Репортер Джастін Мартін на сайті журфаку Колумбійського університету (США) розмірковує про «парашутну журналістику» — явище, коли події на місці висвітлює не власкор, який глибоко розуміє всі тенденції регіону, бо живе там і спілкується з дійовими особами, а спецкор, що інколи отримує завдання летіти у нову для себе країну за добу до виходу репортажу. (В Україні парашутна журналістика — найпоширеніший вид інформування з місця про міжнародні події, зокрема, на телебаченні бо корпункти може дозволити собі далеко не кожний канал — МС.)

У професійних колах ставлення до цього явища двозначне. З одного боку, для висвітлення гарячих новин телеменеджерові завжди вигідніше відрядити групу на тиждень, ніж утримувати корпункт, і легше, ніж домовлятися із невідомими і, можливо, ненадійними фрилансерами. З іншого боку, всім зрозуміло, що у більшості випадків такий репортаж буде поверховим, і є ризик, що журналіст або просто буде «підставкою для мікрофона» без жодної для глядача/читача додаткової вартості від своєї присутності на місці, або взагалі інтерпретує події неправильно.

Джастін Мартін згадує випадок, коли він їздив до Сингапуру на десять днів, суміщаючи туристичну поїздку з відвіданням конференції. Коли він написав статтю про обмеження свободи слова в цій країні та запропонував її для друку у GlobalPost, редактор прямо поцікавився: «Який ви маєте рівень експертизи стосовно Сингапуру?». Десятиденне відрядження не задовольняло вимогам прийнятих у виданні стандартів глибини інформування. Водночас коли пан Мартін повідомив, що заради цієї статті він розкопував і читав різноманітні джерела протягом п’яти місяців, редактор прийняв матеріал.

Підозри щодо якості парашутної журналістики зрозумілі, адже репортер зіскакує з літака і біжить на місце події, часто не лише не маючи глибокого розуміння причин та наслідків, але й без контактів експертів, які могли б їх пояснити, без плану пересувань по країні та без оригінальних ідей щодо змісту свого контенту. Мінімально необхідною умовою для адекватного рівня парашутного репортажу Мартін вважає знання журналістом місцевої мови. Ідеальною моделлю міжнародної журналістики, на його переконання, є все ж наймання місцевих журналістів чи тих, хто живе в регіоні і пише про нього протягом років. Якщо ж такої можливості нема, парашутному журналістові вкрай необхідний час на те, щоб ознайомитися з бекграундом подій — або хоча б сильна аналітична група, яка підбере довідкові матеріали. В іншому разі парашутна журналістика — зайве витрачання коштів на зовнішні атрибути інформування без створення цінності для читача чи глядача.