Один постинг – одна мережа.Трансляція кожного вашого твіта у фейсбуку, особливо якщо ви пишете їх понад п’ять за добу, створить вам репутацію «карликового графомана» серед френдів, яких немає у вашому твітері. Ті ж, хто у твітері є й кого ви мучите повторами, радше за все, просто натиснуть хрестик у правому кутку вашого фейбуківського постингу, прибравши всі ваші прояви зі своєї стрічки – таким чином і вас не образять, і можливість контакту не втратять, і не дратуватимуться через зайву інформацію. Репости твітів у живий журнал – справа ще більш невдячна. Більшість людей пишуть у твітер інформацію, яка швидко застаріває, плюс більшість твітів народжується з контексту дискурсу стрічки. Тому тижнева чи місячна добірка твітів виглядатиме неактуальним і недоладним набором реплік у монолозі шизофреника. Два винятки – хто може дозволити собі репостинг у всі системи: 1) ексклюзивний очевидець суспільно значущої екстреної події (теракт, аварія літака, заворушення) та 2) літературно обдарований користувач-мінімаліст, який репостить свій талановитий глибокий чи смішний твіт раз на день, а краще – на тиждень.

Враховуйте, звідки вас читають. Твітер за своєю ідеєю розрахований передусім на пощення з мобільних телефонів. На пострадянському просторі проникнення смартфонів кілька років дуже відставало від Заходу, тому більшість користувалися твітером із вебу чи десктоп-клієнтів. Тепер люди читають і пишуть із мобілок усе більше, особливо в ті години, коли їдуть з роботи/на роботу, обідають у кафе і розважаються після роботи десь не біля комп’ютерів. Тому користувач має розуміти: якщо він постить відео у твітері не в праймові години (приблизно з 9-ї до 19-ї, коли більшість читачів сидять по офісах, і з 22-ї до 0-ї години, коли вони воліють щось почитати перед сном) – половина просто не побачить цього відео, бо завантажувати десятки мегабайтів з мобільного ще дорого й довго. Пощення у твітер фото, знятих власноруч на телефон, спростилося з поширенням мобільних програм-клієнтів – Gravity для Nokia, Twidroid для телефонів на платформі Android, Tweetie, Seesmic тощо. Елементарна ввічливість вимагає від користувача твітера завантажувати фото на такі хостинги, які підтримують функцію preview – тоді ваш читач побачить картинку, не забиваючи пам’ять свого телефону її завантажуванням і не відкриваючи браузер. Найвідомішими такими хостингами є, зокрема, Twitpic.com та Yfrog.com. Хостинги без preview дратують. Окрема заувага щодо посилань із контентом, який може спричинити нерозуміння у начальників, адмінів чи колег: якщо ви знайшли ну дуже смішну порнопародію на останні хвилини Гітлера, допишіть у пості біля посилання літери NSFW (non-suitable for work).

 Дотримуйтесь форматів. Живий журнал (наразі вже напівмертвий через вдалу політику Facebook та невдалу політику власника ЖЖ, компанії СУП) передбачає великі формати – до 50 тисяч знаків на один пост. У фейсбуку максимальний розмір статусу – 450 символів (є ще й замітки, але статусом користуються більше). У твітері – 140 символів, а для тих, хто прагне популярності через ретвіти, – 140 мінус кількість символів у юзернеймі мінус ще чотири: RT @. Вмілий блогер – це той, хто обирає мережу для свого повідомлення відповідно до формату і вміщує все, що хотів сказати, в один постинг. Наприклад, у ЖЖ це може бути розлога рецензія на фільм (жежешники здебільшого полюбляють пости в 3–5 тисяч знаків із картинками). У фейсбуку – кілька речень того, що в журналістиці зветься лідом або основним повідомленням. У твітері – езопівське на кшталт: «Дивилися Володар стихій у ЗД. Ще ніколи я не спав за 100 гривень на годину». Десять твітів чи три постинги, в які нарешті влізло ваше висловлювання за темою, дратують.

Не будьте роботами. Автоматична трансляція ваших лайків роликів ютубу – не дуже приємна для сприйняття штука, особливо коли нарешті виділяєте собі пару годин повтикати у відео, робите 15 лайків на годину, і кожен із них транслюється у ваш твітер-аккаунт зі стандартною фразою «I liked this video on YouTube… [посилання]». На такому може урватися терпець десятку ваших фоловерів. Близькі друзі почнуть обзиватися, віртуальні можуть і розфоловити.

Живіть у теперішньому часі. Використання падонкіфської лексики, застарілих мемів типу «превед, медвед», епізодичне цитування підчеплених у відомого мережевого персонажа кащенітських термінів викаже вас як людину, що не розуміє, куди потрапила. Нині в моді словникова орфографія і пунктуація, а за мемами треба стежити постійно, щоб укидати їх влучно. Беззмістовні коментарі типу «ыыыыыыыы», «я не згоден!», «автор не торт» теж, на щастя, відходять у небуття – тепер схвалення контенту висловлюється лайком чи репостом, а коментарі повинні містити якусь додаткову інформаційну вартість.

Фільтруйте висловлювання про осіб. Правило шести потисків руки застаріло, між вами й іншою людиною, особливо в інформпросторі однієї країни, може бути одна чи дві ланки. Тому, облаявши в мережевому колі відносно довірених осіб якогось певного X, будьте готові до того, що Y із ваших френдів виявиться братом дівчини злощасного Х, і вам буде незручно. Якщо спілкування тет-а-тет у месенджері мало і дуже хочеться вилити душу всьому світові, сформуйте у ЖЖ чи фейсбуку групу довірених осіб, які точно не знають Х та/або триматимуть язика за зубами. Окрім цього, не варто пліткувати, згадуючи об’єкт за прізвищем чи юзернеймом, бо vanity search – пошук в інтернеті згадок про себе, коханого – більш поширений, ніж це здається.

Сприймайте себе очима читача. Ви знаєте, що ви високорозвинена інтелігентна людина з вищою освітою, цікавитеся програмуванням нейронних мереж, ранньою індійською філософією та по суботах намагаєтеся перекласти алітерації у творах Андруховича мовою Кабали – але якщо 70% ваших постів у фейсбуку складає відео з котиками, а твітер наповнюється переважно фотожабами з leprosorium.ru, підписаних «це я!», то читач у житті не здогадається, яка ви високорозвинена людина, й однодумців у справі розшифровки кабалістичних алітерацій ви ніколи не знайдете. Найвірогідніше, близьких друзів такий контент теж швидко розчарує, й вони тихо натиснуть хрестик у правому кутку, натомість вас зафрендить школота, яка дратуватиме вас же коментарями з розряду «бугога», «+1» та «бро, інвайт на лєпру є?». Загальне правило таке: різноманітність тем і наявність власної аргументованої позиції підтримує зацікавленість у спілкуванні з вами у соцмережах, якщо ж вас в інтернеті приваблюють самі котики – відкривайте тематичний стенделоун-блог.

Just google it. Добре слово приємне й кішці, а в соцмережах приємна і нейтральна увага до персони. Але якщо ви хочете залишатись у нормальних стосунках із зайнятими людьми (а зазвичай найрозумніші і найцікавіші люди вічно чимось зайняті), припиніть питати їх про зміст понять, який можна знайти в інтернеті. Звернення типу «а що таке уроборос?» бісить зайняту людину, змушує думати погано про ваші інтелектуальні здібності та позбавляє вас її поваги. У такому разі ритуальна відповідь від неї «тебе у гуглі забанили?» чи ігнорування вашого запиту неетичним не вважається.

Не продавайте там, де живете. Якщо за родом професійної діяльності вам потрібно щось продавати чи піарити – заведіть для цього окремий фейсбук, твітер-аккаунт чи спільноту в живому журналі. Не намагайтеся змішувати особисті постинги про те, як погано ви спали чи яку прекрасну музику знайшли, з репостом матеріалів про новий продукт вашої компанії чи, не дай боже, закликами купити щось, бо воно кльове. Піарити рідну фірму можна обережно і дуже-дуже рідко, а краще не робити цього взагалі. Єдиний виняток – ви літературно обдарований топ-менеджер, як Артемій Лебедєв, і вміло комбінуєте у блозі дещицю реклами продукту, який ви розробляли і яким захоплюєтеся, з купою корисного та/або кумедного оригінального контенту. Прихована ж реклама – це те, за що блогери потрапляють у пекло, де на конекті в 14400 доступний лише китайський сегмент інтернету зі звітами компартії в ієрогліфах та зображеннями місцевих членів Політбюро.