ms.detector.media
Петро Бурковський
Фото: The Guardian / Dmitry Serebryakov/AFP/Getty Images
04.07.2017 10:30
Російська пропаганда про події в Україні: тенденції 2014–2016 років
Російська пропаганда про події в Україні: тенденції 2014–2016 років
Пропагандистські зусилля контрольованих російською владою ЗМІ (друкованих та електронних) щодо висвітлення подій в Україні впродовж 2014–2016 років були важливим інструментом легітимації та втілення російських планів із підриву єдності українського суспільства та знищення української держави.

У певних випадках політичне значення такої пропаганди не поступалося за важливістю воєнно-політичним рішенням Кремля. Це особливо стосується періоду анексії Криму. Водночас за відсутності чіткої стратегії російського керівництва маніпуляції втрачали гостроту й перетворювалися на повсякденну, ритуальну практику позначення «ворогів» та «друзів» Росії, «можливостей» та «загроз», які виникають для РФ на території України. На пропагандистський характер роботи російських ЗМІ в ці роки вказують дві показові риси: одноманітність меседжів та їх синхронне поширення одразу всіма доступними каналами.

Підсумковий звіт за результатами моніторингів теленовин 2014-2017 рр. дивіться тут, суспільного мовлення - тут. 

Хронологічно можна виокремити кілька основних етапів в інформаційних атаках Кремля проти України:

1. Грудень 2013 — лютий 2014 року — основні зусилля спрямовано на дискредитацію протестного руху та розпалювання ворожнечі між мешканцями різних регіонів України. Для внутрішньої та зовнішньої аудиторії майже щоденно тиражуються повідомлення про присутність, а згодом і переважання прихильників «фашистської ідеології» та «фашистських методів» серед протестувальників Євромайдану. Відбувається ідентифікація й підтримка проросійських сил і політиків поряд зі стигматизацією та приниженням усіх, хто виступає проти Росії.

Проросійська орієнтація обов’язково ототожнюється із силами законності, правопорядку й розвитку («Беркут», індустріальні, високорозвинуті райони й міста на сході та півдні України), а сили протесту — із хаосом і занепадом, залежністю від анонімних «лялькарів» ЄС та США. Починаючи з цього часу й до кінця 2016 року постійно наводяться «приклади», «докази», «свідчення» про різні форми та величезні масштаби західного втручання у внутрішні справи України. Наприклад, неодноразово цитується офіційна інформація Державного департаменту США щодо обсягу американської допомоги на розвиток демократії в Україні в розмірі 5 млрд доларів за всі роки незалежності. Російські ЗМІ використовують цю цифру без згадування часових рамок допомоги, називаючи таку допомогу передумовою Майдану.

 

Скриншот із сайту газети «Аргументы и факты». Тут — частина статті авторства Андрія Сидорчика від 20 січня 2014 року під назвою «"Коричневый" мятеж на Украине». У статті українських протестувальників порівнюють із фашистами («на киевских улицах бесчинствовали фашисты»), а представниця Національної ради безпеки США Кетлін Хейден — із «шандартенфюрером СС». Із текстом статті можна ознайомитися за посиланням: www.aif.ru/euromaidan/opinion/korichnevyy_myatezh_na_ukraine.

2. Кінець лютого — березень 2014 року — інформаційна спецоперація із супроводу військової операції із захоплення Криму. Головна якісна відмінність від попереднього етапу — масований викид сфальсифікованих новин щодо смертельної загрози для всіх, хто ототожнює себе з Росією, з боку сил, які перемогли на Майдані.

Паралельно здійснюється інформаційний тиск на військовослужбовців ЗС України та їхні родини, які служать у Криму: поширюються повідомлення про масовий та «народний» характер опору новій українській владі в Криму; тиражуються заяви зрадників, які закликають військових перейти «на бік народу»; маскуються агресивні дії спецпідрозділів РФ і водночас наголошується на стабілізаційній ролі Чорноморського флоту, на захист якого можуть розраховувати «співвітчизники» в Севастополі та Криму; акцентується виключно вирішальна роль «добровольців» (козаків, байкерів, антимайданівців, колишніх беркутівців, активістів самооборони) в захисті Криму та перемозі над «київською хунтою». Про рішення президента РФ щодо можливого застосування Збройних сил на території України згадується виключно в контексті можливої відповіді на пряме втручання Заходу в українські події.

Саме така боротьба проти «фашистських сил» в інтерпретації російських ЗМІ стає головним чинником, який відрізняє мешканців Криму від решти громадян України. Відбувається медійне конструювання окремої ідентичності «кримчан» як частини «російського народу», на противагу «українському народу». Під час цієї операції із другорядних, маловідомих проросійських кримських лідерів (Аксьонов, Чалий) виготовляється альтернативна еліта. Їм присвоюється право говорити від імені «кримчан», виражати волю «всього народу», обґрунтовувати цим «волевиявленням» проведення референдуму та «возз’єднання» Криму та Росії.

3. Квітень — червень 2014 року — інформаційна спецоперація із прикриття втручання російських спецслужб та підрозділів спеціального призначення у громадські заворушення у східних та південних регіонах України. За вдалим прикладом конструювання окремої «кримської ідентичності» починається медійна робота над створенням окремої «новоросійської  ідентичності». Санкція на такі дії надходить безпосередньо від Володимира Путіна, який на квітневій прес-конференції 2014 року окреслює уявні межі «Новоросії» — від Харківської області на сході до Одеської на півдні.

До вже згадуваних рис «законослухняності» та «працелюбності» додаються такі визначальні ознаки як володіння російською мовою та постійне її вживання, культурна та соціальна інтегрованість у простір «русского міра», православне віросповідання та відданість УПЦ-МП. Із розвитком протестів та першими випадками ескалації насильства та збройних зіткнень носіям цієї нової «новоросійської ідентичності» приписується більша гуманність, кращий розумовий та фізичний розвиток, більша відданість традиційним сімейним цінностям (любов до дітей, багатодітність, повага до літніх людей, гетеросексуальна орієнтація), більша чесність і миролюбність порівняно з представниками інших регіонів України та учасниками Євромайдану.

Зважаючи на те, що російські телеканали на той момент були добре поширені в кабельних мережах східних та південних регіонів, можна стверджувати, що транслювання таких меседжів мало на меті підштовхнути громадян до політичної та протестної мобілізації проти нової української влади, переконати їх в існуванні загрози для їхньої ідентичності з боку громадян інших регіонів та шукати захисту або в насильницьких діях, або в сприянні представникам РФ.

Скриншот із сайту російського ділового журналу «Эксперт». У № 24 (9 червня — 16 липня 2014 року) цього журналу вийшла стаття, яка стала темою номера, — «Донбасс — сердце России»; в ній було представлено детальний план із дестабілізації ситуації на Донбасі та способи його приєднання до Росії (автори статті пропонують фактично той сценарій, який згодом було реалізовано російською владою, зокрема організацію «ополчения», гуманітарна допомога з боку Росії місцевому населенню, створення фінансової системи «ДНР/ЛНР» тощо). Також автори статті переконували свою аудиторію, що «речь должна идти о фактическом переучреждении государства Украина». Із текстом статті можна ознайомитися за посиланням: http://expert.ru/expert/2014/24/myi-ih-ne-brosim/.

Так само як і в Криму, російська пропаганда починає розкручувати альтернативних лідерів «громадської думки», яким належить очолити протестні проросійські рухи. Спочатку увага акцентується на колишніх членах Партії регіонів, її представниках у місцевих радах, мерах, керівниках підприємств. Однак постійні вагання та переслідування ними власних інтересів змушують РФ вдатися до нових прийомів «вирощування еліти».

У цей час здійснюється реконструкція терміну «ополченці», який має чіткі конотації з героїчною боротьбою «радянського народу» проти німецької агресії під час Другої світової війни, для позначення і водночас виправдання заколоту проти української держави. Показовим візуальним маркером «ополченців» стає георгіївська стрічка, яку з середини 2000-х російська влада активно використовує для популяризації своєї версії подій Другої світової війни на території колишнього СРСР. Віднині ця стрічка набуває нового значення — символу новітньої боротьби російського народу проти нібито реальних «фашистів» в Україні. Вчинки «ополченців» позиціюються як «подвиги», які повторюють подвиги радянських солдатів та партизанів; такі історії широко тиражуються й використовуються як засіб рекрутування добровольців та ідеологічне виправдання «добровільної» присутності військовослужбовців РФ на території України.

Саме з провідників «ополченців» — громадян Росії кремлівська пропаганда починає творити лідерів «Новоросії» (Ігор Стрєлков, Ігор Безлєр, Ніколай Козіцин), на яких покладається завдання виголошення цілей і завдань перед прихильниками Росії в Україні: від федералізації — до творення нової держави на теренах Донбасу. Їх легітимізують, зокрема, для контактів із закордонними ЗМІ та для згадування в російських медіа (RussiaToday, Sputnik), спрямованих на закордонну авдиторію. Починається процес «творення знизу» «органів самоуправління» та проведення позірно «демократичних» процедур волевиявлення у вигляді «референдумів» про самовизначення «народів» Донецької та Луганської областей. Показово, що ці «референдуми» апелюють саме до мешканців адміністративно-територіальних одиниць України, а не винайденого медійного конструкту «Новоросії». Вочевидь, інформаційно-ідеологічний супровід заколоту значно випереджав інформаційну ситуацію на місцях, що змушувало кремлівських кураторів на ходу вносити корективи та одночасно поширювати за допомогою тих самих телеканалів меседжі, зрозумілі як для росіян, так і для українців Донбасу.

Термін «ополченці» також слугував для легітимації партизанської тактики боротьби заколотників проти українських військ і водночас маскування професійних диверсійних методів роботи спецпідрозділів ЗС РФ, зокрема спецназу ГРУ. Всіляко замовчуються факти потрапляння в полон військовослужбовців РФ, агентів та нелегалів російських  спецслужб чи вилучення українськими правоохоронцями в «ополченців» зразків новітнього російського озброєння.

Водночас відбувається демонізація нової української влади, добровольців і волонтерів, які починають боротьбу з сепаратистами на сході та півдні України. З цією метою використовуються методи гіперболізації впливу та значення праворадикальних організацій як «Свобода» та «Правий сектор», які начебто або захопили, або здійснюють контроль над органами державної влади. «Правому сектору» російські ЗМІ взагалі порівнюють і приписують риси та ознаки нацистських спецзагонів СС, лякаючи масовими репресіями та розправами проти російськомовного населення. Згодом згадування в сюжетах чи інформаційних повідомленнях «правосеків» стає саме по собі достатнім доказів причетності та відповідальності української влади до найбільш неймовірних злочинів та інцидентів.

Скриншот зі сторінки сайту «Комсомольская правда» зі статтею від 8 червня під назвою «Инаугурация будущей диктатуры» (автор Тимофій Сергейцев). Видання маніпулює фото, адже насправді це спеціально відібраний кадр із відео, на якому новобраний Президент України Петро Порошенко вітає військових під час інаугурації. Фото доповнюється відповідним заголовком та врізом до статті: «Силовая операция против жителей Юго-Востока — лишь один из элементов новой системы правления, которая скоро проявит черты националистической диктатуры». Із текстом статті можна ознайомитися за посиланням: http://www.crimea.kp.ru/daily/26241.5/3122552/.

Поворотним пунктом для такого позиціювання українських право-радикальних організацій стає трагедія в Одесі 2 травня 2014 року. Зокрема, загибель людей в одеському Будинку профспілок використовується для того, щоби своїм резонансом повністю перекрити пожежу та загибель людей у київському будинку профспілок 18–19 лютого 2014 року.

На цей період припадає початок активного використання російськими ЗМІ прорахунків та помилок нової влади. Зокрема, найпопулярнішими сюжетами стають: відсутність достовірних відомостей щодо розслідувань злочинів на Майдані, некомпетентність та помилкові економічні та соціальні рішення, гіперболізація намірів націонал-радикалів втілювати насильницьку українізацію під виглядом декомунізації (згадки про демонтаж пам’ятників Леніну), корумпованість нової верхівки.

Іншим напрямом таких інформаційних зусиль стають повідомлення про масові військові злочини, здійснені українськими військовослужбовцями. Для полегшення цієї роботи реконструюється ще один термін часів Другої світової війни — «карателі». Під це парасолькове поняття, з яким раніше пов’язувалися військові злочини нацистів проти мирного населення СРСР, підводяться будь-які реальні чи сфальсифіковані факти про вчинки. При цьому найчастіше термін «карателі» вживається стосовно українських добровольчих підрозділів, які формально були включені до складу Національної гвардії. Як наслідок, до кінця 2014 року нові пропагандистські штампи «карателі», «правосеки» та «нацгвардія» вживаються практично як синоніми, взаємодоповнюючи та підміняючи одне одного незалежно від змісту повідомлень.

На додаток Кремль спрямовує персональні інформаційні атаки проти окремих українських політиків, у яких вбачає найбільш запеклих опонентів. Із цією метою використовуються негативні штампи та стереотипи російської масової свідомості: упередженість щодо представників новітніх протестантських церков і сект, які «зомбують» населення (проти Олександра Турчинова, який виконував обов'язки Президента України із 23 лютого по 7 червня); травматична пам’ять щодо першої чеченської війни (проти лідерів «Свободи», УНСО, «Правого сектору»); антисемітизм (проти Ігоря Коломойського, українського олігарха, власника холдингу «1+1 Media»); ворожість щодо багатіїв (проти Ігоря Коломойського, Петра Порошенка). Такі прийоми приниження, демонізації окремих представників українського істеблішменту з цього часу стають постійною складовою російського інформаційного простору.

3. Липень 2014 — лютий 2015 років — прикриття й заперечення фактів збройної агресії проти України та підтримки сепаратистів, інформаційний супровід вигідних для Росії умов припинення конфлікту на Донбасі. Протягом цього часу російська влада була змушена реагувати на неочікувано високий рівень мобілізації та опору з боку українського населення та військ та вдатися до більш інтенсивної боротьби за прихильність місцевих мешканців Донбасу. Найважчим та найважливішим завданням стає приховування фактів використання регулярних військових підрозділів ЗС РФ для протидії українським військам, надання широкомасштабної військово-технічної, консультативної та тренувальної допомоги заколотникам. З іншого боку, Кремль використовує мобілізаційні, патріотичні меседжі для підготовки населення до сценарію відкритої війни з Україною.

На цей період припадає найбільше репортажів, які ведуть кореспонденти центральних видань і телеканалів РФ із території, контрольованої сепаратистами та російськими військами. Одна з головних цілей — демонстрація наслідків артобстрілів, жахливих подробиць загибелі цивільного населення, тяжких умов життя громадян в умовах облоги з боку українських військ, «доказів» масових страт «ополченців» та «мирних жителів» українськими «карателями». У зв’язку з цим російські ЗМІ одночасно з Кремлем (президент Володимир Путін, прем’єр-міністр Дмитрій Медвєдєв, секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев, глава адміністрації президента Сергій Іванов, голова МЗС Сергій Лавров) починають описувати й визначати ситуацію в Україні як «геноцид», зокрема, проти «російськомовного населення». Постійне повторення цього терміна на шпальтах центральних видань та з телеекранів, з одного боку, виправдовує підтримку Росією та співчуття громадян стосовно заколотників, з іншого — слугує потенційним виправданням для західної авдиторії відкритого збройного втручання РФ у події на Донбасі.

Символами політики «геноциду» стають нові якорі — назви українських добровольчих підрозділів: «Донбас», «Айдар», «Азов», «Шахтарськ» («Торнадо»). Цікаво зазначити, що після Іловайського оточення згадки про «Донбас» зникають. А найбільше уваги приділяється підрозділам, до лав яких вступають іноземні громадяни ультраправих, ксенофобських поглядів («Азов»), або бійці, яких звинувачено у злочинах та катуванні мирних жителів Донбасу («Айдар», «Торнадо»).

Поряд із тиражуванням такої прихованої погрози відкритого застосування сили РФ намагається уникнути інформаційного резонансу навколо подій та фактів, які свідчать про участь російських регулярних військ у боях проти підрозділів ЗС України та добровольчих батальйонів. Для цього переважно використовуються прийоми інформаційної блокади та «правдоподібного заперечення» (як у випадку з полоном більше десяти десантників під час Іловайського котла було поширено версію про те, що вони «заблукали» під час виконання завдання, поставленого в рамках військових навчань у Ростовській області).

Присутність громадян РФ у якості бійців-добровольців обов’язково обумовлюється або їхньою участю в багатонаціональних добровольчих підрозділах поряд із сербами, чехами, іспанцями, французами та навіть американцями, або належністю до так званих напіввійськових «громадських» рухів чи радикальних партій, як-от донського козацтва чи «інтербригад» колишньої націонал-більшовистської партії Едуарда Лимонова, які не залежать від волі російського керівництва.

На додаток Кремль бере курс на зниження інформаційної присутності перших «лідерів Новоросії», які асоціюються зі спецслужбами РФ, на користь місцевих ватажків заколотників (Олександр Ходаковський, Євген Кононов, Олександр Захарченко, Олексій Мозговий, Ігор Плотницький, Олександр Бєднов, Павло Дрьомов), які були громадянами України. Саме ці «спікери» використовуються для поширення повідомлень про те, що «сили ополченців» захопили все озброєння в української армії; про успішні військові операції проти кількісно більшого, проте деморалізованого українського війська; про важливість «гуманітарної допомоги» та участь «російських добровольців» у боях на боці «ополченців»; про налагодження мирного життя у «звільнених від України» населених пунктах. У кількох випадках пропаганда виказувала справжні наміри агресора: після знищення «Боїнгу» «Малайзійських авіаліній» та під час ракетного обстрілу Маріуполя 24 січня 2015 року низка російських інформаційних джерел (LifeNews та «ТВ Центр») повідомили про наступ «ДНР» на Маріуполь. Згодом ця інформація видалялася або суттєво коригувалася шляхом поширення неперевірених фактів про причетність до цих інцидентів українських військових.

Водночас відбувається чітка інтерпретація подій в Україні як «громадянської війни», яка була спровокована втручанням Заходу під час Майдану і продовжує розпалюватися за рахунок підтримки США і ЄС нової української влади. Нав’язується думка про те, що «український сценарій» — це показовий приклад намірів Заходу щодо Росії в разі виникнення внутрішніх проблем чи заворушень проти влади. Такі меседжі стають провідними наприкінці 2014 року — на початку 2015-го, коли населення РФ починає відчувати вплив економічної рецесії. У цьому контексті Кремль, зокрема особисто Путін, нав’язує аудиторії причинно-наслідковий зв’язок між намаганням Росії проводити самостійну політику й захищати свої інтереси на теренах колишнього СРСР та прагненням Заходу «розчленувати Росію» за прикладом Югославії та занурити країну в економічну депресію шляхом санкцій (прес-конференція Володимира Путіна від 18 грудня 2014 року). Із погляду Кремля, така поведінка Заходу — підтвердження правильності обраного курсу, зокрема в Україні.

Тим часом для відволікання уваги на російському ТВ, у пресі та інтернет-просторі починає поширюватися інформація про економічну кризу в Україні (енергетичну, продовольчу банківську) та про зростання ймовірності «націоналістичного третього Майдану», після чого Україна може взагалі зникнути як держава. Такий ефект фальшивого порівняння використовується пропагандою для позиціювання російської реальності як незрівнянно кращої, стабільнішої та більш передбачуваної.

Окрім того, російські ЗМІ інтенсивно позиціюють керівництво РФ як головного миротворця та ініціатора реалістичних мирних планів. Саме Путіну приписують успіх щодо укладення перших та других мінських домовленостей, які зупинили кровопролиття та обстріли населених пунктів на Донбасі. Натомість основна провина за зрив режиму тиші та провокування бойових дій покладається на українську сторону: націонал-радикалів та політиків, які прагнуть використати війну для захоплення влади чи виграшу на парламентських виборах.

4. Березень — серпень 2015 року — здійснення інформаційного тиску на Україну та Європу щодо повного виконання умов Мінських домовленостей.

Цей час можна назвати перехідним періодом, коли починається зміщення уваги із ситуації власне на Донбасі на міжнародний та внутрішньоукраїнський контекст війни. У цей же час українська тематика в інформаційному просторі РФ перетворюється на складову ширшої кампанії — підготовки населення Росії до тривалої конфронтації із Заходом, незалежно від питання Криму та ситуації на Донбасі.

З одного боку, Росія позиціюється як єдиний послідовний учасник мирного процесу, який докладає зусиль, щоби переконати інших учасників нормандського формату — Німеччину та Францію стати на незалежну від США позицію та змусити Україну дотримуватися умов миру. Зростає кількість сюжетів, присвячених європейським політикам і політичним силам, які виступають за зняття санкцій із Росії та відновлення співпраці; гіперболізується негативний вплив на ЄС російських контрсанкцій. Пропагандисти штучно розкручують значення часових рамок мирного Мінського процесу: або до кінця 2015 року Україна виконує політичні вимоги і проводить конституційну реформу, що визнає «особливий статус» Донбасу, або «самопроголошені республіки» починають діяти. При цьому розглядаються варіанти «звільнення» всієї території Донецької та Луганської областей від українських військ і курс на самостійне існування.

З іншого боку, починаючи з березня 2015-го й надалі особлива увагу приділяється дискредитації українського президента як члена нормандської четвірки та учасника мирних переговорів. Наприклад, у зв’язку із зіткненням бійців «Правого сектору» із озброєним угрупованням народного депутата на Закарпатті російські ЗМІ починають пророкувати швидкий збройний переворот у Києві, а ватажки сепаратистів закликають «правосеків» домовитися про мир та розподіл сфер впливу в Україні. Кульмінація цієї кампанії — криваве зіткнення під стінами Верховної Ради 31 серпня під час голосування в першому читанні змін до Конституції, які передбачають особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей. До того ж події 31 серпня Путін витлумачив як нездатність України виконувати Мінські домовленості, й цю тезу підхоплюють і продовжують тиражувати аж до березня 2017 року всі центральні російські телеканали та видання. Зокрема, «Первый канал» у вечірніх новинах 6 вересня 2015 року дає таку цитату Путіна: «Если мы говорим об исполнении минских соглашений — напомню, что поправки в Конституцию должны быть согласованы с Донбассом; закон о выборах в органы местного самоуправления должен быть согласован с Донбассом; должен быть принят закон об амнистии. Он не принимается. И должен быть введен в действие закон об особом статусе этих территорий. Он принят, но его введение опять отложено. Все эти четыре кардинальных условия политического урегулирования не исполняются, к сожалению, сегодняшними нашими коллегами в Киеве, они просто не исполняются. Что касается этих трагических событий, то я считаю, что это вообще никак не связано с изменениями в Конституцию. Потому что все, что сегодня нам предлагается в качестве изменений, носит абсолютно декларативный характер и по сути структуру власти в Украине не меняет. То, что мы сегодня наблюдаем — это следующее издание политического противостояния на Украине. И изменения в Конституцию используются исключительно как предлог для обострения политической борьбы за власть».

Скриншот сторінки сайту «Московский комсомолец». У тексті є такі вислови, як «киевский оранжад», «майданутый бомонд» тощо. Стаття Олексія Чеснакова за 6 жовтня 2015 року містить, зокрема, й таку цитату: «Да, Украина — это дефективное государство, с которым России все равно придется иметь дело. Соседей в таких случаях не выбирают. Да, Порошенко — лжец, но и он не худший вариант на фоне конкурентов. Падение украинского общества дошло до такой степени, что легко можно представить на его месте Турчинова или даже Ляшко. Украинская игра для России — это игра в долгую, в которой каждый шаг имеет множество измерений. Более того, сейчас эта игра — в самом разгаре».  Із текстом статті можна ознайомитися за посиланням: http://www.mk.ru/politics/2015/10/06/u-poroshenko-otobran-posledniy-argument.html

Окрім того, російська пропаганда залишається одним із інструментів супроводу збройної агресії проти України. Зокрема, у травні — червні та в серпні поряд із активізацією бойових дій біля Мар’їнки та Широкиного, де українським військам вдалося відбити наступ сепаратистів та втримати позиції, зростає кількість сюжетів та публікацій, присвячених бойовим діям на Донбасі та «порушенням» режиму тиші з боку українських військ. Причому успіхи українських військових замовчуються, натомість тиражуються повідомлення про жертв масованих артобстрілів із боку України.

Головний підсумок інформаційної активності в цей період — нав’язування глядачам і читачам думки про те, що «самопроголошені республіки» не будуть віддані на відкуп Україні під тиском Заходу і що «ДНР/ЛНР» дедалі більше схожі на інші невизнані держави на кшталт Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії, які фактично перебувають під захистом Росії.

5. Вересень 2015 — липень 2016 років — інформаційний супровід переорієнтації Росії з повного протистояння із Заходом до поступового налагодження співпраці та розрядки. Операції російських військ у Сирії, протистояння з Туреччиною після знищення російського бомбардувальника, спроби створити міжнародну коаліцію за участю Росії для боротьби з «Ісламською державою» відтісняють на другий план повідомлення з України. Якісно нових меседжів не виникає, проте вперто повторюються старі:

-  влада в Україні нелегітимна й опинилася в руках профашистських політиків та в «зовнішньому управлінні» США;

-   Україна не здатна виконувати Мінські домовленості і прагнути миру;

-   Україна от-от розпадеться під тиском соціально-економічних проблем, які спровокують новий виток «громадянської війни».

Водночас є низка тем, які активно замовчуються. На тлі дедалі очевиднішої військової присутності в Сирії Кремль уперто відкидає звинувачення у збройній агресії проти України. Одним із виявів такої інформаційної роботи стають сюжети, спрямовані на дискредитацію спостерігачів ОБСЄ, які повідомляють про обстріли з боку сепаратистів. Навпаки, російські ЗМІ намагаються позиціювати «агресором» саме Україну. Приводом для цього стає громадянська блокада Криму та відключення енергопостачання для анексованого півострова (листопад — грудень 2015 року).

Скриншот сторінки сайту «Российской газеты». У № 272 від 2 грудня 2015 року вийшла стаття Павла Дульмана із заголовком «Украине Крым не светит». У врізі до статті читаємо: «До сих пор не знакомые украинским правоохранителям злоумышленники, подорвавшие ЛЭП в Херсонской области и предумышленно создавшие в Крыму "жизненные условия, рассчитанные на полное или частичное физическое уничтожение этнической, расовой, социальной или религиозной группы", продолжают определять внутреннюю и внешнюю политику официального Киева. Сопротивляться этим террористам у обитателей кабинетов на улицах Грушевская и Банковая нет никакой возможности». Схожі меседжі присутні й у інших російських ЗМІ.

Із текстом статті можна ознайомитися за посиланням: https://rg.ru/2015/12/02/krim.html

Також фактично з початку операції в Сирії зникають намагання сконструювати «новоросійську» ідентичність. Натомість посилюється пропагандистська робота із творення «народів ДНР /ЛНР». Із цією метою використовуються живі й мертві ватажки бойовиків як зразки «справжніх» донеччан та луганчан. Формується своєрідний мартиролог «ДНР/ЛНР», який має виправдовувати подальшу боротьбу за незалежність цих утворень від України.

Показово, що на тлі конструювання нової ідентичності Кремль практично повністю замовчує факти налагодження економічних зв’язків та контрабанди між окупованими територіями та Україною, залежність стабільного існування цих суб’єктів від співпраці з Києвом. Навпаки, наголошується на розгалужених економічних зв’язках «самопроголошених республік» та РФ. У зв’язку із запровадженням транспортної блокади «ДНР/ЛНР» ветеранами АТО в січні — лютому 2017 року російські ЗМІ зіткнулися з необхідністю винаходити «правдоподібне пояснення» такому стану речей. Зокрема, домінувала версія про використання блокади радикалами для змушування Президента Порошенка до ескалації збройного конфлікту (блокада відбувалася на тлі загострення під Авдіївкою), а також про виняткову залежність України від «добровільних» поставок вугілля з «ДНР/ЛНР».

Відверте перекручування фактів та видавання бажаного за дійсне спостерігається при висвітленні проблематики європейських та американських санкцій. Особливо у другій половині 2016 року масово з’являються сюжети про можливе повернення США до співпраці з Росією в разі перемоги Дональда Трампа. При цьому наголошується, що Україну «обміняють» на згоду Росії співпрацювати зі США на Близькому Сході.

Що стосується використання таких маніпуляцій, як вибіркове акцентування та замовчування фактів, то для цього російські телеканали починають активно використовувати різні сюжети внутрішньополітичної кризи. Зокрема, чвари між Петром Порошенком і Арсенієм Яценюком (Михеїлом Саакашвілі та Арсеном Аваковим, Петром Порошенком і Юлією Тимошенко з Олегом Ляшком) для вигідного позиціювання «стабільних» «ДНР/ЛНР». У 2016 році провідною пропагандистською темою стає «пророкування» позачергових парламентських та президентських сил, унаслідок яких прогнозується водночас шанс для приходу проросійських  політиків (представників «Опозиційного блоку» постійно цитують у вигідному світлі) та націоналістичний переворот (використовуються будь-які політичні перформанси, смолоскипні ходи, напади на гей-паради та малопомітні в Україні заяви провідників «Правого сектору», «Азову», «Свободи»). Також багато фактажу для тиражування «напівправди» підкидають українські корупційні скандали: на тлі спростування доказів проти Путіна активно коментуються офшори Порошенка. На тлі відсутності нових сюжетів російські ЗМІ починають ліпити нових «спікерів» із українських політиків, які виголошують суперечливі, популістські заклики. До числа таких можна віднести Олега Ляшка та Надію Савченко. Кремль у своїй пропаганді відводить їм роль «буревісників», що пророкують нове гостре громадянське протистояння, жертвою якого стане режим прибічників партії війни, очолюваної Порошенком і Турчиновим. При цьому повністю ігнорується суперечність між сюжетами про зацікавленість Президента в корупції та бізнесі в Росії та його агресивними планами.

Щоправда, з липня 2016 року відновлюється потік інформаційних повідомлень про обстріли та бойові дії на Донбасі. Значною мірою це можна пояснити тим, що прогноз про нову хвилю внутрішньої дестабілізації та вибори в Україні не справдився. Тож на екрани знову повертаються ватажки сепаратистів, які закликають підтримати «Донбас» та допомогти здолати «київську хунту». Це відверто контрастує з офіційною примирливою позицією Кремля, який відкрито заявляє про готовність перезавантажити відносини із Заходом після президентських виборів у США. Серпнева тривога через нібито напад українських спецпризначенців на російських прикордонників у Криму, січнева ескалація на Донбасі подається Кремлем саме як спроба Києва зруйнувати діалог між США та РФ і обґрунтувати виділення нових кредитів за підтримки вже нової адміністрації Дональда Трампа. Будь-які агресивні плани щодо силового тиску на Україну відкидаються та спростовуються. Це означає, що протягом 2017 року в будь-який момент може розпочатися нова інтенсивна інформаційна кампанія щодо виправдання нових агресивних дій щодо України.

У підсумку можна стверджувати, що російська пропаганда досягла значного успіху в конструюванні всередині Росії сталого образу України та українців як «ворогів» росіян. Водночас історія російсько-турецького загострення та примирення вказує на значні можливості пропаганди з деконструювання рукотворних стереотипів та швидкої переорієнтації суспільства на нові об’єкти ненависті.

Одним із важливих наслідків пропагандистської обробки російського населення в 20142016 роках стало налагодження механізмів мобілізації громадян для підтримки будь-яких несподіваних військових рішень Кремля. Головною метою таких дій було й залишається підтримання високого рейтингу Володимира Путіна. У зв’язку з цим не варто виключати повернення загрози військової агресії та відповідної агресивної пропаганди під час президентської виборчої кампанії 2018 року, особливо на тлі нещодавніх антикорупційних протестів.

 

ms.detector.media