ms.detector.media
Борис Бахтєєв
"Московские новости"
12.12.2012 00:00
Фейкові новини у фейковій державі
Фейкова дійсність – от що продукує фейкові новини.

Чимало з-поміж подій останніх тижнів змушують повертатися до теми фейкових новин, до феномену їхньої дивовижної легкопоширюваності. MediaSapiens уже приділяв увагу цій проблемі (дивіться публікації «Топ-8 фейкових новин українського інтернету» та «Із невинних жартів – у новинні»). Біда не у фейкових новинах самих по собі, а в тім, що в Україні вони не втримуються у своїй ніші й поширюються, мов новини справжні. Біда в тім, що хрестоматійне «нашестя марсіан» у нас не стає курйозним винятком, а триває щодня.

Провина журналістів у «серйозному» поширюванні неперевірених, неправдивих, але сенсаційних новин, безперечно, є. Втім, дуже часто журналісти є радше жертвами, ніж злочинцями. Адже поширенню фейкових новин сприяють одразу декілька панівних тенденцій в українських ЗМІ.

По-перше, це таблоїдизація ЗМІ, поширення суто «жовтих», розважальних правил і методів створення матеріалів на «солідну» інформаційну журналістику. Можна назвати цю тенденцію імпозантним слівцем «інфотейнмент», а можна просто визначити її як примітивізацію журналістики як такої. Гучний заголовок, що має збивати з ніг. Зміст – гранично спрощений, без півтонів, а отже, такий, що гіпертрофує подію, а то й викривлює її. Сенсація як самоціль, коли метою стає не інформувати, а вразити, приголомшити. Йдеться, власне, не лише про правила та методи – вони є наслідками, – а про ціннісні орієнтири, про саму мету журналістської діяльності.

Колись я вже писав про те, що в багатьох інтернет-ЗМІ у гонитві за сенсаційністю банери часто-густо викривлюють, а то й зовсім перебріхують зміст матеріалів, до яких ведуть. Останнім часом доводилося зустрічати приклади вдосконалення цієї практики: спотворюють і перебріхують зміст матеріалів уже не банери, а заголовки – аби гучніше було.

Зрозуміло: за умов, коли форма домінує над змістом, коли ЗМІ ведуть запеклу боротьбу за те, яке з них надійніше пошле аудиторію в нокаут, перевірка правдивості змісту повідомлень видається витратою дорогоцінного часу й, до того ж, витратою зайвою.

По-друге, це ретранслятивний характер політико-інформаційної журналістики. Не викликає сумнівів: ретранслятор не може нести відповідальність за те, що ретранслює, – а отже, й не може перейматися проблемами такої відповідальності. Відповідальність за зміст і правдивість реклами несе рекламодавець; коли ж межа між політичною інформацією та рекламою (чи то піаром) політиків є украй розмитою, коли генераторами інформації дуже часто (невиправдано часто) виступають саме політики, а не журналісти, коли політики створюють не лише інформаційні приводи, а й інформаційні контенти, це правило набуває загального поширення.

«За що купили – за те й продаємо», – таким стає універсальне виправдання. Результат – некритичне ставлення до будь-якої інформації.

По-третє, точність узагалі нині не в пошані. Хай подарує мені дуже шанований «Левый берег», наведу приклад звідти: «Время отправления поездов № 165, 167 из Киева — ежедневно в 6.57, прибытие в Днепропетровск — 12.10. Поезд следует через станции Триполье, Шевченко, Знаменка, Пятихатки, Стыковая, Днепродзержинск». Нічого катастрофічного: станцію П’ятихатки-Стикові «поділили» на дві різні станції, яких насправді – от саме таких із такими назвами – не існує. Й це при тому, що йдеться про чи не найпотужнішу в країні пасажирську залізничну лінію та станцію, на якій надовго зупиняються всі без винятку потяги. Прикладам подібним немає ліку, й навіть звертати увагу на них виглядає як буквоїдство злісне.

Річ лише в тім, що між неточністю в деталях і неточністю в самій суті матеріалів – дистанція не така вже й довга, а межа – дуже хистка. Неточність як така перестає бути чимось неприпустимим.

І, судячи з наведеного у статті MediaSapiens переліку, деякі фейкові новини було свідомо створено як пародії на журналістську неточність. Біда в тім, що «передруковувачі» не вловили пародійного характеру цих текстів. Конвеєр – він і є конвеєр, виловлювати на ньому акти творчості й на думку не спаде.

Тож, нарешті, по-четверте: ситуація, коли новинні повідомлення різних видань виглядають, мов написані під копірку, не сприяє критичній оцінці публікованих повідомлень. Копіпейстити можна й у розслабленому стані, ледь не на автопілоті... Але ж саме копіпейстинг («копіпейщення»?) перетворюється ледь не на провідний спосіб створення новинних стрічок!

Що нижчим є загальний рівень журналістики, то більше він надає приводів для пародіювання. А з іншого боку, то важче відрізнити пародійні повідомлення від справжніх.

Дещо окремо стоять у цьому переліку повідомлення на кшталт: «Бабусі з Асамблеї за права жінок похилого віку вимагали свободи для Людмили Янукович» – свідомі інсценізації журналістів. Зрештою, це теж різновид пародій. Тільки в даному разі автори пародій мали б добряче обміркувати: чи зможуть вони захистити учасників своєї «масовки» в разі, коли влада відреагує на їхні дії аж ніяк не сміхом? А чи головне – інсценізація, а її учасників можна використати й викинути, здобувши собі черговий лавровий віночок? Це не про шановного Костянтина Усова, а про його ймовірних послідовників.

Отут ми й переходимо до головної причини поширеності фейкових новин, їхнього занадто легкого шляху до всезагального визнання як новин буцімто справжніх.

Деякі повідомлення з наведеного MediaSapiens списку були пародіями, але вже не на журналістів, а на політиків. Ширше кажучи, на нашу дійсність. Саме такими були «Табачник скасує літеру Ї», «Королевська та Ляшко хочуть заборонити місіонерську позу в сексі», «Йолку визнали найкращою в Європі». Після численних керівних новацій та публічних одкровень Дмитра Табачника, після розмаїття найдивовижнішої (дуже м’яко кажучи) передвиборної агітації, після настирливих рапортів влади про її (буцімто) непересічні успіхи й (ще більш буцімто) світове визнання тих успіхів подібні матеріали вже не видаються чимось особливим. Їхня пародійність уже не впадає в око.

Тут варто віддати належне ще одній тенденції в наших політичних ЗМІ – гламуризації політичного життя. Коли політики не вважають за неприпустиме ставати героями світської хроніки, коли не існує межі між формальним та неформальним стилями комунікування з громадськістю, коли заради реклами чимало політиків ладні хоч канкан на столі танцювати (і добре, якщо лише канкан), а телебачення, зі свого боку, ладне ці несмак і божевілля показувати, а газети та інтернет-видання ладні його детально змальовувати – фейкові новини просто напрошуються до екранів та шпальт.

Отут ми й підходимо до головної причини надмірного поширення фейкових новин у нашому інформаційному просторі. Фейковою є наша дійсність – от у чім річ.

Яким є найперший бар’єр, який мусить (точніше, мусив би) відсіювати фейкові новини? Звичайний здоровий глузд. Побачивши повідомлення, будь-який журналіст одразу подумки відносить його до однієї з трьох категорій: «може бути», «щось сумнівне» та «ахінея якась». Біда лише в тім, що надто вже часто «ахінея якась» виявляється справжнісінькою правдою.

Скажімо, «блискуча» ідея брати 15% податку з продажу валюти: у будь-якій більш-менш притомній країні цю новину розцінили б як безсумнівно фейкову. Адже з якого це дива громадяни мусять от просто так віддавати бозна-кому й бозна за що кожну шосту – сьому кревну гривню? Це вже чистісінької води рекет, тобто вимагання грошей от просто так, «бо я тут хазяїн». А в нас це – буденна дійсність.

А інформація про наміри запровадити для киян «податок на дощ» – чи це не фейкова за своїм змістом новина? Адже з таким самим успіхом можна запровадити податки на схід сонця та на сідання сонця. Але ні, інформація ця була цілком правдивою.

Фейкова дійсність – от що продукує фейкові новини. Дійсність, яка не підкоряється здоровому глуздові; дійсність, у якій для політиків, немов для малюків нерозумних, існує один-єдиний рушійний мотив: «Хочу!», а виховувати високоповажних недорослів нема кому.

Головний бар’єр на шляху політичної дезінформації в Україні не спрацьовує й спрацьовувати не може. У нашій країні можливим є все що завгодно; будь-яка божевільна на перший погляд інформація може виявитися правдою.

ms.detector.media