ms.detector.media
Сергій Грабовський
Невезде.ру
04.08.2012 00:00
Сталін завжди живий?
Знову про стереотипи сучасної журналістики, які були народжені в повоєнний час. Частина 2.

У попередній статті автор цих рядків спробував був дати короткий огляд сталінських соціальних міфологем (частково авторства самого Йосифа Віссаріоновича, частково – його пахолків Жданова, Молотова, Щербакова, Ярославського і Ко), безпосередньо пов’язаних із Другою світовою війною. Міфологем, які поступово перейшли в стереотипи масової свідомості та фахової журналістики. Тепер перейдімо до тих стереотипів, які були народжені як у повоєнний час, коли сталінський режим трансформувався у напрямі ствердження російського націонал-соціалізму, так і в більш ранню добу чи впродовж усього перебування Сталіна при владі.

І найперше, детально звернімося до того сттереотипу, який уже був побіжно згаданий у попередній статті – про те, хто почав «холодну війну».

Досі не лише пострадянським, а і західним світом гуляє міфологема, за якою «холодну війну» розпочав Вінстон Черчилль своєю Фултонською промовою 14 березня 1946 року. Що ж, більшовицька пропагандистська машина має повне право на тому світі пишатися собою: стільки років минуло, а перетворена на «чистісіньку правду» нісенітниця живе і не збирається вмирати. Бо ж досить вдуматися, ким на той час був Черчилль – відставним політиком, лідером розгромленої на минулорічних виборах партії, літнім товстуном без найменшого, здавалося, шансу повернутися до владного керма Великої Британії – щоб зрозуміти абсурдність цієї міфологеми. Нічого не міг Черчилль «оголосити», не мав він повноважень, щоби розпоряджатися долею планети; він міг тільки висловити приватні міркування. І він їх висловив – у відповідь на програмну промову товариша Сталіна перед «виборцями» (себто номенклатурою) Сталінського виборчого округу міста Москви 9 лютого 1946 року. От саме ця промова насправді й знаменувала початок «холодної війни».

«Мова йде вже про те, що радянський суспільний лад виявився більш життєздатним і стійким, аніж нерадянський суспільний лад, що радянська спільнота є ліпшою формою організації суспільства, ніж у будь-якого нерадянського суспільства», – так заявив Сталін. Отже, хто не хоче переймати радянський досвід організації суспільства, той ворог прогресу. Що роблять із ворогами прогресу? Та те саме, що із ворогами народу, тільки в дещо більш масштабних формах. Відтак Сталін детально розписав, які галузі радянської економіки треба підійняти в першу чергу – ті, якими забезпечувалася армія, себто важку індустрію, щоб конкурувати з усім світом. Ішлося про сталеві м’язи більшовицької агресії. У свою чергу, Фултонська промова мала назву «М’язи миру», в центрі уваги Черчилля була здатність світової демократії всіма потрібними засобами протистояти агресії, наступу диктатури.

Іншими словами, ініціатива в «холодній війні» була на боці Сталіна, тим більше, що на Заході в нього тоді вистачало симпатиків; комуністи та ліві соціалісти входили тоді до урядів цілої низки європейських держав, а там, де стояла Радянська армія, формувалися цілком залежні від Москви режими. Та самими словами та танками ствердити більшовицькі ідеї було неможливо. Отож одним із головних засобів досягнення успіху в цій справі мала стати (й стала) масштабна радянська допомога продовольством повоєнній Європі. Скажімо, в лютому 1946 року в Москві підписали польсько-радянську угоду про постачання до Польщі 200 тисяч тонн зерна для весняної сівби. У квітні 1946-го підписали угоду про поставку до Франції (де в той час комуністи і соціалісти фактично контролювали уряд) 500 тисяч тонн зерна. Власне, слово «допомога» слід поставити в лапки, оскільки йшлося про брутальний політтехнологічний, як сказали би сьогодні, засіб. Бо ж задля того, щоби підкорити серця французів і змусити їх проголосувати на виборах за комуністів, «щедрий» Сталін був готовий виморити голодом мільйони підвладних йому селян, забравши у них останній шматок хліба. Отож тільки в УРСР від голоду, за офіційними даними, померло понад мільйон людей. Це – жертви «холодної війни», перші, та далеко не останні. А винен у всьому, як досі думає дехто, клятий Черчилль...

Ще одна міфологема тих часів, яка переросла у стереотип масової свідомості та журналістики, – повоєнна відбудова економіки СРСР та УРСР, здійснена лише власними силами та ресурсами, ціною величезного напруження зусиль народу, завдяки його ентузіазму та героїзму. Звісно, в сталінські часи все це подавалося дуже пишномовно, сьогодні згадують і про голод 1946–47 років, і про експлуатацію колгоспників, позбавлених паспортів і приречених працювати за «галочки» замість реальної плати, і навіть про працю в’язнів ҐУЛАҐу. Та основа залишається тією самою. Тоді як насправді все було значно складніше.

Почнімо з ленд-лізу. Крім суто військових матеріалів і бойової техніки, СРСР отримав 459 тисяч автомобілів – вантажівок і легковиків – такого техніко-технологічного рівня, на який радянська промисловість була просто нездатна. Частина цих автомобілів була втрачена під час війни, проте переважна їх кількість залишилася – й в армії, й в цивільному господарстві. Варто згадати й 1981 локомотив та 11075 вагонів, 8089 колієукладальних кранів, 90 вантажних кораблів, 3 криголами тощо. Серед цього «тощо» – рейки сотнями тисяч тонн, нафтопереробні заводи в повному комплекті, мостові крани для машинобудівних підприємств, цемент, хірургічні інструменти, лампочки електричні десятками мільйонів, десантно-переправне майно, маскувальні мережі тисячами тонн, парашути, ковальсько-пресове обладнання, особливо точні шліфувальні верстати тощо Поставки тривали до 20 вересня 1945 року. А в жовтні 1945 року була укладена радянсько-американська угода щодо довгострокового кредиту на загальну суму 244 мільйона доларів (помножте на 20, щоби перейти до сучасного масштабу цін, – не помилитеся). Американці зобов’язалися постачати різноманітне обладнання для відбудови радянської економіки та продовольство. Через рік дію угоди було призупинено – це був наслідок початку Сталіним «холодної війни». Але все ж чимало товарів різного ґатунку встигло надійти зі США до СРСР.

А ще ж були військові трофеї, чи не так? І не тільки одяг, взуття та килими масово вивозили додому червоноармійці й офіцери, а й значно серйозніші речі (про генералів і маршалів промовчимо, особливо тут відзначився Георгій Жуков, який мав можливість відправляти добро десятками вагонів; випадково в Ковелі на митниці в 1946 році були затримані сім із цих вагонів із вишуканими меблями…). І взагалі: тільки за 1943–44 роки Червона армія захопила понад 25 тисяч німецьких вагонів. Ще до закінчення бойових дій, станом на квітень 1945 року, було захоплено понад 250 тисяч автомобілів. Скільки було вивезено до СРСР автомобілів, паровозів та вагонів після закінчення війни, невідомо. Але дещо про той період ми знаємо.

По закінченню війни в Європі спеціально створені «трофейні війська» в централізованому порядку відправили до СРСР:

21834 вагони господарського майна;

73493 вагони будівельних матеріалів і квартирного майна (в тому числі: 60149 роялів, піаніно й фісгармоній, 458612 радіоприймачів, 188071 килим, 841605 предметів меблів, 264441 штуку настінних і настільних годинників);

6870 вагонів паперу;

588 вагонів посуду;

3338648 пар цивільної взуття,

1203169 жіночих і чоловічих пальт,

2546919 суконь,

4618631 предмет білизни,

1053503 головних убори;

154 вагони хутра, тканин і вовни;

18217 вагонів із сільськогосподарським обладнанням у кількості 260068 одиниць.

Було демонтовано 4389 промислових підприємств, причому не тільки в Німеччині: в Польщі – 1137, в Австрії – 206, у Маньчжурії – 96, у Чехословаччині – 54, в Угорщині – 11.

Це все – 1945 рік, а вивезення матеріальних цінностей тривало до 1948 року.

А крім колосальних матеріальних цінностей були ж іще й людські. Насамперед ідеться про військовополонених, передусім німецьких (за офіційними даними, понад 2,3 млн, за даними сучасних німецьких дослідників – 3,1 млн). Усі ми чули про використання нацистами радянських військовополонених у економіці, але значно менше відомо про використання військовополонених більшовиками. Між тим ці військовополонені були масово залучені до відновлення поруйнованих під час війни економічних об’єктів – заводів, гребель, шахт, залізниць, портів тощо. Їх активно використовували при відновленні старого й зведенні нового житлового фонду в багатьох містах СРСР. Праця німецьких військовополонених, зокрема, використовувалася при зведенні знаменитих московських висоток, у тому числі головної будівлі МДУ, при побудові Хрещатика в Києві. Крім цього, полонені німці активно використовувалися на лісозаготівлях, на будівництві автомобільних шляхів і залізниць у віддалених і важкодоступних районах, а також при видобутку корисних копалин – наприклад, урану, вугілля, залізної руди. За даними Центрального фінансового відділу Міністерства внутрішніх справ СРСР, за період з 1943 року по 1 січня 1950 німецькі військовополонені відпрацювали 1077564200 людино-днів, заробили 16723628 тисяч рублів і виконали роботу в будівництві та промисловості загальною вартістю приблизно 50 млрд рублів (ця сума – це понад третину капіталовкладень в економіку СРСР у 1949 році або ж, якщо розкласти її на сім років пропорційно обсягам держбюджетів, вийде приблизно трохи менше за 1/10 капіталовкладень в економіку. А німецькі військовополонені працювали й у 1950 році, коли їх масово відправляли додому, правда, їхня кількість невпинно зменшувалася. До цього слід додати працю десятків тисяч цивільних науковців, інженерів, техніків, вивезених до СРСР не тільки для праці в атомній, ракетній та авіаційній галузях, а й для налагоджування вивезених по репараціях виробництв – тисяч заводів та фабрик із передовим німецьким оснащенням.

А ще ж були союзники Німеччини, взяті в полон, – італійці, угорці, румуни, фіни – загалом аж 752467. Вони теж працювали. Економічні дані з цієї категорії військовополонених відсутні, але ж праця була. Італійців масово звільняли, скажімо, в другій половині 1945 року, а от угорців і румунів до своїх країн (де вже були створені «дружні СРСР», а насправді маріонеткові уряди) не відпустили, так само, як і німців та австрійців. На скільки вони напрацювали для радянської економіки? Мінімально – на 5 мільярдів рублів.

Крім того, після капітуляції Японії 575000 японців були взяті в полон Червоною армією в Маньчжурії, Південному Сахаліні та Кореї і вислані до таборів. У СРСР японські військовополонені працювали на лісозаготівлях, на зведенні житлових та промислових будівель, на будівництві автодоріг. Так, у Хабаровську японцями побудовані Вища партійна школа (нині Далекосхідна академія державної служби), стадіон «Динамо», велика кількість житлових двоповерхових цегляних будівель у робітничих районах міста. Як оцінити їхній внесок в економіку? Японців було учетверо менше, ніж німців, але, навряд чи вони працювали гірше. Основна їхня маса була репатрійована до Японії до 1950 року. Тому можна вмотивовано припустити, що побудовано й реконструйовано японськими військовополоненими на суму не менше, ніж 10 млрд рублів.

А до того ж були й десятки тисяч цивільних німців та австрійців, які жили поза своїми батьківщинами, – скажімо, у Румунії, Болгарії, Угорщині – що їх вивезли на примусові роботи до СРСР, у тому числі – й на шахти Донбасу. Їх відпустили пізніше – здебільшого після 1953 року…

А ще був й «Архіпелаг ҐУЛАҐ», про який у цьому контексті зазвичай згадують лише побіжно. Тим часом саме силами зеків у повоєнний час велося будівництво Волго-Донського каналу, низки великих ГЕС на Волзі та Дону, металургійних підприємств на Уралі та в Норильську, об’єктів ядерної програми, ряду залізниць та автомобільних шляхів. Праця в’язнів також використовувалася у сільському господарстві, в видобувних галузях і на лісозаготівлях. Загалом на ҐУЛАҐ у середньому припадало три відсотки валового національного продукту. Однак якщо взяти деякі важливі галузі, то роль табірної економіки була дуже помітною. Приблизно 300 великих підприємств побудували саме в’язні. Обсяги капітального будівництва, здійснюваного ҐУЛАҐом, сягали близько 10% від загальних державних капвкладень. При цьому роль ҐУЛАҐу в будівництві промислових об’єктів за Уралом була істотно вищою. Важливою галуззю табірної економіки була гірничодобувна промисловість: видобуток вугілля, металів, руди, в тому числі золота й урану. Уже через кілька років після створення ҐУЛАҐу 100% золота в СРСР видобувалося зеками. По війні до ҐУЛАҐу були передані також вся слюдяна та азбестова промисловість, видобуток алмазів, кобальту, апатитів. Близько 70% олова й 33% нікелю добувалися силами в’язнів. У вирішальний період реалізації атомного проекту (1947–1948 роки) основний обсяг капбудівництва на цих об'єктах освоювався зеками. Так що чимало сталінських «великих новобудов комунізму» – це ҐУЛАҐівські новобудови…

Отож і виходить, що стереотип про «відбудову народного господарства власними силами й на основі народного ентузіазму» не відповідає дійсності. Така само справа і з іншими стереотипами, про які піде мова далі. Бо ж навіть дата утворення СРСР, яка досі фігурує в усіх підручниках історії, – це одна зі сталінських міфологем.

Читайте також «Сталінська міфологія і стереотипи сучасної журналістики», «Чи був Сталін генеральним секретарем КПРС?»

ms.detector.media