11 березня в Києві відбулася презентація книжки «Дикий Захід Східної Європи» українського журналіста та публіциста Павла Казаріна. Перший такий захід пройшов ще до повномасштабного вторгнення, у січні 2022 року в Маріуполі. Однак війна не лише відтермінувала на рік тур із презентаціями книжки, а й змусила автора стати військовим. Нині Павло Казарін може особисто зустрітися з читачами лише під час ротацій.
У книжзі зібрані роздуми про події 2014–2021 років, але вона виявилась актуальною й тепер, адже висвітлює бойові дії, окупацію, боротьбу з російською пропагандою та самоідентифікацію українців.
Торік збірка есеїв Казаріна отримала премію «Книга року ВВС — Есеїстика — 2022», спеціальну відзнаку Капітули «за майстерну колумністику та аналіз воєнного сьогодення» премії імені Юрія Шевельова, а також була номінована на Шевченківську премію.
Media Sapiens розпитав Павла Казаріна про те, як він створював книгу та що про неї думає після 24 лютого.
— Павле, ви працювали над книжкою сім років. Одразу планувалася збірка есеїв чи все починалося зі щоденникових записів? Коли прийшло розуміння, що це повноцінна книжка?
— Спочатку в мене не було якогось бажання працювати безпосередньо над книжкою. Просто так сталося, що у своєму професійному житті я впродовж останніх років писав публіцистичні колонки. І коли почалася пандемія коронавірусу та вся країна сіла на самоізоляцію, в кожного з нас з’явилося безліч вільного часу. Саме тоді, коли ці нескінченні професійні перегони стали на паузу, я зрозумів, що можу попрацювати над книжкою. Виникла можливість перетворити той випадковий щоденник, над яким я непомітно сам для себе працював упродовж останніх років, пишучи ті самі колонки, у розповідь, яка була б цікавою не тільки мені. Саме так 2021 року і народилася книжка. І наприкінці останнього року до повномасштабного вторгнення я встиг її видати.
— Перша презентація книжки відбулась у січні 2022 року в Маріуполі. Зараз це здається дуже символічним. Чому захід відбувся саме там?
— Коли книжка побачила світ, ще зберігалися певні обмеження, пов’язані з пандемією. Через це ніхто не поспішав організовувати будь-які заходи, зокрема презентацію книжки. Єдине місто, куди я встиг приїхати до початку повномасштабного вторгнення, був Маріуполь. Мене запросив мій друг Петро Андрющенко (радник міського голови Маріуполя. — «ДМ»). Ми зробили невеличкий, але дуже затишний захід. Ніхто тоді ще не міг уявити, що вулиці міста, якими ми ходимо, люди, з якими ми зустрічаємось, і взагалі Приазов’я вже дуже скоро будуть геть зруйновані російською окупацією.
— У передмові до книжки ви пишете: «Я не був на фронті. Досить тривалий час ховався за регіональною кримською ідентичністю». Зараз ситуація змінилася, ви воюєте. Чи відчуваєте ви зміну ідентичності?
— Ця зміна відбулася доволі давно, ще у 2014 році після анексії Криму. Є така думка, що ідентичність формується певною купою подій, з якими ми стикаємося впродовж нашого життя. Для мене 2014 рік — це був рік зіткнення з війною, окупацією та анексією Кримського півострова. Я опинився всередині цих подій. Можливо, перед деякими людьми з інших регіонів України не виникали питання, пов’язані з самовизначенням у межах цих розколів і тієї фази війни. Вони не відчували війну так близько, як довелося її відчувати жителям Сімферополя, Севастополя, Донецька, Луганська та інших міст. Злам у моєму світосприйнятті відбувся саме тоді. Багато того, у що я вірив, не витримало випробування часом. Хтось почав проходити цей шлях раніше, хтось пізніше, вже у 2022 році, коли питання ідентичності постали ще більш гостро.
Коли я сідав писати цю книжку, то розумів, що мій шлях у пошуку власної ідентичності, напевно, не є унікальним. І через таку схожу кризу проходили багато інших моїх співгромадян. Саме тому мені здавалося, що ідея написати про це книжку може знайти відгук серед людей, які живуть в інших регіонах нашої країни. Мені здається, що певною мірою це вдалося.
— Оригінал книжки «Дикий Захід Східної Європи» написаний російською мовою, пізніше її було перекладено українською. Чи плануєте ви свої майбутні твори писати одразу українською, чи вважаєте, що російська має залишатися, зокрема для кримської аудиторії?
— Я не знаю, чи буде в мене взагалі друга книжка. І якщо вона буде, то коли саме. Тому мені важко сказати, чи буду я писати її одразу українською, чи буду писати російською, а потім перекладати. Це залежить від багатьох чинників. А щодо російськомовної літератури — можливо, коли ми зіткнемося з проблемою реінтеграції людей, які вже дев’ятий рік поспіль змушені жити під російськими прапорами, в російськомовному просторі та в просторі російських сенсів, — почнеться складний процес. Імовірно, в якихось моментах сенс речей для нас навіть буде важливішим за інструмент трансляції цих сенсів. Але остаточну відповідь на це питання ми зможемо дати лише згодом.
— У книжзі ви говорите про те, як російська пропаганда закидує людей «інформаційним сміттям» та ховає правду під десятками фейкових версій. Чи змінилися методи російських ЗМІ під час повномасштабної війни?
— Це взагалі історія про пропаганду в сучасному світі. Колись, у XX столітті, цензурою вважалося обмеження доступу людей до інформації. І держава, яка контролювала радіостанції, телеканали, газети, могла дозволити собі робити все, щоб люди не дізнавалися про якусь трагедію. Так держава замовчувала Чорнобиль, авіакатастрофи в радянські часи тощо. У сучасному світі, дуже прозорому завдяки інтернету та соціальним мережам, сховати подію доволі складно. Кожен із нас випадково може стати свідком якихось подій, зафільмувати їх на свій смартфон і викласти у глобальну мережу. Сьогодні цензура — це не стільки про обмеження доступу до інформації, скільки про намагання поховати факт у безлічі інтерпретацій. Насправді цей метод використовує не тільки Росія, а і будь-яка авторитарна держава. Навіть у демократичних країнах популісти так само ховають правду в нагромадженні неправди. Росія знищує якусь лікарню або житловий будинок в Україні, вбиває військовополонених — а потім вкидає в інформаційний простір різні версії, що нібито це Україна сама зробила якусь провокацію, аби у чомусь звинуватити Росію. І цей величезний перелік інтерпретацій подій війни дозволяє тим, хто підтримує дії Росії, знаходити ту версію, якої їм легше притримуватися.
Напевно, людям у різних країнах світу, які не хочуть помічати нашої війни, такі вкиди дозволяють виправдовувати самих себе, а також далі перебувати всередині цієї мантри про «не все так однозначно».
— Книжка «Дикий Захід Східної Європи» стала переможицею конкурсу «Книга року ВВС-2022» та була номінована на Шевченківську премію. Чи було для вас несподіванкою те, що книжка викликала такий інтерес і здобула високу оцінку критиків?
— Це справді було дуже приємно і трохи неочікувано. Я дуже вдячний членам журі. Цього року серед номінантів і премії ВВС, і премії імені Шевельова, і серед фіналістів Шевченківської премії кожне прізвище було дуже доречним. Хто б не переміг у кожній із цих трьох премій — все одно це була перемога всієї країни.
— Є думка, що справжні книжки про війну мають бути написані після перемоги. Як ви ставитеся до книжок, написаних протягом першого року повномасштабного вторгнення? Чи важлива для вас ця перша, швидка реакція? У вас є час читати?
— Ми, на щастя, живемо в країні, де ніхто не регламентує творчість інших людей. І якщо у когось є внутрішня потреба рефлексувати про глобальні події, то вони мають повне право це робити. Упродовж 2022 року я не встиг прочитати ті книжки про війну, які виходили, тож у мене немає думки про них. Але досвід минулих війн підказує, що найпотужніші книги про війну народжуються вже після війни, після того, як минуло трохи часу. На нас ще очікує поява потужного пласта літератури про цю війну.
— Книжка була написана до початку повномасштабного вторгнення. Ви її перечитували тепер, під час війни? Чи плануєте ви її доповнити?
— Ця книжка належить своєму часу. Якби я не встиг випустити її до 24 лютого 2022 року, скоріш за все, я б узагалі відмовився від ідеї її видавати. Оскільки вона вже є, то вона слугує певним дзеркалом настроїв, моїх рефлексій про час з 2014 до 2022 року. Якщо ви питаєте, чи став би я її адаптувати під теперішній час — ні. Я б її просто не видавав. А так вона залишається такою собі літературною пам’яткою нашого відчуття часу і самих себе станом на 2021 рік.
— Чи співзвучні ваші думки про війну з тим, що ви бачите чи відчуваєте зараз?
— Деякі тактичні речі змінилися. У 2021 році ми ще жили в країні, в якій були проросійські медіа, телеканали, які відверто транслювали проросійський контент. У нас були політичні партії, які намагалися нав'язати суспільству проросійські гасла та погляд на українську історію та українське майбутнє. У нас були дискусії про те, чи можемо ми жити, не помічаючи війни, чи може суспільство заплющувати очі на загрозу зі сходу. Зараз нам здається, що деякі з тих питань уже отримали остаточну відповідь, і ми більше повертатися до них не будемо. Я радітиму, якщо повномасштабне вторгнення стане для нашої країни певним щепленням від деяких дитячих хвороб, якими ми вже перехворіли та до яких повертатися не плануємо.
Фото: соцмережі Павла Казаріна
