Текст уперше опубліковано на сайті «Медіакритика»

Свобода слова – це потіха. Журналісти потішаються, дискутуючи поміж собою, найнятими працівниками, на тему: вільні ми чи не дуже. Політики потішаються, заробляючи бали на риториці про свободу слова у ЗМІ, чиїми власниками вони (політики) і є. А суспільство потішається, вважаючи свою країну демократичною і цивілізованою. Насправді ж – свобода слова у цій країні стала кісткою, яку хтось один із цієї тріади (журналіст \\ політик \\ суспільство) потішно кинув двом іншим. Двоє інших не можуть ніяк доперти, що:

- свобода слова у цій країні стала невідємною декорацією антидемократичного укладу життя;

- свобода слова стала тим міфом, який уможливлює номінування України як відносно цивілізованої держави;

- свобода слова стала ілюзією, яка заспокоює плебс і виправдовує режим;

- свобода слова – це суцільне прикриття.

Яксамраз прикриття, не інакше. Для журналістів – своєї заангажованості. Для політиків – свого карт-бланшу на свавілля. Для суспільства – небажання розплющити очі. Ця країна живе й існує лише завдяки декорації, ілюзії та прикриттю.

Новітня історія України ділиться на два етапи: Кучма і пост-Кучма. У чому помилка Кучми? Він не умудрився дати країні ілюзію свободи слова. Блюзнірська інсценізація з журналістом Гонгадзе – наче знак, що саме ЗМІ були найбільш вразливим місцем епохи Леоніда Даниловича. Туди й поцілили. Свобода слова стала тим тотемом, на який молилися всі антикучмісти. Країна не просила великих зарплат і пенсій чи вступу в НАТО – а свободу слова. Як повітря, бракувало саме її. Кучма не зумів дати цю декорацію. Інакше був би президентом понині – з пресою, яка могла б усе писати й ні на що не впливати. Що й відбувається нині, в значно хитріші часи.

Епоха пост-Кучми подарувала і журналістам, і суспільству велику ілюзію свободи. Треба віддати належне – в останні 5 років відродилася творча журналістика. Це може підтвердити кожен глядач, який почав бачити по телевізору не сухі й вихолощені, а європейські за рівнем подачі та монтажу сюжети в випусках новин. Однак ця розмаїта форма не зуміла приховати хронічну проблему змісту. Я так і називаю її: ілюзія свободи. Журналісти можуть все, і їм за це нічого не буде. Фатальне інше: нічого не буде тим, про кого журналісти пишуть. Це – двостороння гра в ілюзію, яку ми, журналісти, підхопили і за яку несемо однаково пропорційну відповідальність із режимом.

Онтологічно журналістика не може існувати поза демократією. Справжня журналістика якраз і є прямим атрибутом демократії. У звітах ПАРЄ пункти «демократизм» і «становище ЗМІ» – тандемні. Візуально вільна журналістика була і є весь цей час. Я свідомо кажу «візуально». Тому що на ділі журналістика (якою творчою і вільною вона б не була) з кожним роком підтверджує свою цілковиту імпотентність. Сучасна українська журналістика має 0% впливу на прийняття рішень, 0% впливу на торжество справедливості, 0% впливу на зміну дійсності. Журналісти прийняли від влади правила гри, які звучать так: ви можете показувати що завгодно і як завгодно – але ККД вашої роботи буде 0%, і будь-які ваші намагання доносити страшну правду про наші діяння будуть миттєво зруйновані нашими передвиборчими роликами, які ви же, журналісти, будете залюбки тиражувати за наші гроші. Свобода слова вільна від впливу. Це ілюзія, це самообман.

Розмови про цензуру – смішні. Цензура – це не дія. Це стан свідомості. Це самооцінка. Це ставлення до себе. П’ять останніх років журналістика займалася відродженням свого творчого начала – і мимоволі опинилася в країні, де правда стала віртуальним поняттям; де політичний процес відбувається в шустерівських декораціях з написом «ток-шоу»; де телебачення стало співучасником і центральним майданчиком тотальної маніпуляції. Отже, проблема не в цензурі як фактах – а в самому підході до професії.

Епоха пост-Кучми ліквідувала поняття «владна журналістика». І подарувала нове поняття – «комерційна журналістика». В Україні немає місця громадянській та місійній журналістиці. Ринок поглинув місію. Тому всі нові прояви цензури на 1+1, чи СТБ, чи у всіх поголовно регіональних каналах не є наслідком приходу гіршої влади, а наслідком остаточного перетворення журналістики в сферу підприємницької діяльності. Тупиковості ситуації додає той факт, що журналістські «підприємства» очолюють не підприємці, а чинні політики, фінансовий стан котрих напряму залежить від політичної позиції.

Цензура була, є і буде доти, доки Україна буде пост-радянською в своїй суті і доки журналістика буде чи не основним інструментом створення та модерування громадської думки. Прикрі інциденти на 1+1 та СТБ укотре переконали мене, що цензура в Україні стрімко розвивається в мутованій формі. В нас процвітає цензура не влади, а власника. Українські журналісти не мають ніяких підстав заявляти про пряму цензуру. Я собі не уявляю, щоби прес-служба Президента чи Премєр-міністра зателефонувала до редактора новинарної служби і зажадала попередньої вичитки матеріалів чи щось подібне. Я говорив би про мутований різновид самоцензури – коли редакційна політика засобу масової інформації підпорядкована не глядачеві\читачеві, а інтересам власника. В цьому – найбільша небезпека для професії журналіста. Доки власники ЗМІ матимуть чіткі політичні інтереси і доки вони будуть безпосередніми учасниками політичних процесів – доти всім журналістам треба змиритися з тим, що їхня зарплата залежить не від кількості споживачів, а задоволення потреб власника. Зрештою, саме законодавство констатує термін «редакційна політика». Саме цей термін – редакційна політика – і є мутацією поняття «цензура». Свобода слова в країні без професійних стандартів – міф. Газета чи телеканал – це приватне підприємство, прирівняне національним законодавством до заводу чи лотка на базарі.

Цензура й самоцензура буде рівно доти, доки журналістикою займаються не журналісти, а власники заводів і партій. Сучасний журналіст – це найманий працівник, і цим усе сказано. Найманий працівник тому найманий, що працює не на себе і не на професійні стандарти. Допоки журналісти не будуть власниками своїх ЗМІ, доти озирання на інтерес власника буде визначальним. Хочу зі свого досвіду сказати, що в Україні повністю відсутня культура медіа-власника. Мало який власник здатен своїми понтовими мізками осягнути всю специфіку журналістики. Це не ятка на базарі, і не кіоск, і навіть не виробництво. Це товариство з підвищеною відповідальністю. Журналіст починає вільно дихати тоді, коли власник відчуває задоволення від своєї великої місії – змінювати суспільство, доносити правду, породжувати патріотизм. Назвіть мені такого власника, який радо інвестує в правду, в професійну роботу творчих журналістів! Власне, поки таких власників немає, а в журналістів немає шансів самим цим займатися – доти шеф-редактор пускатиме в ефір «ліві» однобокі сюжети, начитані поза студією. Єдиний спосіб позбуватися таких тривожних проявів – змушувати медіа-власників по-іншому дивитися на свою власність. Це дуже важко, позаяк серед журналістів трагічно обмаль носіїв високих професійних цінностей. Більшість змирилися з роллю скромного ретранслятора чужих смислів.

Порятунок для істинної свободи слова – в тому, аби журналіст працював сам на себе. Він не може бути чесним, якщо він не заробляє на себе сам. Якщо він заробляє на себе сам, він автоматично підпорядкований потребі своєї аудиторії. А це вже робота на суспільство, а не власника. Самоокупний журналіст – це професійний і чесний журналіст. Його залежності від глядача\читача можна лишень поаплодувати. Саме тому істинну свободу слова, а не міфічну декорацію, можуть вибороти тільки такі журналісти, які є власниками своєї роботи. Цензура дядечка-власника – ось пріоритетний ворог вільного журналіста, а не влада, президент чи інші фантоми. Тож у кожного журналіста є вибір. Можна вступити в гру на благо ілюзії – але тоді сповна нести вагу цієї декорації для світу і власного народу. Або все-таки сповідувати професійні цінності, конвертувати їх в прибутки і утверджуватися на медіа-ринку як власник свого ремесла, а не штатний виконавець приватного підприємства. Свобода – вона й на те, аби вибирати і усвідомлювати ціну відмови.

Чому так туго журналістика продукує справжні цінності відповідальної свободи? Тому що суспільство повірило в картинку. Чи є в суспільства запит на чесну і незаангажовану журналістику – це питання мучить кожного журналіста, який працює зі смислами і думками, а не кимось зманіпульованою інформацією. Я відповідаю таким чином: марксистський канон «попит породжує пропозицію» треба викинути на смітник. Журналістика мусить керуватися зворотнім каноном: пропозиція формує попит. Суспільство споживає те, що йому дають. Воно не думає глибоко, тому що воно – маса. І тому що воно не платить за телебачення. Людина приходить увечері додому, і там уже стоїть ящик, і в ньому безкоштовно показують те, що треба безкоштовно дивитися. Саме телебачення сформувало цілу культуру консументів (бездумних споживачів). Чесність і правда в телевізорі – це потреба, яка супроводжується зусиллями їх здобути чи отримати. За це треба боротися. Якщо телевізійна аудиторія (судячи з рейтингів) залюбки споживає Потапа, Маргошу, Букіних і Комеді-клаб, то Дроздов, Вересень, Безулик, Макаров, Кіпіані будуть окремими оазами в інформаційній пустелі. Попит на щось правдиве і якісне, безумовно, є. Але його дуже важко побачити, бо він ніяк не артикулюється. Цей попит перекочовує в інтернет, у соціальні мережі – і цим самим ще більше робить телебачення масовим, а отже, спрощеним і зумисне примітивізованим. Журналісти як спільнота ще не доросли до спроможності продукувати чесність в країні, де телебачення орієнтується на плебс. Правда – це природна потреба людини. Уявіть собі, що люди кожен вечір проводять у напівправді чи навіть неправді. Дебілкуватому Потапові, можливо, це дуже подобається, але мільйони людей із правдивими началами, інтелектом та потребами опиняються за бортом, оскільки не здатні на бойкот. Найгірші зразки ерзац-культури продукують яксамраз журналісти. Отже, за яку свободу слова вони мають боротися – якщо цього не потребує декласований ними же громадянин?

Наше суспільство розполовинене на консументів та повноцінних глибоких людей. Перші арифметично переважають, і вони біжать додому щовечора, щоб, не дай, Боже, не пропустити серію Букіних. В той час як Дроздов, Вересень, Безулик, Макаров, Кіпіані уповають на других. Маю відчуття, що щоразу більшає людей, які будують цю країну, а не лише споживають її. Їм би не загубитися і не замовкнути… Адже ілюзія живе рівно доти, доки їй дають жити.

Остап Дроздов, автор та ведучий політичної програми «Прямим текстом» (Львів)

«Медіакритика»