«Ти кажеш, захищати журналістів, а згадай про етичні стандарти! Треба ввести суворе покарання за порушення етичних стандартів на законодавчому рівні!», ‑надривався мені у вухо один депутат на черговій прес-конференції, присвяченій сваволі і безкарності влади в Україні. Мені хотілося сказати: шановний пане, але ж ти не тракторист Петя у ватяних штанах, ти народний обранець! Якщо ти не хотів, щоб тебе знімали, то не треба було йти у депутати. Не думав же ти, що журналісти будуть тебе ввічливо питати перед тим як сфотографувати чи передати якийсь матеріал про твою дачу або парк машин?

Навіть Європейський суд у правах людини вважає, що особиста інформація, яка є суспільно важливою, заслуговує на оприлюднення. Це загальноприйнятий стандарт: не хочеш, щоб тебе випадково зняли – не світись. А якщо ти не просто відома людина, а ще й обіймаєш важливу посаду – звикай до спалахів фотокамер і журналістських розслідувань стосовно твоїх акцій і майна. Такими є правила життя, і відомі люди, як мені здається, повинні їх розуміти і приймати.

Проте журналісти теж часто перегинають палку у прагненні вловити сенсацію. Отже, не все так просто. Де ж пролягає межа між папараці і справжнім репортером?

Ні в Європі, ні в Америці папараці не вважають за журналістів. Та й самі вони себе називають не журналістами, а «селебріті-фотографами», тобто тими, хто знімає знаменитостей. Їх не беруться захищати міжнародні правозахисні організації, і суди часто вирішують справи не на їх користь. Навіть у самому середовищі журналістів ставлення до папараці негативне. Так, наприклад, 2007 року британська медіакорпорація News International заборонила своїм газетам (Sun, The News of the World, The Times, Sunday Times, London Paper) друкувати фотографії подруги принца Уїльяма Кейт Мідлтон, отримані від папараці. Нарешті, їх просто б’ють. Можна лише поспівчувати селебріті-фотографу Тоні Ечеварріа, який випадково зустрів у міжнародному аеропорту Майка Тайсона із дружиною і 10-місячною дитиною, спробував підібратися ближче, і отримав такий удар у голову, що його госпіталізували з розсіченим лобом і струсом мозку

Є дві основні відмінності між папараці і справжніми репортерами. Перша – це дотримання етичних стандартів. Друга – задача передавати суспільно важливу інформацію. Метою папараці є якомога дорожче продати несподіваний кадр із відомою людиною. Саме тому 90% із них є фрилансерами. І якщо папараці б’ють частіше за намагання зібрати інформацію, то журналіст іде на професійний ризик заради своєї аудиторії.

Утім, інколи і звичайним журналістам доводиться користуватися методами папараці, аби досягти своєї мети і передати суспільно важливу інформацію.

Порушення закону при зборі інформації

Збирання інформації – дуже важлива річ у журналістиці, проте шляхи її здобуття не завжди бувають законними.

Як же відбувається таке розслідування? Наприклад, у редакцію газети чи до самого журналіста надходить тривожний сигнал, що на місцевому, скажімо, молокозаводі взагалі не дотримуються санітарних норм та ще й не виплачують зарплатню робітникам. Журналіст вирішує провести розслідування. Для того, щоб отримати інформацію з перших рук, він влаштовується туди на роботу або просто проникає через паркан і використовує приховану камеру для зйомки незаконної діяльності на підприємстві. У гіршому випадку його помічає охорона, приймає за крадія, ловить, б’є і викидає за межі території. У кращому – суспільство отримує важливу інформацію.

На жаль, закон зовсім не захищає таких журналістів. Але і бити їх права не мають. Згідно з законодавством, якщо журналіст проник на територію незаконно, охорона повинна викликати міліцію, і лише правоохоронці мають право затримати журналіста і вилучити в нього записи.

Розповсюдження інформації може відбутися без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою. Тобто якщо наш журналіст доведе міліції, що громадськість має право знати про неякісну продукцію молокозаводу, і, згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію», право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист, то працівники внутрішніх органів можуть повернути записи журналісту.

Проте поки що ця схема схожа на сферичного коня у вакуумі, адже в українському законодавстві відсутнє тлумачення поняття «інформація, яка становить суспільний інтерес». Суспільну значимість інформації можна встановити лише через суд у випадку конфлікту.

На початку 2000-х, під час навчань, українські військові влучили не в мішень, а в житловий будинок у Броварах. Унаслідок цієї трагедії загинули троє людей. Міністерство оборони України категорично спростувало свою причетність до інциденту і висунуло версію про вибух газу. Лише після того як знімальна група Нового каналу проникла до будинку під виглядом працівників Міністерства з питань надзвичайних ситуацій, відзняла ідеально рівний отвір, надала інші докази причетності військових до трагедії та показала це в ефірі, військове відомство було змушене визнати свою провину, а населення України дізналося правду про цю жахливу подію. В цьому випадку збирання інформації, яке відбулося з порушенням закону, було повністю виправданим.

Такий спосіб виправданий лише у разі гострої потреби. Журналіст не повинен використовувати незаконні або неетичні способи збирання інформації. Мало того він навіть може відмовитися від редакційного завдання, яке вимагатиме від нього порушення законодавства, пославшись на Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.1992 р. №2782-XII:

Журналіст зобов'язаний: відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону.

Але зазвичай журналісти цього не роблять.

Утручання журналіста в особисте життя людини

Для папараці питання, втручатись чи ні в особисте життя людини, взагалі не стоїть. Справжній же репортер мусить постійно вирішувати дилему при збиранні і публікації матеріалу, що переважає в даному конкретному випадку ‑ право аудиторії на отримання інформації чи право особи на таємницю приватного життя. Не слід потурати нездоровому інтересу до сенсацій. Кожному гарантується право на невтручання в особисте приватне життя. Однак у деяких випадках це право може бути порушене.

Наприклад, умови проживання президента Януковича у його резиденції «Межигір’я», дорогі машини чиновників та членів їх сімей становлять суспільний інтерес, який перевищує право на особисту інформацію. Суспільство розуміє: якщо пересічний чиновник носить годинник за $50 000, то він корупціонер, бо на свою зарплату він такого не придбає.

Часто журналісти порушують недоторканність приватної території відомих осіб. Трапляються і курйозні випадки. Пару років тому один знайомий журналіст, прагнучи зняти дачу президента Януковича, впав із паркану на територію цієї самої дачі і зламав ногу. Відбувся переляком ‑ охоронці викликали йому швидку.

Проникнення на територію приватної власності без достатніх на те підстав є порушенням не лише етичних норм, але і закону. Наприклад, ст. 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла. У випадках, якщо у журналістів виникає сумнів щодо законності збирання інформації і ступеня її конфіденційності, краще проконсультуватися з юристами, бо можна потрапити під кримінальну відповідальність. Але це стосується лише проникнення до житла, а не на територію промислового об’єкта.

У кожному конкретному випадку зйомки приватної власності вимагають від журналіста проведення уявної межі, за якою починається приватне життя.

Особливості зйомки прихованою камерою

Зйомки прихованою камерою були вперше застосовані документалістом Дзиґою Вертовим у 20-х роках минулого сторіччя. Він проголосив і застосував на практиці принцип «Зйомки життя зненацька». Метод отримав широке розповсюдження по всьому світові у 1960-ті роки з появою високочутливих плівок і легких безшумних відеокамер.

Бувають ситуації, коли прихований аудіо- чи відеозапис є необхідним: коли журналіст розслідує факти незаконного продажу алкоголю чи тютюну неповнолітнім, коли фіксується факт отримання хабара високопосадовцем або розвантаження підробних лікарських засобів тощо. У таких випадках, де йдеться про посадові злочини чи про порушення законодавства, дії журналістів є абсолютно виправданими.

Згідно з законодавством, журналіст не має права знімати людей без їх згоди. Але така згода припускається, якщо зйомки проводяться на вулиці, на зборах, конференціях, тобто на заходах публічного характеру (ст. 307 Цивільного кодексу України). Медіаюристи також припускають, що можна проводити зйомки прихованою камерою, не показуючи облич. Інакше люди можуть звернутися в суд щодо незаконної зйомки без їх згоди.

Багатьом журналістам не раз доводилось ризикувати, блефувати, інколи навіть порушувати закон, щоби здобути інформацію. Якщо журналіст поводиться непорядно, порушує журналістську етику, якщо його не турбує, що стане з його героями після виходу публікації, то чи варто тоді дивуватися, що з ним просто ніхто не захоче мати справу? Саме після спілкування з такими журналістами люди й роблять висновок, що всі медійники - гієни чи стерв’ятники. Тому не женіться за славою папараці. Інформація про «брудного» журналіста, нехай він буде тричі талановитим, розходиться дуже швидко.

Таким чином, розкривати секрети приватного життя людини можна лише у разі, якщо воно становить серйозний інтерес для громадськості. Причому чим більш публічною є людина, тим більшою може бути потреба суспільства дізнатися про певні моменти її життя ‑ для того, щоби виявити випадки, коли приватне життя шкодить виконанню цією особою певних громадських обов’язків.