, я сказала собі «досить!» і перейшла до The Sunday Times.

- Коли ви говорите про глибоке провалля між поглядами на життя і світ, ви стверджуєте, що між лівими і правими не така велика різниця, як між інтелігенцією та звичайними людьми. Поясніть, будь ласка.

- Так, я із здивуванням зрозуміла це досить нещодавно. Люди, які заперечують реальність, зазвичай належать до інтелігенції, а що нижчою є соціальна верства та освітній рівень, то більше в ній людей, міцно вкорінених у реальність. Вони не літають у хмарах, не мають маси дурних ідей, і при цьому вони психічно здорові, пристойні й моральні.  Люди вищих соціальних верств, особливо ті, що здобули університетську освіту в останні два десятиліття, часто мають ідеологізовані погляди на світ - антиамериканські, антизахідні, антикапіталістичні. Але, що головне, вони й гадки не мають, що таке правда та об’єктивність. Вони зневажають поняття правди й об’єктивності. Саме вони найбільш агресивно ставляться до Ізраїлю. Ця тема для мене дуже важлива – я сама єврейка і вбачаю в Ізраїлі знакове явище для нашого часу, яке необхідно підтримувати. Щодо цієї теми ірраціональні й фанатичні погляди найчастіше подаються під машкарою «раціональності» та «прогресивності».

Усі ці ідеології зосереджені в університетах. Тому вищі навчальні заклади, замість того, щоб бути горнилом розуму, стають погибеллю для розуму, а інструментом цього нищення виступає інтелігенція. Адже інтелігенція – історично, думаю, так воно і є, - люди, що живуть у світі ідей, а отже, вірять у теорію навіть тоді, коли вона відривається від реальності, суперечить практиці. Вони схильні вважати, що світ можна якимось чином удосконалити. Наприклад, антикапіталісти вважають, що без капіталізму не було б поганого в цьому світі, антисіоністи – що, якби не існувало Ізраїлю, мусульмани не воювали б із Заходом, інвайронменталісти – якби у світі не було людей, машинобудування, капіталістичної технології, якби ми тільки могли повернутись до життя в глиняних хижах і примітивної системи натурального господарства, планету вдалося би врятувати. Усі ці ідеології утопічні. З історії ми знаємо, що утопія приречена на поразку, адже вона за визначенням неможлива. Але з історії ми також знаємо, що кожен раз, коли чергова утопія провалюється, її прибічники виміщають злобу на інших людях. Ми живемо у час, коли окремі утопії відображають страхітливі тоталітарні та фашистські рухи минулого, неспроможність яких покращити життя у світі змусила їхніх прибічників жорстоко помститись невинним цапам-відбувайлам. Те саме ми бачимо зараз, із нинішніми утопіями.

- Що ви можете сказати про роль медіа в поширенні точки зору, про яку ви говорите?

- Британські медіа гірші за американські. В Америці ви маєте Fox News, розмовні радіо, які можуть подати точку зору, альтернативну «лівим» CNN, ABC та інших медіа, - та й нашого Бі-бі-сі теж. Більшість журналістів – ліві, і вони відіграють роль п’ятої колонКи (fifth columnists) у війні проти Заходу, війні, що ведеться і ззовні, і зсередини.

- У своїх книжках ви говорите про «війну з тероризмом» і про те, що до нас доносять неправду про неї. Хочу торкнутися недавньої події – планів щодо будівництва мусульманського центру Park51 (Cordoba House) в Манхеттені, неподалік від руїн Всесвітнього торгівельного центру. Точаться запеклі суперечки щодо цього проекту. На вашу думку, чи справді це тріумф ісламізму?

- На Заході не розуміють, що ісламський світ мислить інакше, ніж ми. Ми намагаємось накласти свій західний спосіб мислення на ісламський світ. У цьому світі символи мають дуже велику вагу. Збудувати величезну мечеть поблизу місця страшної трагедії, терористичної атаки, вчиненої під егідою ісламського джихаду, - це дуже символічно для ісламського світу, це сприймається як встановлення тріумфального прапору на місці, де ісламський світ атакував Америку. Я вважаю, що не слід бути занадто жорстокими до мусульман, їм треба дати можливість збудувати свою мечеть деінде, адже люди повинні мати право сповідувати свою релігію та будувати свої храми. Але мечеть на цьому місці буде меседжем для ісламського світу: «Ми перемагаємо Америку!», й залучить мільйони нових учасників джихаду проти Заходу.

- Поговорімо про WikiLeaks та Джуліана Ассанжа. Він залишається в Англії, чекаючи на рішення, чи видадуть його Швеції за звинуваченням у зґвалтуванні та сексуальних домаганнях. Цього тижня ви писали про те, як The Guardian, яка є свого роду партнером WikiLeaks, розійшлася з Ассанджем у думці щодо теми зґвалтування. Про що йдеться?

- The Guardian здійняла багато галасу навколо свого ексклюзивного доступу до документів WikiLeaks, здобутого завдяки близькій співпраці з Ассанжем, і щодня публікує уривки з цих документів. Донедавна вони називали звинувачення, пред’явлені Ассанжеві у Швеції, «полюванням на відьом». Але в суботу вони раптом змінили свою думку та опублікували звинувачення тих двох жінок, яких він начебто зґвалтував, із брудними подробицями. Вони зробили це, бо посварилися з Ассанжем. Можливо, він якимось чином обманув чи зрадив їх, хтозна. Але я думаю, що The Guardian ухвалила стратегічне рішення, яке збоку виглядає досить смішно. Ассанж утілює дві принципові для світогляду The Guardian речі. По-перше, витоки інформації, що публікуються на WikiLeaks, спрямовані на те, щоб нашкодити Америці. Це дуже тішить The Guardian і лівих загалом, адже вони вірять, що Америка – це осередок усього зла світу, і хочуть бачити її приниженою. Із цієї точки зору Ассанж – герой. Одначе його позиція суперечить одній із заповідей політкоректності: чоловіки від природи схильні до насильства, і якщо жінка звинувачує чоловіка в зґвалтуванні чи сексуальних домаганнях, вона в принципі не може брехати. Отже, з одного боку вони підтримують Ассанжа як героя, який шкодить Америці, з іншого – їх обтяжує незручне для них звинувачення у зґвалтуванні, яке вони не можуть піддати сумніву.

Спочатку ліві казали: «Ці звинувачення абсурдні! Вони доводять, що Швеція змовилась із Америкою з метою знешкодити Ассанжа!». Але ж це смішно. Швеція – одна з найбільш політкоректних країн світу, а також одна з найлівіших держав. Думаю, The Guardian усвідомила, що скочила в халепу, піддаючи сумніву звинувачення шведського правосуддя. Вони ризикували налаштувати проти себе феміністичне лобі, дуже впливове й дуже важливе для них. Словом, вони зрозуміли, що Ассанж може виявитись справді винним у зґвалтуванні, й тоді The Guardian, така політкоректна газета, виявиться захисником, а почасти й творцем популярності, злочинця-ґвалтівника. Ми не знаємо, винний Ассанж чи ні. Але ліві зрозумілі, що краще порвати з Ассанжем, аніж виявитись пов’язаними з ґвалтівником. «Усі чоловіки – ґвалтівники» виявилось сильнішим за «всі американці – військові злочинці».

- Цікаво, що  The New York Times раніше отримувала документи про афганську та іракську війну безпосередньо від WikiLeaks, але цього разу вони мусили передруковувати матеріали The Guardian.  WikiLeaks відмовив їм через їхні несхвальні матеріали про Ассанжа. То що, The New York Times і The Guardian розсварилися з WikiLeaks, коли опублікований лише один відсоток із 250 тисяч каблограм Державного департаменту США – хто ж тепер оприлюднить решту?

- Навіть не уявляю.

- Що, на вашу думку, треба робити з Ассанжем, як його розцінювати? В Америці точаться серйозні суперечки щодо того, чи варто намагатись притягти його до відповідальності. Чи слід трактувати WikiLeaks як медіа, а Ассанжа як видавця, що захистило б його від правосуддя?

- На мою думку, з Ассанжем треба по-строгому. Адже те, що він робить, покликане зашкодити Америці. Він не є зацікавленим у свободі слова, оскільки публікує лише вибрану інформацію – ту, яка шкодить Америці. Він не публікує матеріали, які викривають внутрішні справи інших, не демократичних країн, якщо вони не стосуються Америки. Але питання в тому, який злочин міг вчинити за американським законодавством. Підозрюю, що встановити факт такого злочину буде досить важко. Якщо вийде, звісно, його треба судити за американськими законами.

Я думаю, це великий провал американської влади. Це абсолютно неприйнятно, що всі ці матеріали можна просто скачати в інтернеті. Не знаю, чи справді Бредлі Меннінг злив усе це до WikiLeaks, - хоча так кажуть у засобах масової інформації, - але ясно, що, хоч хто це зробив, він легко доступився до всіх цих матеріалів. Як Америка припустилася такого недбальства, даючи такій кількості людей доступ до них? Дивно, що витік стався щойно тепер! Достатньо було з’явитись комусь одному, ображеному на Америку, і весь світ має змогу скачати секретні документи. Американська влада продемонструвала неймовірну некомпетентність.

Читайте або слухайте повну версію інтерв’ю англійською мовоютут.

Роджер Аронофф, Accuracy in Media

Переклад – Отар Довженко, «Телекритика»/«Медіаграмотність»