Автор: Білл Келлер, The New York Times

Цей текст став приводом для глобальної полеміки у медіапросторі, присвяченої як перспективам і напрямкам розвитку журналістики, так і більш приземленим питанням – з’ясуванню стосунків між автором та славетною Аріанною Гафінгтон, засновницею видання The Huffington Post, на яке спрямоване вістря критики виконавчого редактора The New York Times Білла Келлера.

Згідно з рейтингами Forbes, мене зарахували до п’ятдесятинайвпливовіших людей світу. Звичайно, я не такий впливовий як Папа Римський (5-та позиція), але маю більше впливу, ніж президент Об’єднаних Арабських Еміратів (56-та сходинка). В іншому рейтингу від журналу Vanity Fair мені надали 26-ту позицію серед найвпливовіших людей країни. Видання New York Observer, звузивши планету до розмірів Нью Йорка, поставило мене на 15-ту сходинку свого найсвіжішого рейтингу із 150 осіб від Майкла Блумберга до Леді Ґаґа. Свого часу New York Мagazine спитав Вуді Алена, хто,на його думку, є найважливішим мешканцем Нью Йорка. І він назвав – о, ні! – мене.

Увесь світ просто змовився з метою переконати мене в моїй значущості. Поважний голлівудський сценарист запропонував викупити «довічне право» (схоже на договір із дияволом, егеж?) на те, аби хтось міг зіграти мене в кіно. Кілька років тому, коли я робив інтерактивне шоу на радіо, одна репортерка вважала це настільки важливою подією, що цілу годину безперервно писала про це у своєму блозі. Хоч що я роблю, це вважається подією. Днями моя дружина, яка мучилась безсонням, написала в твітері «Не можу заснути. Хто ще не спить?». Але через власну неуважність вона відправила це повідомлення не зі свого, а з мого екаунта, давши цим привід для глобального обговорення моїх думок у твітері.

Ви можете зробити, як іноді роблю я, і спитатися: «З якого дива все це?! Я ж просто керую газетою». Мене ж не зцілили від невиліковної хвороби, я не управляю державою, не створюю бізнес, не відкрив невідому галактику і, тим більше, не написав серію книжок про чарівників чи вампірів. Тоді що ж робить мене таким значущим? Але в нашому сьогоденні, якщо ви ставите таке питання, ви, мабуть, зовсім відірвані від життя. Це ж медійний світ, малята, а медіа починаються з Мене.

Мій примарний статус 50-ї найбільш впливової людини на планеті Земля частково походить з тієї думки, що редактор важливої газети не просто збирає плоди важкої роботи своїх журналістів. Він також особисто скеровує глобальну, навіть всесвітню змову. Але ж я такого не роблю. Тому маю про це сказати, вірно ж?

Креатори з Волл Стріт знаходять можливості не змішувати інвестування з безладом, що коїться на ринку цінних паперів, аби їхні клієнти могли купувати тіні від вже створених тіней. А тим часом ми, медійники, вже відірвалися від земної метушні – усього цього повідомлення новин, написання статей та створення фотографій. Натомість ми створили абстрактну похідну від усього цього, що зветься медіа, в яку ми інвестуємо нашу увагу та повагу. Можливо, я виглядаю старомодним. Але в наш час, коли справжні журналісти працюють над справжньою історією, висвітлюючи зародки демократії арабських країн, усі ці «рейтинги найвпливовіших» викликають у мене дедалі менше позитивних емоцій. Але ж я знов стаю якимось співучасником цього рейтингування, бо журнал із моїм обличчям продовжують купувати. Тож мене знов розпитуватимуть про Майбутнє Журналістики.

Авжеж, я сильно переймаюся майбутнім нашої професії, хоча й знаю, що в нашому бізнесі велику роль відіграють державні перевороти. В нас є купа медіа-пташок, які живуть та харчуються за рахунок велетнів. В нас є когорта визнаних аналітиків – Клей Ширкі, Аллан Маттер, Джей Розен, Джеф Джарвіс та інші, які розмірковують над медійними метаморфозами. Проте, перетворюючи виробників новин на знаменитостей, ми знижуємо цінність ЗМІ, в яких вони працюють, а також самі засади журналістської професії та впливовість редакційної думки. Тобто якщо завтра конкуренти фактично знищать мене, то моя родина дуже сумуватиме. Але ж більш ніж тисячі журналістів The New York Times сумувати буде ніколи, бо вони мають устигнути до дедлайну. Деякі колись серйозні видання тепер виділяють свої найкращі місця не для матеріалів, що мають реальне значення, а для статей, що вписуються в тренд на твітері. Це вже якась «гламуризація» новин. А наша найкраща винагорода – успіх на ринку - дістається не тим, хто працює над створенням оригінальної журналістики, а тим, хто займається новинною агрегацією.

«Агрегація» може означати процес, коли розумні люди просто обмінюються рекомендаціями щодо того, що варто почитати, насолоджуючись щедрістю інформаційного всесвіту. Я роблю приблизно те ж саме як редактор. Але дуже часто це виглядає інакше: люди беруть тексти, написані іншими людьми, розміщують їх на власному веб-сайті та отримують від цього прибутки, які б мали піти справжнім авторам тих текстів. У Сомалі такі речі звуться «піратством», а в медійній сфері це вважається поважною бізнес-моделлю.

Королевою агрегації, без сумніву, є Аріанна Гафінгтон, бо саме вона зрозуміла, що чутки про знаменитостей, відео з кицьками, безплатні пости блогерів та новини з інших видань, розміщені на твоєму сайті на фоні влучного саундтреку, приваблюють мільйони відвідувачів. Який же чудовий інтуїтивний геній всередині цієї жінки! Одного разу я сидів позаду неї на дискусії, - щодо, авжеж, Майбутнього Журналістики, -  в Лос-Анджелесі. Я мав презентувати кілька медійних тем, тому завчасно підготував пару влучних відступів. Потім ми з нею давали спільне інтерв’ю місцевому репортеру, і за мить я почув свої ж підготовлені цитати, які слово-в-слово повторила міс Гафінгтон. Я почувався так, ніби мене щойно… піддали агрегації.

Купівля минулого місяця компанією AOL сайту The Huffington Post за $315 мільйонів означає, що AOL рухається в напрямку створення контенту. Раніше це звалося «написанням статей», «веденням репортажів» або «журналістикою», проте зараз ми називаємо все це просто «створенням контенту». Купівля новинного агрегатора і зосередження на виробленні контенту чимось нагадує момент, коли компанія анонсує плани з покращення своєї валютної позиції, наймаючи на роботу фальшивомонетника.

Знову ж таки, видається, що деякі з великих агрегаторів (зокрема, і сайт Huffington Post) переживають наближення Христового пришестя. Бо вони збагнули, що в ситуації, коли всі стануть агрегаторами, не залишиться нікого, хто б виробляв справжні матеріали для їхньої подальшої агрегації. Саме тому Huffington Post постійно наймає купку журналістів, навіть із New York Тimes, аби вони писали справді журналістські статті про бізнес та політику.

Очевидно, що у добу миттєвих новин читачі поспішають знайти достовірні докази та авторитетне роз’яснення того, що відбувається. Як приклад: у першу годину після офіційної відставки президента Єгипту Хосні Мубарака вебсайт New York Тimes переглянуло більше мільйона читачів. І колеги з інших великих інформаційних видань казали, що малу подібну картину. Мені важко вирішувати, чи справжня журналістика є тією приманкою, що заманює аудиторію на сайт Huffington Post, або ж це просто схоже на те, коли шеф-кухар створює меню для Макдональдса. Але якщо саме фахова журналістика стане ознакою відродження нашої професії, то я тільки радітиму! Хех, може нам за це ще й заплатять.

Відповідь Аріанни Гафінгтон (англійською мовою) читайте тут, в російському перекладі тут.

The New York Times, переклад – «Медіаграмотність»