Інформаційна політика займається організацією процесів породження, розповсюдження та зберігання інформації в соціальних системах, що є досить чутливими до внутрішніх і зовнішніх інформаційних потоків. Тому такі процеси породження, розповсюдження та зберігання інформації організовуються й контролюються всіма суспільствами.
Щоби мати особистий погляд на світ, треба мати власні новини та події, сильних інтерпретаторів, які здатні не лише зі своїх, але й з чужих подій зробити власні новини. На жаль, на сьогодні ми не маємо такої моделі світу, і це відображається не лише на новинах, але й на розвитку країни. Нам треба знати, куди слід прямувати.
Процеси породження, розповсюдження та зберігання інформації існують як на соціальному, так і на індивідуальному рівнях. Наприклад, син Микити Хрущова згадував, що батько ввечері сам читав більшість газет, але якось спробував доручити це помічникам, щоби ті подавали прочитане у вигляді оглядів. Та через декілька тижнів Хрущов вирішив перевірити, про що йому не доповідали. Виявилося, що критерії Хрущова та його помічників різнилися суттєво: незначущі, на їхню думку, матеріали йому здавалися важливими. В результаті довелося повернутися до старої практики власного читання, або ж йому читали вголос, щоби полегшити навантаження на зір.
Соціальна система може підсилювати статус тих чи інших повідомлень, а може взагалі виводити їх із публічного простору, якому притаманна цензура. Потрібні повідомлення тиражуються, а непотрібні – цензуруються. В чистому вигляді так працюють тільки тоталітарні держави, роблячи акцент саме на цензуруванні. Але й демократичні держави можуть підсилювати або послаблювати ті чи інші повідомлення, наділяючи їх більшою чи меншою увагою.
Що можуть і хочуть контролювати держави? Наступні чутливі сфери:
- державні таємниці,
- науково-технічні та військові секрети,
- мораль (у першу чергу це стосується насилля та порно в публічному просторі),
- виступи за і проти державного ладу.
Є й зворотний бік цієї проблеми. Будь-яка держава хоче контролювати (офіційно чи неофіційно) якомога більше інформаційних потоків. І тут проти цього активно працюють як нестача ресурсів для контролю, так і демократичні права громадян, які не хочуть такого рівня тотального контролю. Чим менше держава знає про це, тим безпечнішою почуває себе людина, хоча би психологічно.
Україна прийняла закон про доступ до публічної інформації, який поступово відбирає у влади намагання робити з подій державні таємниці. Поки ще це повільний процес, але він уже розпочався (див., наприклад, найбільш запитувані документи на сайті Адміністрації Президента України). Відповідно змінюється й ставлення влади до закриття деяких типів інформації, вона надає їм статусу державної таємниці або персональних даних чиновників.
Людство історично виробляло різні технології зберігання, тиражування та породження інформації. Книгодрук був вигаданий лише для тиражування Біблії, і тільки згодом його застосували для розповсюдження інших текстів. Монастирі середньовіччя канадський вчений Г.Інніс розглядав як монополістів знань, бо монахи наносили на пергамент, як на більш вічний матеріал, тільки ті тексти, які відповідали християнській доктрині. А тексти, які вони визнавали язичницькими, в результаті зникали для людства, бо матеріал, на якому вони записувалися, був недовговічним. Наприклад, деякі тексти Аристотеля дійшли до нас тільки завдяки існуванню їхніх арабських перекладів.
Тобто все – університети, бібліотеки, книги, лабораторії – виникало в конкретні історичні періоди. І спочатку вони були іншими, ніж у наш час. Александрійська бібліотека радше була схожа на те, що сьогодні називаємо науково-дослідницьким інститутом, бо там не лише переписувалися рукописи, тобто тиражувалися, якщо вживати сьогоднішню термінологію, а й проводилися експерименти. Вона була як центром тиражування, так і центром породження нового знання, окрім звичного зберігання рукописів, чого ми очікуємо від бібліотеки (детальніше див. у McNeely I.F., Wolverton L. Reinventing knowledge. From Alexandria to the Internet. – New York – London, 2008).
Інформація відображає дійсність. І оперування інформацією полегшує управління дійсністю. Люди навчилися, наприклад, рахувати саме тоді, коли елементи дійсності, якими треба оперувати, перевищили можливості людського мозку для оперування, включаючи запам'ятовування.
Американський вчений Дж.Аркілла виділяє не лише більш звичне процесне розуміння інформації, коли нею вважається те, що передається (Arquilla J., Ronfeldt D. Looking ahead: preparing for information-age conflict // In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age. Ed. by J. Arquilloa, D. Ronfeldt. – Santa Monica, 1997). Він також акцентує увагу на структурному розумінні інформації – як того, що лежить у базисі будь-якої структури. Відповідно, змінюючи цю базову інформацію, ми можемо отримати іншу структуру.
Приклад – перебудова. Зміна базової інформації, як наслідок, стала вимагати зміни всієї структури. На новій базисній інформації була побудована інша структура.
ІНФОРМАЦІЯ:
- процесне розуміння;
- структурне розуміння
Ми можемо реінтерпретувати цей розподіл наступним чином: структурне розуміння задає стратегічну інформацію, а процесне – тактичну. Стратегічна базова інформація є незмінним набором, із яким ніхто не дискутує, його навіть не можна змінювати. Тактична інформація породжується з урахуванням обмежень, що задані стратегічною інформацією.
Інший приклад – помаранчева революція. Змінюючи базову інформацію про владу, був запущений процес її делегітимізації. А делегітимізація влади є основною метою в теорії ненасильницього спротиву Дж.Шарпа, на якому будуються всі кольорові революції (Шарп Дж. От диктатуры к демократии. Стратегия и тактика освобождения. – М., 2005; Шарп Дж От диктатуры к демократии. Шарп Дж., Дженкинс Б. Антипутч. – Екатерингбург, 2005; Helvey R.L. On strategic nonviolent conflict: thinking about the fundamentals. – Boston, 2004). Він підкреслює, що сила влади базується не лише на формальних, а й на неформальних правилах, за якими ми живемо.
Інформаційний простір є одним із трьох основних просторів:
- фізичний;
- інформаційний;
- віртуальний.
До останнього належать релігія та ідеологія, література та мистецтво як різні варіанти моделей світу. Якщо в минулому держави намагалися захопити фізичний простір один одного, то сьогодні те саме відбувається з інформаційним і віртуальним просторами. Як наслідок ми читаємо чужі тексти, дивимося чужі фільми. Але найбільш вірогідною метою все одно залишається економічна – вихід на нові ринки збуту товарів. Глобальний світ – це, в першу чергу, економічний світ. І виборець більшу частину свого часу функціонує як споживач.
До речі, Михайло Делягін взагалі вважає, що ліберальна свідомість орієнтована на інтереси глобального бізнесу. Можна довести це твердження до логічного кінця: ця теорія спеціально була зконструйована під інтереси наднаціонального бізнесу. Б.Якеменко перерахував цілу серію таких західних міфів, які ми некритично сприйняли як правду. Тобто є системи управління як глобальною свідомістю, так і свідомістю локальною. А.Кьортіс, наприклад, розписав у своєму блозі на сайті BBC, як одна людина – сер Ентоні Фішер – створив у світі 150 think tank'ів для поширення ідеї вільного ринку без втручання держави. Саме він створив перший у світі think tank, який мав впливати на громадську думку.
Відомим є і той факт, що змінити ідеї суспільства перед тим, як впливати на політиків, порекомендував Фішеру майбутній Нобелівський лауреат Фрідріх фон Гайєк (Ellul J. Propaganda. The formation of men's attitudes. – New York, 1965). І Гайєк теж став лауреатом завдяки інтенсивній діяльності Фішера.
Інформаційний простір весь час змінюється, створюючи нові інструментарії впливу. Вони більш сильні, більш могутні і ... більш непомітні. Бо, як вважав Ж.Еллюль, пропаганда є успішною лише тоді, коли її не помічають. Саме тому Е. Фішера називають найвпливовішим фоновим гравцем: він і його діяльність існують тільки для тих, хто про це знає. Тетчер і Рейган, коли прийшли до влади, активно спиралися на співробітників Фішера. З ним, наприклад, працював Б.Кейсі, який при Рейгані став директором ЦРУ.
Дослівно Гайєк сказав Фішеру наступне: «Рух суспільства може бути змінений лише зміною ідей. Спочатку треба дійти до інтелектуалів, учителів і письменників з обґрунтованими аргументами. Саме їхній вплив на суспільство буде головним, а політики підуть слідом». Це розповідається в книзі з промовистою назвою «Ведення війни ідей» (Blundell J. Waging the war of ideas. – London, 2007).
Гайєк вважав, що там розповсюджується соціалізм і треба розпочати зворотний процес. Під інтелектуалами він розумів людей, які можуть (р. 57):
- говорити/писати на багато тем;
- знайомитися з новими ідеями раніше за свою аудиторію.
Це агенти впливу, які здатні своїми інформаційними потоками охопити все суспільство. Коли ж суспільство «дозріє», тоді до справи беруться політики. І всі вони – інтелектуали, вчителі, письменники, політики – працюють виключно з ідеями секонд-хенду. Адже виробляти ці ідеї мусять інші. Тобто ланцюжок розповсюдження ідей стає таким:
Творці ідей→ Інтелектуали →Політики
Але цікавим стає інше: для справжньої роботи такої системи хтось мусить керувати нею, відбираючи ідеї, що будуть необхідними для суспільства. Потрібен «спонсор», який зможе надати допомогу цій ідеї, щоб вона змогла перемогти іншу.
Соцмережі також створили новий феномен: персональні дані, якими обмінюються дві людини, стають відкритими для третьої – працівника цієї соцмережі. Соціальні медіа, в свою чергу, створили проблему і для держав, бо дозволяють організовувати протестні рухи в інформаційному середовищі, яке не так щільно контролюється державою.
Перед нами постає проблема співвідношення приватного й публічного інформаційного просторів. У радянські часи існував феномен «кухонної розмови», коли те, що не було дозволено в публічному обговоренні, ставало предметом обговорення в приватному режимі. Сьогодні соцмережі роблять публічною приватну сферу.
Інтернет-сервіси й інтернет-видання потрапили в поле зору російських законодавців, які хочуть віднести їх до стратегічно важливих із точки зору національної безпеки об'єктів. Це дасть можливість не допустити до рунету іноземців. Тут ми знову зустрічаємося з чутливістю держав до деяких видів інформації.
Усі намагаються контролювати процеси породження, розповсюдження та зберігання інформації. В різні періоди історії створювалися різноманітні фільтри в цих інформаційних процесах. Сьогодні інтернет різко знизив можливості держави з контролю інформаційного простору. Влада змушена створювати відповідні підрозділи (наприклад, це є в Росії, Ізраїлі, Китаї), що здатні утримувати думку держави в коментарях у інтернеті. Тобто моделюється вигідний державі квазі-природний розвиток інформаційного простору.
З іншого боку, завдяки правильній інформаційній політиці можна вирішувати позитивні завдання розвитку соціосистеми:
- об'єднувати суспільство, підтримуючи його спільну модель світу;
- орієнтувати суспільство на нові моделі поведінки, що пов'язані з метою модернізації країни;
- утримувати моральні орієнтири суспільства.
Інформаційна політика повинна реагувати на розповсюдження ідей, враховуючи їхній позитивний або ж негативний уплив на суспільство. Системи зберігання та розповсюдження інформації мусять враховувати подібні фактори.