В Україні розпочалася вакцинація. Нарешті. Й одразу ж інформація, що справила шокове враження: майже всі співробітники інфекційного відділення київської Олександрівської лікарні — провідної ковідної лікарні столиці — масово відмовилися вакцинуватися. Ті, хто краще за всіх інших знає, що воно таке — ковід.

Повідомлення про масові відмови надходять і з інших місць.

Так, зовсім нещодавно була інформація про соціологічні дослідження, згідно з якими значна кількість українців вакцинуватися не хочуть. Але кількість відмовників у найгіршому разі не перевищувала половини респондентів, та й мова йшла про «пересічних обивателів», а не про профільних лікарів.

Що ж таке сталося буквально за тиждень, у чому річ? А сталося те, до чого все й ішло, — інформаційна катастрофа. 

Про перемогу прийдешньої вакцинації нам трубили вже кілька місяців. Називали різні вакцини — американські, європейські, китайські. Зрештою українців було доведено до того стану, що ніхто вже до пуття нічого не знав — чим будуть вакцинувати, кого саме чим саме. «Буде, буде, от-от уже буде», — тільки й чули ми. До пуття ніхто нічого пояснювати не поспішав: класичне «беріть, що дають». Спроби журналістів внести ясність, розпитуючи високопосадовців, лише ускладнювали картину, бо ми чули здебільшого невизначені, та й, до того ж, суперечливі відповіді.

Фактом залишилося одне-єдине: в урочисто оголошений термін вакцинація не розпочалася, бо розмови про вакцину чомусь не матеріалізувалися в саму вакцину.

І хто знає, чи не саме ця обставина спонукала українців дуже обережно ставитися до самої ідеї вакцинації, а то й відкидати таку ідею для себе, категорично не погоджуватися? Бо надто вже все, що відбувалося — а також загальні порядки в нашій медицині з верху до самого низу, змушувало замислитися над трьома можливостями.

Перша — що на вакцинації, можливо, комусь ну дуже хочеться підзаробити. Пересортиця, тобто продаж дешевих сортів під виглядом та за ціною дорогих — це була дуже поширена махінація ще за прадавніх радянських часів. І більше за те: за такої «точності» інформації, яку надавало керівництво держави, за такої його організованості не було ніякої впевненості, що тут, в Україні, вакцину тупо не зіпсують неналежним транспортуванням та зберіганням. І що вам під виглядом вакцини не вколють банальний фізрозчин, а вашу вакцину вкрадуть і продадуть.

Друга підозра — що комусь «ой там, нагорі» дуже кортіло підвести ситуацію до такого стану, щоб Україна зрештою вимушена була скористатися російським «спутником», привселюдно покаявшись за попередню «русофобію» — бо іншого виходу вже не мала б.

І третя підозра — що вся історія з вакцинацією, як і взагалі багато що в коронавірусній епопеї, відбувалася просто заради пилу в очі, задля вигляду — щоб на загальноєвропейському тлі ми не виглядали зовсім уже безнадійними дикунами, — а на боротьбу з пандемією як таку, на зниження кількості жертв було глибоко начхати.

Й от почався третій акт, рушниця, що висіла на стіні, вистрілила. Невідомо звідки, мов той Пилип із конопель, на сцені з'явилися Індія та індійська вакцина. Про які раніше взагалі не було мови — до такої міри, що українці про них узагалі не чули в контексті жодної країни, про яку згадували наші як керівники, так і ЗМІ. І навіть у тій інформації, що є наявною у ЗМІ сьогодні, дуже багато змістових лакун. Ми не знаємо, чи схвалено цю вакцину де-небудь, окрім самої Індії. Якщо вона виготовляється за британською ліцензією, чому тоді має іншу назву. Багато-багато інших важливих моментів — вони залишаються невідомими широко. Принцип «беріть, що дають» в усій своїй переможній красі. Вакцинуймося тим — не знаємо, чим.  А чи профануймося?

І ніхто не поспішає розвіяти сумніви. Ніхто не поспішає якомога ширше інформувати суспільство про щастя, що його Степанов звалив на нас. Стараннями окремих ентузіастів на кшталт експерта ЮНІСЕФ Катерини Булавінової з її ютуб-каналом «Doctor Bulavinova» цю лакуну не заповниш. А ЗМІ щось не стоять у чергах до високих кабінетів, аби розпитати й уточнити якомога більше — от же дива. Не чутно, щоби ЗМІ намагалися щось дізнатися про індійську вакцину через Індію, через Велику Британію — через офіційних осіб та особисті зв'язки, через західних незалежних експертів. Те, що найпершою чергою робили б респектабельні ЗМІ західних країн. Усі всім задоволені, нікому нічого не треба, нікого ніщо не цікавить — нірвана!

Останнім тижнем зростає кількість людей, що захворіли за день. Перервано зниження кількості активних випадків, крива знову поповзла вгору. Дуже сильно підскочили цифри в західних областях, лікарні переповнені, практично всі госпіталізовані потребують кисневої підтримки. Відбувається таке, чого раніше не було.

На початку цієї зими було виявлено британський штам коронавірусу — жорстокіший за попередні. Тоді більшість країн закрили сполучення з Великою Бртанією. Україна не закрила, міністр інфораструктури Владислав Криклій обґрунтував тоді це так: «У нас візовий режим з британцями, що вже обмежує кількість пасажирів між нашими країнами». І правда — кожному школяреві відомо, що вірус передається, тільки коли щодня літають десятки тисяч, якщо менше — вірус не передається. Так виходить!

Вже в січні британський штам почав поширюватися, його виявили в шістдесяти країнах. А в Україні — є він чи ні? Ніхто не дасть вам на це відповіді. Останнє, що вдалося розшукати, — це аж січневе висловлювання Віктора Ляшка, що на той момент британського штаму в Україні не виявлено (текст було написано до того, як Ляшко через півтора місяці після згаданої заяви знову заявив, що британського штаму в Україні не виявлено. — Ред).

Далі — мовчання. І що ви гадаєте: ЗМІ обивають пороги й обривають телефони керівників і керівних відомств, щоби дізнатися, чи є в Україні той мерзенний штам? Може, й так — от тільки результатів не видно. Ото й закрадається підозра, що британський в інших країнах штам був чудовою клікабельною лякалкою, засобом душощипання й нерволоскотання, а чи не загрожує він Україні — та воно вам нада? 

І це простежується від самого початку епідемії в Україні. Влада надавала дуже скупу інформацію — власне, найосновніші цифри, без порівнянь, без динаміки, без деталізації по місцевостях, без урахування щільності населення. Виступали міністр охорони здоров'я, іноді голова РНБО — беземоційно зачитували зведення, мов погоду. Лише в жовтні, коли драматичне зростання показників уже не було куди подіти, міністр охорони здоров'я Степанов почав демонструвати занепокоєність — до того було суцільне сонне царство. До речі, чи така комунікаційна поведінка влади не стверджувала багатьох українців у їхньому переконанні, що коронавірус — це насправді не серйозно й мало не вигадка?

Одразу після зміни тональності виступів Степанова трохи заворушилися й ЗМІ. До того вони (я не конкретизую, бо винятків не бачив або майже не бачив) робили те, що ретранслювали оту куценьку офіційну інформацію й усі висловлювання високопосадовців. Їх усе влаштовувало, й запитань до влади не виникало. Що ж до власних матеріалів, то одразу ж минулого березня відбулося всезагальне підмінювання теми: замість коронавірусу ЗМІ стали вести мову про карантин. Чим, цілком можливо, врешті-решт змусили той карантин ненавидіти — адже з матеріалів ЗМІ складалося враження, що ніби карантин і є першопричиною всього, що вібувається. Причиною, а не наслідком і вимушеним кроком.

Звісно, теми коронавірусу й карантину тісно пов'язані — але зовсім не тотожні й не дорівнюють одна одній. А ЗМІ одностайно на всі лади розписували заборони, подробиці, репортажі. Що ж до насування й просування епідемії — тут була майже повна тиша. Замість озброїти українців знанням ситуації ЗМІ співали нескінченну мантру про карантин. Воно й зрозуміло: інформувати за методом «що бачу, те й співаю» набагато легше й простіше, набагато конвеєрніше, ніж діставати й обробляти інформацію.

От тільки жодної критики дій влади (окрім порушень її представниками вимог карантину), жодних запитань до неї, жодних сумнівів у правильності й повноті її дій аж до жовтня у ЗМІ майже не було. До жовтня зі ЗМІ було майже не дізнатися, що вимоги карантину — тим паче, коли він став адаптивним — дуже часто існують лише на папері. Цілих вісім місяців ЗМІ правили за ретранслятор інформації, що надходила від влади, а фотографіям, де всі в масках і дотримуються дистанції, навіть радянська газета «Правда» позаздрила б. Ви не бачите реального карантину — відкрийте інтернет-ЗМІ, там вона ідеальна.

У ситуації загрози національній безпеці стався крах інформаційної сфери. І стало очевидно: все, крапка, приїхали. Пострадянська модель функціювання ЗМІ як ретранслятора, а не генератора інформації, вторинність ЗМІ щодо політиків і сама по собі перетворюється на національну загрозу.