5 липня, 12.20. Допис у фейсбуку Вахтанга Кіпіані. «На пероні метро “Майдан Незалежності” група підлітків (з вигляду – фанатів) напала на чотирьох темношкірих. Били ногами. Затримали на кілька секунд двері вагону і наносили удари всередині. Потім вискочили, а потяг рушив. Камери на платформі і на виході, думаю, це все зафіксували.

Початок липня. На Скадовському пляжі у Херсонській області. Говорить жінка по телефону. “Тут хорошо... Не встретила еще ни одного бендеровца...”.

Із соціальних мереж спостерігаю час від часу закиди в бік східних переселенців: “Ви здорові-крепкі, ми вас годуємо, а там помирають наші...”».

... Майдан, анексія Криму, військова агресія на сході України, тисячі переселенців… Із кожним новим викликом українські громадяни доводять, що готові гуртуватися. Й давати відсіч кожному, хто зазіхне на нашу свободу. Та попри цю дивовижну згуртованість, у ЗМІ з’являються повідомлення про нові випадки расизму і ксенофобні прояви до «чужинців».

На тлі війни, де важливо піднімати бойовий дух наших воїнів і боронити землю, писати щось «неприємне» про українських громадян якось «непатріотично». Ба навіть небезпечно: через необережно сказане слово, яке можуть взяти на озброєння ті, кому вигідно показувати обличчя України як фашистської, нацистської, антисемітської, й «хунта» тут править.

Ніде правди діти, сплеск націоналізму під час Майдану й після пішов на користь праворадикальних груп. У ситуації, коли захищати Україну – це круто, всі ці «-ізми» (націоналізм, нацизм, фашизм тощо) розквітають буйним цвітом. А з такими «друзями» ворогів не треба, слушно зауважує правозахисник Максим Буткевич, реагуючи на повідомлення про прийняття в Соціал-національну асамблею (СНА) двічі засудженого неонациста з Росії.

Чи варто говорити, якою поживою стала ця подія для тих, хто веде інформаційну війну проти України?

Справді, сьогодні в інформаційному полі дуже складна ситуація. З одного боку, ми не можемо заплющувати очі на порушення прав людини. З іншого – на політичному рівні зараз будь-яка новина про те, що в Україні є ці порушення, навіть якщо ми їх розглядаємо під лупою, – це потенційна небезпека з боку тих, хто вдало маніпулює цифрами й фактами. Навіть ті випадки, що зафіксовані в Україні, – це крапля в морі, якщо порівнювати з Росією, де ситуація з нацистськими нападами просто катастрофічна.

Так, спираючись на дані моніторингу прав національних меншин, за березень 2014 року в сукупній кількості нападів на ґрунті ненависті, актів вандалізму та порушення прав національних меншин та корінних народів на окупованій Росією території Криму зафіксовано 6 випадків, в областях Східної України – 2, решта України – 5; за квітень 2014 року: окупований Крим – 7, у східних регіонах – 8, решті регіонів України – 3; з 1 по 16 травня 2014: окупований Крим – 12, схід – 4, решта частина України – 1.

Утім, що значать ці цифри для тих, хто за великі гроші й іще більші амбіції готовий робити з мухи слона? Тим більше, коли той, проти кого ведеться інформаційна війна, так незграбно відбиває атаки.

Фактично через те, що Україна не вважала питання національних меншин і проявів нетерпимості пріоритетним, Росія на цьому вдало зіграла.

Чи мала Україна реальну етнонаціональну політику? Сумнівно. Зовсім несерйозно для такої великої держави, як Україна, мати в Мінкульті, умовно кажучи, трьох посадовців, які займалися питанням національних меншин, переважно у форматі танців-співів... Тож не дивно, що Росія бігом почала волати, мовляв, ви не захищаєте прав росіян в Україні. Логічно, що згодом із міжнародних організацій почали говорити: так, Україно, перевірте, чи ви захищаєте права росіян. І сипатися рекомендації: мовляв, вам треба створити механізми, інструменти, як включати національні меншини на місцевому рівні, у громадські ради...

Якби Україна впродовж двадцяти років на державному рівні адекватно розуміла ситуацію й регулювала питання національних громад, то будь-які закиди можна було би легко відкинути. Стверджуючи: ми знаємо про проблеми і ми їх вирішуємо. Оскільки Україна де-факто мало що робила в цій сфері, дуже легко було на цьому зіграти. Питання відносин різних національностей тривалий час не регулювалося, тож зараз ми маємо серйозний виклик.

Утім, це тільки одна частина айсберга. До всього цього додається питання ідентичності українських громадян. Зокрема, коли мова заходить про українців сходу та заходу.

Якщо навіть поверхово поглянути на російську пропаганду, то національне питання є номером один в інформаційній війні, яку веде Росія проти України. Питаннями ідентичності й цінностей можна фантастично маніпулювати. Що вдало робиться.

Складається враження, що за анексією Криму, так званими ДНР і ЛНР стоять психологи й соціологи, які провели моніторинг по регіонах і зрозуміли, на кого можуть спиратися… Нехай небагато, але певний відсоток серед населення в них точно є. І ці меседжі дійшли до потрібних людей. І тепер на сході України, на жаль, воюють із реальною зброєю і вбивають реальних українських громадян цілком реальні українські громадяни. І тікають із Донеччини та Луганщини на західні регіони України люди, які поколіннями жили іншим світоглядом, які реально обирали свого президента в особі Януковича, які мають реальний страх перед Майданом і рештою України. Й адаптуватися їм в абсолютно нових умовах, у стані стресу та розпачу вкрай складно.

Як і тим солдатським родинам і мирним жителям, які вже втратили своїх близьких на цій безглуздій війні.

Сьогодні недостатньо закликів «Україна – єдина країна», «Схід і Захід разом». Я маю небезпідставний страх, що будуть трагедії, затаєні образи, які ще й передаватимуться в поколіннях. Тож непорозуміння й конфліктні ситуації самих українців потрібно уже зараз гасити.

Так само, як ще вчора потрібно було вивчати потреби меншин і будувати з ними національний діалог. Ще вчора потрібно було знати, хто такі ці українські праворадикали, і тримати це питання під контролем.

І українські ЗМІ якраз можуть виступити тією публічною платформою, на якій велася би фахова дискусія. Але для цього потрібні й публічні персони, які би визначали пріоритети у формуванні етнонаціональної політики.

Допоки Україна не сприйматиме всю серйозність ситуації, доти ми ризикуємо не менше, аніж під час відкритого військового протистояння.

Коментар експерта

Якщо Майдан зробив нас більш людяним, то війна – знову поляризує

Яна Салахова, фахівець із протидії расизму та ксенофобії Представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні, учасниця Коаліції з протидії дискримінації (КПД):

– Якщо формувати український дискурс, то актуальними є питання, що таке ідентичність, хто ми, за якими ознаками ми себе визначаємо і що нас об’єднує. І в цьому контексті етнічні розбіжності стираються, якщо для нас є цінністю мирно жити разом на одній території. Втім, зараз ми маємо багато протистоянь на рівні географії, різних соціальних груп...

Майдан вплинув і міг би й далі впливати на українських громадян щодо розвитку толерантного ставлення до інших. Саме в часи жорсткого протистояння багато людей зрозуміли, що права людини можуть бути аргументом, інструментом захисту від державного свавілля.

Тоді люди стали менш чутливими до питань ідентичності, їх було легше об’єднати й формувати універсальну ідентичність. Мова? Лідери зверталися російською та українською. Регіональні відмінності? Люди різного походження брали активну участь у протестах. Ти зі Львова, я з Миколаєва – які проблеми?.. Це реальний чудовий досвід, який пережили багато людей.

Та якщо Майдан зробив їх більш людяним, то війна знову сильно поляризує. Є ризик втратити той досвід громадянської єдності, забути про нього.

Війна в Україні знову винесла питання ідентичності у пріоритет. Але сьогодні не визнавати того факту, що в Україні живуть люди з різними ідентичностями, просто неможливо. Українці сходу і заходу жили поколіннями зовсім у різних дискурсах: і питання не тільки мови, а й, наприклад, моделі управління. Те, що «спрацьовувало» у Львові, не спрацює в Києві, і зовсім інша модель відносин на Донбасі. Тому сьогодні іде нерозуміння один одного навіть на рівні цінностей.

Як на мене, наразі нагальним є поява так званих медіаторів для українців із різними ідентичностями. Іншими словами, потрібні громадські ініціативи для започаткування публічних дискусій із залученням громад та налагодження діалогу.

Довідка

Нещодавно в Україні з'явився Уповноважений з питань етнонаціональної політики, цю посаду обійняв Геннадій Друзенко – український правник, політолог, експерт із питань європейської інтеґрації та релігійної свободи. (Розпорядження №567-р Кабінету Міністрів України від 18 червня 2014 р.).

Уповноважений ініціює, організує та координує підготовку проектів законів, інших нормативно-правових актів, державних програм у сфері етнонаціональної політики, а також бере участь у їх підготовці; ініціює та координує заходи щодо формування в українському суспільстві толерантності й запобігання розпалюванню національної, расової чи релігійної ворожнечі, ксенофобії, а також проявам дискримінації, нетерпимого ставлення до етнонаціональних спільнот та осіб, що до них належать; ініціює та координує заходи, що мають на меті інтеграцію етнонаціональних спільнот до української політичної нації.

Поки в міністерстві оговтуються, в Україні уже працює ініційована громадськістю хороша модель побудови міжнаціонального діалогу. Так, 13-й рік поспіль улітку діє дитячий табір «Джерела толерантності». Це міжнародна платформа для спілкування різноманітних національних меншин України.

Проект створений для того, щоби дати можливість дітям подолати міжнаціональні стереотипи, в ігровій формі познайомитися з традиціями інших культур. Відпочиваючи разом, вони навчаються взаємодіяти, враховувати особливості менталітету одне одного, поважати інші національності. Тобто мирно співіснувати на одній території, незважаючи на відмінності.

Цього року в цьому таборі задіяні діти-переселенці зі сходу і Криму, діти з зони АТО, представники національних громад України.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини