Повномасштабна війна Росії проти України триває, але світ, починаючи з 28 лютого 2026 року, перебуває в реальності нового великого конфлікту на Близькому Сході. Спільна військова операція США та Ізраїлю проти іранського режиму перетворила Іран та акваторію навколо Ормузької протоки, де перетинаються інтереси регіональних гравців і великих держав, на арену протистояння.
Це впливає на глобальну безпеку. 19 березня ціни на нафту марки Brent перевищили 112 доларів за барель після того, як Іран завдав удару по енергетичних об’єктах у різних державах регіону. Аналітики Goldman Sachs попереджають, що рівень цін у понад 100 доларів за барель може зберігатися до 2027 року. Через Ормузьку протоку проходить до 20% глобального морського експорту нафти та до третини світового експорту азотних міндобрив, тому навіть тимчасові перебої в судноплавстві одразу відбиваються на цінах на енергоносії та добрива й у перспективі — на продовольство, посилюючи інфляційний тиск у вразливих економіках.
Непередбачуваність бойових дій і відсутність ознак швидкої зміни політичного режиму в Ірані змусили Вашингтон вдатися до кроків, які ще донедавна видавалися політично токсичними. Адміністрація Дональда Трампа на місяць до 11 квітня послабила санкції проти російської нафти, щоб збільшити пропозицію російської нафти на світовому ринку й стримати зростання цін для американських виборців і союзників. Паралельно США дозволили продаж уже відвантаженої іранської нафти, що застрягла на танкерах у морі. Це створює парадоксальну ситуацію, коли США одночасно ведуть військову операцію проти Ірану та дозволяють іранському режиму отримувати прибутки від продажу нафти. Такі рішення ставлять під питання послідовність західної санкційної політики щодо Росії та Ірану й навіть відкрили простір для дискусій про те, наскільки Вашингтон залишається надійним гарантом безпеки для своїх партнерів.
На цьому тлі політичні заяви ключових лідерів додатково формують рамку сприйняття війни. У п’ятницю, 20 березня, Дональд Трамп у власній соцмережі Truth Social написав, що військові США «дуже близькі до досягнення» своїх цілей у війні з Іраном, у зв’язку з чим Вашингтон «розглядає можливість згортання масштабних військових операцій на Близькому Сході». Водночас CBS News, посилаючись на власні джерела, 20 березня повідомило, що Адміністрація президента США розробляє стратегії, які забезпечили б вилучення ядерних матеріалів у Ірану, що може передбачати ризикову операцію з захоплення запасів збагаченого урану, які досі контролює іранський режим.
19 березня 2026 року Беньямін Нетаньяху провів першу пресконференцію з початку бойових дій. Прем’єр-міністр Ізраїлю повідомив, що після 20 днів ударів Іран більше не здатний збагачувати уран і виробляти балістичні ракети, схарактеризував операцію як спільне стратегічне рішення з Трампом і відкинув звинувачення у тому, що Ізраїль «затягнув» США у війну. Водночас він визнав, що питання зміни режиму залишається відкритим: умови для цього створюються, але остаточне слово — за самими іранцями.
Президент України Володимир Зеленський, зі свого боку, повідомляв про готовність ділитися досвідом протидії іранським дронам та, виступаючи у парламенті Великої Британії 17 березня, сказав, що понад 200 українських спеціалістів уже перебувають у державах Перської затоки. Це сигналізує про відкритість України до кооперації у сфері постачання систем дронів‑перехоплювачів для держав, що страждають від іранських атак. За інформацією ВВС Україна, в одній із держав, що межують з Ормузькою протокою, українські спеціалісти вже здійснили декілька успішних збиттів іранських дронів.
Центр досліджень «Детектора медіа» опрацював вибрані матеріали медіа США та Великобританії, публікації експертів українських аналітичних центрів та аналітичних центрів держав-партнерів України на 21 березня 2026 року, що стосувалися бойових дій на Близькому Сході та їхнього впливу на регіон і світ. Такий аналіз корисний, щоб зафіксувати проблеми, ризики і зміни, на які звертають увагу фахівці на поточному етапі конфлікту. Адже цей конфлікт впливає на світову економіку й геополітику не менше, ніж війна Росії проти України.
Американське видання CNN детально висвітлює наслідки бойових дій, зокрема зростання цін на нафту через пошкодження інфраструктури в регіоні та перекриття Ормузької протоки. Особливу увагу у матеріалі 20 березня автори CNN звертають на зростання цін на бензин у Сполучених Штатах, які досягли максимуму з жовтня 2022 року. Відмічається, що війна може «утримувати ціни на високому рівні роками».
CNN опублікувало низку матеріалів, у яких критикує адміністрацію Трампа за низький рівень планування у війні, недостатньо чітко окреслені цілі та суперечливі заяви посадовців. Оглядач видання Стівен Коллінсон 20 березня у матеріалі під назвою «Трамп в Ірані стикається з дилемами, що визначатимуть його спадщину» називає війну вкрай важливим питанням, яке може значно пошкодити авторитетові Дональда Трампа у випадку втрати контролю над тим, як розгортаються бойові дії. На думку автора, контроль уже втрачено: «Схоже, що ніякого плану немає… Розпочавши нову війну, Трамп не контролює, скільки вона триватиме, куди пошириться, скільки коштуватиме й наскільки ускладнить життя американців, змучених інфляцією».
Окремий матеріал також було присвячено негативній реакції від Трампа та членів його адміністрації на висвітлення війни у медіа. У статті під назвою «Трамп та його посадовці спільно тиснуть на медіа на тлі посилення уваги до війни з Іраном» від 20 березня перераховані численні випади в бік критичних медіа, традиційні для Трампа звинувачення їх у розповсюдженні «фейкових новин», а також відповідь на це з боку голови CNN Марка Томпсона: «У політиків є очевидний мотив стверджувати, що журналістика, яка ставить під сумнів їхні рішення, є неправдивою. У CNN ми прагнемо лише одного — розповідати правду нашій аудиторії у США та в усьому світі, й жодні політичні погрози чи образи цього не змінять».
Консервативне видання New York Post, яке зазвичай підтримує Трампа, і тепер схвалило дії США та Ізраїлю у війні. 18 березня у редакційному матеріалі під назвою «Не звертайте уваги на істерію медіа: Іран примушений до відчайдушних заходів» видання критикує інші медіа, зокрема The New York Times за те, що вони применшують успіхи ударів по Ірану та сіють паніку щодо можливого затяжного характеру бойових дій і наслідків цього для економіки. New York Post стверджує, що насправді війна йде для США успішно: «З повідомлень медіа цього ніколи не скажеш, але іранський режим бореться за виживання — принаймні те, що від нього залишилося». Видання пише, що завдяки ударам по Ірану було знищено не тільки лідерів Ісламської республіки, але й значну частину їхніх військових потужностей, зокрема запасів ракет і дронів, а також місця їх виробництва. За твердженням New York Post, в Ірані збільшується кількість готових відступити від підтримки режиму, зокрема серед силовиків, а нові репресії проти дисидентів свідчать про крихкість влади аятол. «Зараз здається, що Ісламська Республіка приречена на падіння — навіть якщо це не відбудеться до кінця війни; принаймні, вона буде повністю знешкоджена, зокрема втратить будь-яку можливість перекрити протоку… Найбільший ризик для Заходу зараз полягає в тому, щоб піддатися медійній істерії та вийти з конфлікту занадто рано», — говориться в матеріалі.
Новий тижневий випуск британського журналу The Economist від 19 березня вийшов із назвою матеріалу на обкладинці «Операція “Сліпа лють”», перефразовуючи назву американської військової операції в Ірані «Епічна лють», із зображенням Дональда Трампа у касці, яка закриває очі. У матеріалі висловлюється сумнів в успішності американських дій на Близькому Сході, підкреслюються ризики для світової економіки та, насамперед, вплив невдачі з Іраном на самого Трампа.
«Важко уявити собі кризу, яка б так точно була розрахована, щоб зірвати хід його президентства, як його необачна й безрозсудна війна проти Ірану. Навіть коротка війна змінить перебіг його другого терміну. А війна, що триватиме місяцями, може призвести до його повного краху», — пише The Economist. На думку авторів видання, час — на боці іранського режиму у тривалій війні, оскільки США й Ізраїль поступово залишаться без цілей, вартих для ураження у повітряній війні, а Іран ще має достатньо дронів для перешкоджання руху через Ормузьку протоку.
Для президента США така ситуація є проявом слабкості, а Трамп, який ризикує виглядати невдахою, може стати ще більш небезпечним, зокрема й для власних союзників за кордоном: «Якщо він здається невдахою, готуйтеся до того, що він помститься… Трамп має найбільшу свободу дій за кордоном. Він може покинути НАТО. Він може кинути Україну напризволяще, щоб покарати Європу… Навіть якщо йому це не вдасться, це ще більше підірве американські союзи, на радість Китаю та Росії».
Обкладинки журналу The Economist за березень 2026 року
У британському виданні The Guardian виходять ще критичніші матеріали щодо Трампа та його союзника у війні проти Ірану, прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху. В розділі Opinions оглядачі й колумністи видання не стримуються у висловах по відношенню до обох. Оглядач Саймон Дженкінс у своїй статті від 20 березня застерігає уряд Великобританії від залучення у війну й пише: «Божевільний президент США й ізраїльський прем’єр-міністр, якому загрожує судове переслідування, намагаються втягнути армії всього світу у найбезглуздішу війну 21 століття».
Колумніст Саймон Тісдалл в іншому матеріалі від 20 березня також згадує виданий Міжнародним кримінальним судом ордер на арешт Нетаньяху та висловлює жаль із приводу того, що прем’єр Ізраїлю перебуває на свободі. На його думку, саме керівництво Ізраїлю спонукало Трампа «до раптового, безпричинного вторгнення й тотальної війни». «Нетаньяху є одним із провідних розпалювачів війни нашої епохи, поряд із російським президентом Володимиром Путіним — хоча Трамп, самономінований кандидат на Нобелівську премію миру, швидко наздоганяє їх», — пише Тісдалл. Автор також висловлює сумніви в тому, що Трамп зможе завершити розпочату війну, навіть якщо цього захоче: «Головне питання полягає в тому, чи зможе Трамп вивести себе та США з цієї ситуації, перш ніж усе стане набагато гірше. Якщо він усе-таки вирішить зупинити це, чи прислухаються до нього Іран та Ізраїль?».
Ключові питання, які турбували експертів з аналітичних центрів щодо бойових дій у Ірані, стосувалися мети застосування сили США та Ізраїлем, рівня готовності США до відвернення непередбачених ризиків.
У першій половині березня світові аналітичні центри, як Atlantic Council 11 березня й окремі експерти з близькосхідної політики випускали «пояснювалки» про структуру влади в Ірані й писали, що навіть кількаразова ліквідація лідерів режиму, найімовірніше, не призведе до його зміни.
Ігор Семиволос із українського Центру Близькосхідних досліджень 19 березня розповів, що вважає однією з ключових проблем бойових дій проти Ірану «проблему останньої милі» — ситуацію, коли знищення інфраструктури недемократичного режиму не призводить до автоматичного падіння режиму або капітуляції без ризикованої наземної операції.
«Історія — для тих, хто готовий прислухатися до її уроків — учить нас, що зміна режиму без чітких цілей та ефективного плану може у результаті призвести до результату, прямо протилежного миру та процвітанню», — писав 5 березня віцепрезидент із досліджень Carnegie Endowment for International Peace Марван Муашер.
Історичними прикладами, з якими експерти порівнювали операцію «Епічна лють», були силові акції проти режиму Саддама Хусейна в Іраку до того, як США розпочали наземне вторгнення в рамках операції «Свобода Іраку» (англ. Operation Iraqi Freedom), що тривала з 20 березня до 1 травня 2003 року. Та й навіть після страти Хусейна проблем не стало менше:
«У 2003 році усунення Саддама Хусейна в Іраку призвело до повалення диктатора. Однак це не забезпечило інституційної стабільності. Натомість державна влада розпалася, загострилося міжконфесійне насильство, а повстанські рухи заповнили утворений вакуум. Режим упав. Система не реорганізувалася на засадах демократичної стабільності. Вона розпалася на окремі частини», — писав 2 березня Амір Аль-Аукаїлі на Foreign Policy in Focus.
Іншим прикладом застосування сили США у державах Близького Сходу експерти називали Лівію (хоч це і північна Африка). Там США у 2015 році атакували низку військових обʼєктів у рамках боротьби з терористами угруповання «Ісламська держава». На той час, від 2011 року, у державі тривав громадянський конфлікт, а різні геополітичні гравці, як Європа і США, визнавали легітимними представниками влади різних осіб.
«Головний урок Лівії полягає не в тому, що втручання неминуче призводить до нестабільності, й не в тому, що повітряні сили є стратегічно неефективними. Глибший урок полягає у тому, що військова ефективність не може компенсувати слабке планування втручання та недостатнє розуміння політики. Коли зовнішні сили застосовують силу для формування політичних результатів, вони беруть на себе ширші стратегічні обов’язки та спричиняють нестабільну політичну ситуацію. Вони повинні визначити кінцевий політичний результат, якого прагнуть, об’єднати партнерів по коаліції навколо спільної стратегії та встановити надійні механізми контролю ескалації, водночас враховуючи, як військовий тиск взаємодіятиме з політичними інститутами, які в кінцевому рахунку мають підтримувати порядок», — пише 11 березня Френк Телбот із Atlanic Council.
Коли експерти намагалися аналізувати логіку дій Дональда Трампа, то писали про брак стратегічного підходу у нинішній операції. А директор «Foreign Policy In Focus» Джон Феффер написав 11 березня:
«В Ірані Дональд Трамп просто повторює стратегію Путіна. Як і Путін, він розраховував на швидку перемогу — настільки, що не забезпечив військовий супровід танкерів, які проходять через Ормузьку протоку, і не підготувався до екстреного використання запасів Стратегічного нафтового резерву, щоб компенсувати неминучий стрибок цін на бензин. Як і Путін, він не потурбувався про те, щоб залучити ООН на свій бік або хоча б сформувати коаліцію охочих. Як і Путін, він розраховував (і продовжує розраховувати) на встановлення маріонеткового уряду, який виконуватиме його волю».
«У випадку з Іраном стратегічний результат означав би одне з двох: або зміну режиму й прихід до влади уряду, який відмовиться від ядерних амбіцій і регіональної агресії, або переконливу капітуляцію поточного режиму та підписання угоди, яка це гарантує. Жодного з цих результатів поки що не видно навіть на горизонті».
Поряд з аналізом мети й засобів, які США й Ізраїль готові застосувати проти Ірану, медіа й експерти обговорювали вплив бойових дій на стосунки США й партнерів із НАТО та держав Перської затоки. У Carnegie Endowment for International Peace 6 березня i Європейській раді з міжнародних відносин 11 березня розповідали, що підтримка США іранських курдів як сили, яка може допомогти скинути режим, може послабити стосунки з Туреччиною. Частка представників цієї національної меншини у Туреччині становить між 15 і 20% населення. Курди також мешкають у Сирії, Іраку й Ірані.
«Туреччина, безсумнівно, чинитиме сильний тиск на Білий дім, щоб той не підтримував наземну операцію курдів у Ірані. Якщо ситуація в Ірані погіршиться, Туреччина може відчути необхідність мобілізувати власні збройні сили проти курдів, які воюють в Ірані, з міркувань національної безпеки. Від цього постраждають іранські курди, а це поставить США й Туреччину, двох союзників по НАТО, на протилежні сторони конфлікту», — пише заступниця керівника програми з питань Близького Сходу та Північної Африки в Європейській раді з міжнародних відносин Еллі Геранмає у колонці для NY Times від 11 березня.
Експерти Chatham House із близькосхідної політики й безпекових студій Chatham House Ніл Кілліан і Крістіан Александер дорікнули 16 березня режиму Ірану, що його підходи до співпраці з мусульманськими фундаменталістськими угрупованнями Лівії, Лівану, Ємену тощо у межах стратегії «передової оборони» були одним із факторів, чому США й Ізраїль наважилися на атаку 28 лютого 2026 року.
«Мережа, покликана утримати війну подалі від іранської території, навпаки, створила кілька арен, де протистояння загострилося. Та сама система, яка колись дозволяла Тегерану поширювати свій вплив на весь Близький Схід, наразила Іран на скоординований тиск із боку Ізраїлю, а також на сильний опір із боку всього арабського світу… Після десятиліть експансії, заснованої на передовій обороні, може з’явитися бідніший Іран, зосереджений на внутрішніх справах, що буде вітатися регіоном, особливо тими арабськими країнами, на які Тегеран нещодавно націлився. Але надовго? Іран не зникне з регіональної політики. Якщо режим виживе в тій чи іншій формі, Тегеран буде змушений шукати нову стратегію для стримування», — пишуть Ніл Кілліан і Крістіан Александер.
Колишній посол США в Ізраїлі Деніел Курцер і аналітик близькосхідної політики Аарон Девід Міллер вважають, що у докорінній зміні політики Ірану не зацікавлені ключові політичні режими Близького Сходу:
«Арабські лідери — зокрема, у шести монархіях Перської затоки, а також в Єгипті, Йорданії та Марокко — прив’язані до наявного стану речей, правлячи в системах, що є недемократичними, здебільшого авторитарними та вкрай нерівними», — йдеться у колонці Курцера і Міллера на NY Times від 16 березня.
Також деякі експерти сумніваються, що держави Близького Сходу, які страждають від обмеження судноплавства у Ормузькій затоці й атак іранських дронів, долучаться до бойових дій проти Ірану на боці США та Ізраїлю.
«Мабуть, найбільший ризик для безпеки, пов’язаний зі вступом у війну, полягає в тому, що це означатиме рішення воювати на боці Ізраїлю. Навіть до початку війни в Газі будь-який такий крок був би політично ризикованим для лідера країни Перської затоки. Рішення приєднатися до цієї боротьби разом із прем’єр-міністром Біньяміном Нетаньяху може фатально підірвати авторитет лідерів у очах значної частини їхнього населення. Саме цей фактор, більше ніж будь-який інший, може змусити їх проявити стриманість», — пише 19 березня старший науковий співробітник програми «Близький Схід і Північна Африка» Chatham House Білал Сааб.
Атаки Ірану по державах Близького Сходу переконують ці держави, що вони «не повинні більше покладатися на Америку в питанні гарантій безпеки», — пишуть 16 березня експерти з близькосхідної політики й безпекових студій Chatam House Ніл Кілліан і Крістіан Александер.
«Це прискорить перехід країн РСАД (Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, куди входять Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман і Саудівська Аравія) до сфери “жорсткої сили”. Збройні сили країн РСАД уже переглядають свої військові та безпекові доктрини й розширюють участь у багатонаціональних навчаннях, зокрема у навчаннях Spears of Victory 2026 (“Списи перемоги 2026”), що проводяться Саудівською Аравією за участю, зокрема, Катару, Туреччини, Великої Британії та США», — йдеться у статті Ніла Кілліана й Крістіана Александера.
Схожу позицію про потенціал для помʼякшення стосунків між ОАЕ і Саудівською Аравією, а також збільшення публікацій у місцевих медіа з посилами про солідарність жертв атак Ірану з-поміж країн Перської затоки висловив редактор блогу DIWAN Carnegie Endowment for International Peace Майкл Янг 18 березня.
«Збитки, яких зазнав нафтогазовий сектор країн Перської затоки, спричиняють енергетичний шок, що, ймовірно, загальмує зусилля Європи з реіндустріалізації. І хоча країни Перської затоки підтримують добрі відносини з Росією, бойові дії в Україні та Перській затоці тепер взаємопов’язані. За повідомленнями, Москва допомагає Тегерану у виборі цілей, тоді як країни Перської затоки змушені звертатися до України за допомогою в боротьбі з іранськими дронами, з якими Київ бореться вже чотири роки», — пише 17 березня головний редактор рубрики «Strategic Europe» Carnegie Endowment for International Peace Рим Момтаз.
Обговорення впливу бойових дій на економіку мали три виміри: обговорення атак Ірану на інші держави, зокрема на фабрики опріснення морської води й обмеження експорту нафти з Перської затоки; вплив бойових дій в Ірані на експортні спроможності Китаю; обговорення впливу зростання цін нафти на економіку Росії.
Головний посил публікацій від аналітичних центрів, як його 11 березня сформулювали у Atlantic Council: «Необдумані дії в Перській затоці, що здійснюються з вузькополітичних міркувань, обходяться світові дорого. За це платять жінка з Детройта, сім’я з Мідлсбро та фермер із Таїланду. Міжнародна спільнота має і право, і обов’язок чітко про це заявити. Безпека в Перській затоці — це не просто жест доброї волі щодо заможного регіону. Це умова стабільності самого світу — і настав час, щоб світ ставився до цього саме так».
Така позиція присутня як у широких геополітичних оглядах, так і в публікаціях про «нішеві проблеми». Наприклад, про перешкоди у роботі GPS від Ірану за 11 березня, що шкодить судноплавству у регіоні. Або про зростання цін на нафту, що шкодить підприємствам, які надають кредити, від 12 березня.
«Ймовірно, у Вашингтоні не очікували, що Іран створить такий хаос у регіоні: битиме не лише по американських базах, а й по різних об’єктах, що Іран справді перекриє Ормузьку протоку, що він завдаватиме ударів по країнах, із якими мав партнерські, а часом навіть союзницькі відносини — наприклад, по Азербайджану чи Оману», — припустила 8 березня голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва Марія Золкіна.
Одну й ту саму проблему, залежно від професійного фокусу, експерти розглядають по-різному. Надзвичайний і Повноважний Посол України Сергій Корсунський у статі у «Дзеркалі тижня» від 4 березня розглядає бойові дії проти Ірану як атаку по Китаю, який завдяки санкціям купував у Ірану дешеву нафту й використовував Іран як важливий пункт свого геоекономічного проєкту з доставки китайських товарів до Євразії «один пояс, один шлях».
«Геополітичні наслідки всіх цих подій іще серйозніші. “Один пояс, один шлях” ніколи не був лише логістичним проєктом: це стратегічний інструмент поширення впливу Пекіна по всій Євразії — від Східної Азії до Європи. Ця амбіція спиралася на два головні сухопутні маршрути — північний через Росію та Білорусь і центральний через Іран. Із Росією, обмеженою санкціями та війною в Україні, а тепер — зі зруйнованим іранським “мостом” китайський “рух на Захід” заблоковано. Стратегія сухопутної експансії Китаю вглиб Євразії фактично зазнала провалу», — пише Сергій Корсунський.
Тоді як експерт Carnegie Endowment for International Peace Арменак Токмаян у статті від 18 березня про вплив бойових дій у Ірані на економіку Вірменії, у яку через Іран надходить 20% товарів, та Азербайджану, куди транзитом через Іран надходять близько 10% вантажів, попереджає про ризик фрагментації Ірану внаслідок бойових дій:
«Якщо падіння режиму в Ірані призведе до роздроблення країни, це створить низку додаткових викликів, особливо для Вірменії та Азербайджану. З економічної точки зору це може порушити зростання торговельних і транспортних зв’язків між Іраном і трьома державами Південного Кавказу: Вірменією, Грузією та Азербайджаном. З 2020 року обсяг торгівлі між Іраном і цим регіоном подвоївся. Якщо розпад країни спровокує сепаратистські рухи всередині Ірану, Азербайджан може бути втягнутий у цей процес, з огляду на його етнічні зв’язки з близько 20 мільйонами іранських азербайджанців. Деякі з яких можуть звернутися до Баку за підтримкою. Така нестабільність також може становити загрозу для 150 000 іранських вірмен. Загалом, хоча і Єреван, і Баку можуть вітати посилення присутності Заходу в регіоні, повний крах іранського режиму та довгострокова нестабільність явно не в їхніх інтересах».
Пекінський оглядач міжнародної політики Цзяньлу Бі в огляді бойових дій на Близькому Сході для Foreign Policy in Focus 17 березня пише, що східна філософія дозволяє по-іншому поглянути на конфлікт на Близькому Сході. За словами китайського експерта, бойові дії є «протистоянням між двома різними формами людської організації. Іран спирається на «низькотехнологічні», але надзвичайно стійкі зв’язки релігії та націоналізму. Сполучені Штати та Ізраїль спираються на «високотехнологічні», але надзвичайно вразливі системи ринкового та технологічного домінування.
«Остаточний результат буде визначений не тим, хто має найсучасніші бомби, а тим, хто зможе найдовше витримати витрати, пов’язані з конфліктом. Для міжнародної спільноти найреалістичнішим шляхом є не чекати на раптову “перемогу” чи крах, які можуть ніколи не настати. Натомість акцент має бути зміщений на “зниження ризиків” ескалації — обмеження страждань цивільного населення, запобігання поширенню конфлікту на регіон і створення дипломатичного простору для можливого повернення за стіл переговорів», — пише Цзяньлу Бі.
Проаналізовані медіа й аналітичні центри виснують, що головні ризики операції проти Ірану пов’язані не лише з перебігом бойових дій, а й із відсутністю визначеного політичного фіналу кампанії. Саме це робить складними для прогнозування сценарії розвитку подій. На цьому тлі США дедалі більше сприймаються як ненадійний постачальник безпеки, схильний до ситуативних рішень. Блокування Ормузької протоки, стрибок цін на нафту та добрива, ризики для світових ланцюгів постачання демонструють, як регіональна війна поступово перетворюється на глобальний економічний шок. Політичне рішення Вашингтона тимчасово послабити санкції проти російської нафти й дозволити продаж уже відвантаженої іранської нафти показує, що в кризі пріоритетом стає короткострокова стабілізація ринку, навіть ціною непослідовності щодо санкційної політики.
Для України це означає, що війна проти Ірану радше ускладнює міжнародний контекст, оскільки відтягує увагу та ресурси ключових партнерів України. Роль України як постачальниці експертизи і технологій для протидії іранським дронам може стати важливою, проте вікно для реалізації цих можливостей залишається вузьким.
