22 жовтня ГО «Інтерньюз-Україна» представила книгу-дослідження «Ре-візія історії: російська історична пропаганда та Україна». Електронна версія видання доступна за посиланням.
Для аналізу російських наративів ми дібрали понад 850 тисяч постів з VK та 16 тисяч постів з Facebook (період: з 1 січня 2016 до 1 квітня 2019 включно). З них «цільовими» (вони містять ключові слова, які нас цікавили) виявилися 248 тисяч постів у VK та 2,5 тисячі постів у Facebook. З цього масиву інформації ми вибрали найпопулярніші пости і теми, які проаналізували і завдяки цьому вийшли на ключові наративи. Роботу з великими даними провела компанія Singularex; проаналізували та скласифікували ці дані аналітики ГО «Інтерньюз-Україна»: Оксана Ілюк, Олена Сороцинська та Артур Кадельник.
Відповідь істориків складається з двох частин. По-перше, це аналіз учасників проєкту «LікБез. Історичний фронт» (Кирило Галушко, Яна Примаченко, Геннадій Єфіменко, Сергій Громенко, Іван Гоменюк).
По-друге, це інтерв’ю з Ярославом Грицаком, одним з найвідоміших українських істориків та публічних інтелектуалів, професором Українського католицького університету.
Кожен із цих розділів структурований схожим чином: текст поділено на шість головних наративів, з відповідними меседжами та підмеседжами. Нижче – коротко про них.
У цьому наративі російська історична пропаганда стверджує, що Україна – «окраїна» Росії, звідки, мовляв, походить назва країни; що саме Росія – наступниця Русі; і що українська церква не має підстав для незалежності.
Історики дають детальний аналіз топоніму «Україна», його зв’язку з поняттями «краю» та «країни»; стверджують, що топонім «Україна» вживається з ХІІ століття, ще до входження у вжиток серед східних слов’ян поняття «Росія». Первинний сенс слова «Україна» ближчий до слова «країна», ніж «окраїна». Якщо ж ідеться про «окраїну» – то скорше про прикордоння наддніпрянської Русі з східноєвропейським та азійським степом. Історики також аргументують, чому дискусія про те, хто «наступниця» Русі (Росія, Україна чи Білорусь), не має великого сенсу: середньовічні спільноти Русі зовсім не мислили себе в «національних» термінах. Також наводять аргументи на користь незалежності української церкви – як пов’язані з церковною історією (до Києва християнство прийшло з Константинополя), так і з сучасною логікою східного християнства (суверенні держави рано чи пізно отримують свою церкву).
У цьому наративі російська пропаганда стверджує, що Україна – це «вигадана» держава, що це «проєкт» західних країн, націлений на послаблення Росії. Стверджується, що «Україну придумали поляки та австрійці», що «українську мову створили штучно», і що «Україна відібрала чужі землі».
Українські історики у відповідь вказують на те, що будь-яка держава – «проєкт», бо вона продукт колективної уяви та збігу різних чинників. Сама Росія – також «проєкт», і навіть пізніший: якщо політичний «проєкт» Україна формується в середині XVII столітті з повстанням Хмельницького, то політичний «проєкт» Росія формується наприкінці XVII – початку XVIII століття, у часи Петра І. Питання ж загалом не в тому – країна – «проєкт» чи ні» – а в тому, які ці «проєкти» життєздатні.
Український політичний проєкт, який вижив попри війни, Голодомори, репресії та зовнішні агресії, довів своє право на життя. Що ж до тези, що Україна відібрали чужі землі, то українські історики звертають увагу на різні концепції держави в Україні (локальна спільнота, що формує свою державу) та Росії (імперія). Землі, «подаровані» Україні з боку Російської імперії чи СРСР, насправді були землями, де більшість населення вже становили етнічні українці, а отже постання України як держави цілком відповідає модерному принципові «самовизначення націй».
У цьому наративі російська історична пропаганда розвиває свої улюблені тези: мовляв, Крим і Донбас завжди були російськими, а південний схід України – це насправді «Новоросія».
У відповідь українські історики стверджують, що лише протягом 5,6% своєї писемної історії Крим належав Росії (11,4% – Кримському ханату); росіяни становили відносну більшість у Криму лише 4% його писемної історії, а абсолютну більшість – лише 2,5%. Донбас же традиційно мав регіональну ідентичність, хоч, знову ж таки, більшість населення, принаймні на сільських територіях, становили і становлять українці. Міт про «Новоросію» пов’язаний з історією колонізації Причорномор’я і Приазов’я Російською імперією у XVIII столітті; але головною рушійною силою цієї колонізації були українські селяни, а не росіяни.
Ще один наратив російської пропаганди полягає у звеличенні радянського минулого і створенні нового культу Сталіна. Відповідно до російських тез, саме СРСР створив Україну, перетворив її з відсталої на прогресивну і промислову.
На думку українських істориків, теза про радянський промисловий «прорив» нехтує ключовим нюансом: питанням величезної і трагічної ціни такої індустріалізації. Скрізь у Європі в ХХ столітті відбулася індустріалізація, і тільки в СРСР вона відбулася з такою кількістю жертв:
Теза ж про те, що СРСР по-справжньому створив Україну, ставить все з ніг на голову: саме реальність українського національного руху змусила більшовиків іти на компроміс, створити СРСР як федерацію та запровадити в 1920-х роках політику «українізації».
Це одна з найважливіших тез російської історичної пропаганди. Її суть – усі націоналісти 1930-х – 1940-х років були «фашистами», усі були «слугами» в Гітлера. Також стверджують, що гасло «Слава Україні» - калька з нацистського «Гайль Гітлер».
За аргументами українських істориків, питання про близькість українського інтегрального націоналізму 1930-х років до тогочасного фашизму досі дискусійне і стосується різновидів націоналізмів 1930-х – 1940-х років. Що ж до колаборації українських націоналістів з нацизмом та участі в нацистських злочинах – то деякі епізоди, які розкручує російська пропаганда, давно спростовані, деякі спростовані нещодавно. Важливо, що, згідно з рішенням Нюрнберзького трибуналу, ані ОУН, ані УПА не були визнані злочинними організаціями. Українські історики наголошують, що нацисти не були зацікавлені в українському незалежницькому рухові, а тому лідери українських націоналістів швидко опинилися за ґратами. Але важливий висновок полягає також у тому, що відкриття українських архівів завдяки декомунізації може уможливити ретельніші дослідження про участь чи неучасть українських націоналістів у нацистських злочинах. Що ж до гасла «Слава Україні», то воно з’явилося ще в період незалежності 1917 – 1921 років, а коріння його сягає ХІХ століття, творів Шевченка.
Важливий елемент російської історичної пропаганди – у спробі знецінити роль України в перемозі над нацизмом. В одному з меседжів стверджується, що нова українська політика пам’яті нехтує «великою перемогою», в іншому – що саме росіяни звільнили Європу від нацистів.
Українські історики у відповідь наголошують: Україна справді відійшла від радянського трактування перемоги 1945-го року, бо:
У лавах Червоної армії воювало близько 7 млн представників України, тобто приблизно 23 % від загальної чисельності Збройних сил СРСР. Загальні втрати Червоної армії становили 8,6 млн осіб, з них українців – близько 3,5 – 4 млн. Що ж до тези, що Росія звільнила Європу від нацизму, то українські історики наголошують: найбільше від війни з радянських республік постраждали Україна та Білорусь. Крім того, росіяни аж ніяк не єдині, хто воював проти нацизму: українці становили 22–23% складу Червоної армії, і звершили безліч геройських вчинків; навіть за офіційними радянськими даними, 2 тисячі українців здобули звання Героя Радянського Союзу.
Це дослідження підготувала ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках грантового компоненту проєкту «Громадська синергія» під егідою Української національної платформи Форуму громадянського суспільства Східного партнерства. Окремі думки, висловлені в матеріалах або озвучені на заході, є особистою позицією авторів/спікерів і необов’язково відображають точку зору Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».
