Усі розмови про утиски Свободи Слова на телебаченні давно вже нагадують стару українську приказку «дурний, бо бідний, а бідний, бо дурний». Почитайте хоч «Українську правду», хоч «Телекритику» – там про це сказано десятки разів. І про нездатність журналістів об’єднуватись (за поодинокими винятками), і про самоцензуру, і про те, що гроші «зараз» точно тепліші, аніж якась омріяна свобода «колись згодом».

Типологія поведінки наших журналістів проста і передбачувана: Добро обов’язково переможе у віддаленій перспективі, от тоді й заживемо, а поки що – рубай капусту направо й наліво. Й журналістська діяльність звелася до двох ключових жанрів: «ЧерноСлив» та «пресс-реЛизинг», як влучно відзначив футуролог та журналiст Льоха Андрєєв. Але ж Різдво – це час, коли можна і треба мріяти, а заодно  - складати казки. Тож всідайтесь зручнесенько та й слухайте уважнесенько...

Казка 1.0

Зібралися якось телепузики та й почали думати – а що заважає нам робити супер-пупер-телевізійні новини? Та ще й так, щоб «усе, що треба» в наших новинах було, і при цьому «нам за це нічого не було»? І склали вони такий довжелезний та такий об’єктивний список перепон, що зрозуміли – подолати їх неможливо, отут і казочці кінець. І мораль: що тільки телепузики не роблять, аби нічого не робити.

Казка 2.0

Зібралися якось телепузики та й почали думати – а як нам зробити супер-пупер-телевізійні новини? Та ще й так, щоб «усе, що треба» в наших новинах було, і при цьому «нам за це нічого не було»? І жалілися одне одному, і посипали голови попелом та й бідкалися по черзі...

- От хочеш ти сюжета зробити – а начхальство забороняє мочити винних, а змушує мочити тих, кого треба мочити...

- А як раптом навіть зняв щось «таке» – то його ж до ефіру не пустять, і не побачить глядач розумний труди твої праведні, я вже не кажу про гламурний стендап у новій кохтинці...

- А як навіть побачить, то тобі потім за це ані премій, ані відряджень закордонних не бачити, як власних вух, а то й взагалі з тєліка виженуть, а це – ще страшніше...

- А оті всі політики та алігархі вкупі з колишніми й нинішніми прем’єрами анітрохи шутку юмору не розуміють і чуть шо – зразу твоєму начхальству по голові стукають, щоб воно тебе «перевиховало» (див. попередні пункти).

Аж тут піднімається один миршавенький телепузик – із молодих та маловідомих, тицяє стилусом у свій тачпад та й мовить:

- Еврика!

І всі як глянуть на нього з надією... А він раптової популярності злякався, про «перевиховання» згадав і тихенько додав:

- Тільки нікому не кажіть, що то я придумав...

І розказав він їм свій цифровий партизанський концепт. Що то був за концепт – страшна таємниця, і всі поклялися її тримати в секреті, а хто розпатякає, то за ним у різдвяну ніч Бабай прийде і в буфеті Верховної Ради ніхто тому більше чергу не займе. От я вам зараз розкажу, тільки ви – нікому!

ццц.super-puper-tv-news-УА.орг

- А давайте, - мовив маленький телепузик своїм друзям-журналістам за пивом, - зробимо те, чого від нас не очікують. Об’єднаємося, наприклад. І будемо скидати все цікаве відео зі зйомок кудись у спільну скриньку за межами каналів, щоб із нього монтувати супер-пупер-сюжети. Альтернативні тому, що «дозволяють» показувати.

Бо як будь-кого з нас можна вирахувати? Сюжет за твоїм підписом і з твоїм голосом. Відео, яке можна співставити з тим, що було у випуску на твоєму каналі. Але ж нас на кожну зйомку їздить часто по десять і більше камер! Тож, якщо взяти по кадру від кожного каналу, то знайти, хто злив відео, просто неможливо. Бо злили ВСІ.

Монтувати буде кожен що сам собі хоче, навіть ті, хто до зйомок не мав жодного стосунку – і викладати в Мережу. Не обов’язково щодня, важливіше – якість, ніж швидкість.

І проблем «єдиного лідера журналістської опозиції» у нас не буде, бо не потрібні тут «лідери», а кожен сам потроху робить для всіх.

А щоб не знайшли за ІР-адресою, то викладати готові сюжети треба, сидячи в барах з вай-фаєм або в інтернет-кафе.

Це буде розрив!

(німа сцена, перелякані обличчя журналістів, іноді проступають зверхні посмішки тих, хто впевнений, що це неможливо, або хитрі посмішки тих, хто вже однозначно приєднався до цифрових партизанів)

І з’явився тоді на просторах Інтернету супер-пупер-популярний ресурс, де можна було знайти супер-пупер-цікаві сюжети про Україну. І маніфезд угорі - типу редакційна політика:

Я тут - журналіст без імені та місця роботи, але зі своєю громадянською позицією.

Нас тут зібралося невідомо скільки, але принаймні по одному з кожного каналу.

Якщо я вважаю, що ЮВТ більше зло, ніж ВФЯ – значить, ВОНА таки більше зло і їй кранти.

А якщо комусь більше зло – ВАЮ, то и йому з любими друзями гаплик. Як і будь-кому іншому. Я переконаний, що тут кожен із нас має право наїхати на своє більше зло. І що тут зло нарешті буде пока(з/р)ане адекватно.

Я особисто ніколи тут не працював і не знаю нікого, хто тут працює. Мені лінк на цей сайт скинули як спам і я випадково зайшов подивитися, хоча знаю точно, що всі матеріали на цьому сайті – (не)правда (з офіційної точки зору).

Але наскільки ж смачніша ця (не)правда у порівнянні з гіркою правдою нашого телебачення...

Я не знаю, як це робиться, але все потрібне відео хтось з мого каналу також скидає сюди.

Я не знаю, як це сталося, але новинне відео з усіх інших каналів хтось також скидає сюди. А потім із нього тут монтують таке, від чого хочеться жити далі і думати: а як би скласти сюди ще трохи цікавого відео.

Я знаю, що цей проект житиме, поки один із нас його не здасть. А значить, якщо на місце схову моєї голови досі не вказав жоден Пукач, то моя голова при мені і я зроблю все, аби голови моїх тутешніх однодумців теж були цілими. Доки усіх нас не здасть хтось із нас.

Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться... Не зразу вдалося цифровим партизанам віднайти надійних на всіх каналах, але вдалося. А потім і в найбільших містах почали з’являтися корпункти партизанські, а в Одесі та Харкові навіть власні сюжети почали робити – бо ж там теж «є з чого поржати»... А вже центральні сюжети збирали десятки тисяч відвідувачів щодня.

Сюжет у рубриці «так їм і треба» (робоча назва рубрики).

Автор – немає відомостей. Оператор – немає відомостей.

(Текст сюжету) колишня прем’єрка, екс-енергетична-віцепрем’єрка, екс-мажоритарна народна депутатка від «Громади» Лазаренка по Бобринецькому округу Кіровоградської області, екс-керівник ЄЕСУ (і далі ще з десяток екс- можна додати за смаком, важливо вчасно приправити закадровим сміхом...) Юлія Тимошенко вже понад шість годин перебуває на допиті в Генеральній Прокуратурі. Навколо будівлі ГПУ зібрався натовп.

Дехто з мітингувальників вважає, що ВОНА вже так довго там «працює» без їжі і «підходів до преси», що це наводить на тривожні роздуми – злі прокурорські вурдалаки, мабуть, убили ВОНУ.

(Синхрон, у кадрі – екзальтована бабуся без натяку на мінімальне усвідомлення ситуації, тобто традиційна учасниця мітингу білосердешних) «Вони там нашу Йулю вже вбили...».

... Ну, і далі йде бекграунд про те, скільки разів, як, за що і якими саме девіантними методами весь злочинний світ зраджував, поки ВОНА – працює.

Звісно, потрібна пряма мова Юлії Володимирівни – ми її дамо. А оскільки її оригінальний синхрон записаний принаймні десятьма камерами, то змонтувати абсолютно довільний текст - геть не проблема.

Наприклад, такий: «Ми... з алігархамі і кланамі, які грабують народ... дамовилися... аб’єднатися... і не дапустити Луценка да участі у вибарах...» (закадровий сміх) або «Я гатова на все ... заради ... Януковіча і його злачинних кланів» (теж закадровий сміх) Звісно, за законами журналістського жанру потрібна реакція прокуратури і влади. Для цього знадобляться фрагменти будь-яких заходів за участі згаданих осіб. І монтуються будь-які синхрони.

Інший сюжет – з рубрики «Гарант і його Гарантійка» (робоча назва рубрики)

(Текст сюжету) Верховний Головнокомандувач, Голова РНБО, ПроФФесор, Академік (отієї, пробачте, зараз не пам’ятаю, Академії наук), автор ідеї проведення олімпіади на теренах Буковеля або Буковини, Віктор Янукович відвідав (взяти якусь реальну подію за участі Гаранта). Президент однозначно підтримав ідею провести перевибори влади усіх рівнів - Парламенту, Кабміну і Президента, судів усіх рівнів та місцевих рад, а також розпустити міліцію. На його думку, всі, хто вже хоч раз побував при владі, не мають права балотуватися у найближчі 10 років.

(Синхрон Януковича – змонтований за методом, описаним у попередньому сюжеті. Або просто набрані беззмістовні фрагменти фраз, які закінчуємо традиційно – закадровим сміхом)

(Продовження тексту сюжету) Та за давньою традицією, аби зрозуміти думки та наміри Гаранта правильно, зовсім недостатньо почути слова самого Гаранта. Лише одна людина на планеті здатна не лише вловити прихований сенс його слів, а й сповістити цей сенс народові. Звісно, це – ГГ або Ганна Герман, Гарантійка нашого Гаранта.

(Синхрон Ганни Герман, звісно, монтується так, щоб його зміст був суворо протилежним тому, що сказав Гарант + закадровий сміх в фіналі)

Сюжет в рубриці «Ці нічні істини» (робоча назва рубрики – цинічні істини)

Автор – немає відомостей. Оператор – немає відомостей.

Сюжет показує мітинг КПУ як збір уфологів, що збираються вчергове урочисто відзначити посадку прибульців. Але головний уфолог Петро Симоненко не згаяв шанс відкрито висловитися про наміри його колишньої дружини відсудити частину майна...

(Синхрон, у кадрі – Петро Симоненко на мітингу) «...Кровопійци трудового народа...» (закадровий сміх).

Далі – текст про те, що нову молоду дружину Симоненкові нав’язали, скоріш за все, ті ж таки прибульці, адже тільки вони зараз дистанційно керують мізками уфологів чи то пак комуністів. А головний контактер із космосом, звісно, пан Чечетов (хоч сам і не уфолог, але ми показуємо, як він вправно транслює волю прибульців народним депутатам під час голосувань у Раді). І обов’язково друга-третя-восьма точка зору. З парламентськими кадрами і всім тим, що ми (журналісти) так любимо висміювати у своїх балачках у курилках чи то за філіжанкою пива.

* * *

І «підсіли» розумні люди України та інший офісний планктон на щоденний перегляд таких от партизанських новин. І зрозуміли тоді телеменеджери, телетопменеджери і менеджери, що керують телетопменеджерами, а заодно і власники телеканалів – звісно, алігархі й злачинні клани – що таку журналістську братію їм ніколи не подолати, бо «разом їх багато». І перестали вони впливати на редакційну політику каналів, тиснути на журналістів, приховувати інформацію і в судовому порядку забороняти критику уряду («Йуля, пращай» – як співали НєАнгєли). І настала свобода слова.

І вийшли тоді з тіні всі ті, хто насправді боявся і не був партизаном, і сказали – це ми все зробили. А реальні партизани тільки посміхнулися – кожен сам собі. І нагородили отих, хто «вийшов з тіні», грамотою. А через день і про них сюжет вийшов... знову партизанський.

Тут, наче, і казочці кінець. Якби не один постскриптум.

P.S. Я навмисне навів в якості прикладів такі абсурдні за змістом та контекстом сюжети. Але ж зовсім необов’язково робити сюжети тільки абсурдними!

Лише ми краще за інших вміємо працювати з інформацією. Ми вміємо маніпулювати інформацією краще за інших, та ми ж уміємо і знайти правду. Лишається тільки показати її...

Подібна спільнота журналістів без «лідерів» і членських внесків здатна робити реальну справу і подавати цілком реальні новини. Хай навіть в Інтернеті. Хай навіть на початку – для кількох десятків-сотень-тисяч зацікавлених людей, а не для мільйонів телеглядачів. Але і це – виклик системі, в якій знову закручуються гайки. Закручуються тихіше і грамотніше, ніж раніше. Закручуються часом грошима та закликами до лояльності щодо «рідного каналу». Тож і відповідь системі має бути «тоншою»: Ви (влада, телеменеджери, олігархи тощо) маєте і міцно тримаєте весь ресурс у вигляді телебачення як структури, а Ми (журналісти) знаємо всі паролі і маємо всі ключі від вашого ресурсу. І якщо домовимося, то зможемо використати його незалежно від вашої волі. Тільки б домовитися... Тільки б домовилися...

Засну в Різдвяну ніч із таким бажанням – а раптом колись справдиться!

Усі згадані в тексті статті імена, прізвища, події та тенденції, а також усі надії і сподівання, вже не кажучи про гіперпосилання, є витворами фантазії автора. Будь-які збіги з реальними людьми, подіями, тенденціями, а також чиїмись надіями та сподіваннями є випадковими, хоча автор буде по-дитячому втішений.