«Хемінгуей радив починати історію з найправдивішого речення. Тож я почну з тієї правди, яку знаю: війна в Україні триває», — з таких слів розпочав свій виступ міжнародний воєнний кореспондент The Daily Signal та Newsweek Нолан Петерсон, який був гостем Міжнародного студентського медіасимпозіуму (СМС) «Медіа в умовах конфліктів: зміни і виклики». СМС-2016 відбувся в Українському католицькому університеті у Львові.
Нолан Петерсон — колишній капітан Військово-повітряних сил США, пілот і ветеран воєн в Іраку й Афганістані. Вирішивши кардинально змінити рід діяльності, він став воєнним кореспондентом, здобувши перед цим освіту політолога й журналіста. Вже майже чотири роки Нолан працює воєнкором, а конфлікт на Донбасі вперше почав висвітлювати в 2014 році, у 2015-му був учасником проекту Embedded Journalism — про цей досвід він вже розповідав в інтерв’ю MediaSapiens. Нолан вважає, що своїми журналістськими матеріалами приносить більшу користь, аніж військовою службою. Його емоційна промова у Львові стосувалася того, як зробити події в Україні значущими для світу, і чи можлива таки об’єктивність, особливо якщо ти перебуваєш поруч із однією зі сторін конфлікту. Ми публікуємо найбільш важливі фрагменти його промови.
Війна в Україні не закінчилася
Важко по-справжньому відчути війну. Ресторани так само заповнені людьми, все ще показують кінострічки, молоді люди одружуються, студенти сидять на лекціях. Але поки я вам це розповідаю, на Донбасі щонайменше один солдат намагається вбити іншого. А отже, це не перемир’я, це — війна.
Люди в Америці, які читають мої статті, та навіть читачі з Києва чи друзі зі Львова запитують мене: «Там що, справді настільки все погано?». Чи: «Як це я не бачив усього цього в новинах?». І це мене лякає. Мене лякає, що війна в Європі 2016 року, яка ведеться за допомогою ракетної артилерії й танків, може залишатися настільки прихованою від людських очей у часи соціальних медій та інтернету. Два мої найбільші випробування як американського кореспондента на війні в Україні — залишатись об’єктивним і знайти шлях, як зробити ці події значущими для людей в Америці.
Світ нині страждає. Вибухи в Брюсселі, криза переселенців, ІSIS, Північна Корея. Я повинен запитувати себе: чому фермера в Огайо, чи серфера в Каліфорнії, чи бізнесмена в Нью-Йорку має хвилювати війна в Україні? Чому ця історія не менш важлива порівняно з тим, що відбувається у світі? Це складні запитання. Та якщо закордонний кореспондент визначає щось як війну, вони стають визначними.
Оперуйте фактами — тоді не будете перейматися власною об’єктивністю
Часом пошук правди — це не те ж саме, що бути об’єктивним. Інколи, коли намагаєшся бути правдивим у своїх журналістських матеріалах, не можеш бути об’єктивним. Ви не можете охопити всіх сторін та поглядів на цю історію, особливо коли розумієте, що деякі думки є пропагандистськими.
Робота журналіста — якомога точніше розповідати аудиторії про те, що він бачив, що пережив. І нічого більше. На війні практично неможливо залишатись емоційно нейтральним та неупередженим стосовно військових, які на твоєму боці. І також практично неможливо дотриматись емоційного релятивізму стосовно солдатів на іншому боці барикад, які намагаються тебе вбити. Мені здається, кожен має власні цінності, але потрібно бути дуже обережним і не дозволяти цим цінностям впливати на ваш матеріал. Дозвольте подіям бути на першому плані, а ваші цінності нехай формують стиль написання, те, як ви про це напишете.
У мене була ситуація в Україні, коли, залишаючись правдивим, я не міг бути повністю об’єктивним. 2014 року я поїхав до Семенівки. Маленьке селище було практично зруйноване, це нагадувало кадри з фільму про Другу світову війну. Понівечені дороги, спалені дерева, цілковита руйнація. Багато жителів виїхали, але дехто вирішив залишитися. Люди намагалися полагодити свої напівзруйновані домівки. Й усіх я запитував: «Хто зруйнував ваш будинок? Хто відповідальний за це?». Літній чоловік відповів, що українська армія. Жінка стверджувала, що це сепаратисти. Але ще один чоловік подивився мені пильно в очі й промовив: «Це бомбардувальники американського ЦРУ». Серйозно. Я був трохи здивований і перепитав, чому він так у цьому впевнений. Чоловік розповів, що бачив це в російських новинах. Жителі України на власні очі бачать сюжети російських журналістів, у яких ідеться про те, що саме Америка відповідальна за війну.
Я зрозумів дуже важливу річ про об’єктивність під час атаки снайперів. Один із військових, Василь, під час обстрілів закривав мене собою, захищав від куль. Коли я намагався пояснити, що цього не потрібно, він казав, що відповідає за мою безпеку. Ця людина справді хотіла віддати своє життя за мене. Він називав мене Капітан Америка. Як можна залишатись об’єктивним після таких ситуацій? Як можна бути емоційно нейтральним? Ніяк. Однак можна займатися чесною, правдивою журналістикою. Ви кажете правду й нічого більше.
Іноземним журналістам потрібно бути на фронті в Україні
Ще одне рішення, яке сприяє об’єктивності, — не користуватися інтернет-джерелами для власного інформування. Вважаю, що головна причина такої великої кількості поширеної дезінформації про війну в Україні — відсутність закордонних кореспондентів на передовій. Журналіст із Вашингтона чи Парижа змушений діставати інформацію про події в інтернеті. Через те, що ці журналісти особисто тут не присутні, вони враховують російські джерела як релевантний погляд для збалансування матеріалу з українським поглядом. Це робиться заради об’єктивності. Але такий підхід дає російській пропаганді змогу впливати на те, як закордонні кореспонденти описують цю війну.
Позиція уряду щодо висвітлення війни
ЗМІ й політика у США — по різні сторони барикад. Жоден політик не може мені подзвонити й сказати: «Напиши щось». У вас зовсім інша ситуація. Українські військові не дуже довіряють журналістам. Проблема в тому, що уряд сам собі шкодить, не допускаючи працівників медіа на фронт, обмежуючи доступ до інформації. Події на Донбасі нагадують Дикий Захід: ніхто не контролює, що відбувається.
Гадаю, якби більше журналістів потрапляли на фронт і для себе розуміли, що відбувається, бачили це на власні очі, то ми правдивіше могли би розповісти світові про те, що коїться в Україні. Завдання журналіста — бути спостерігачем, наглядачем. Пильно стежити за роботою уряду й поширенням правдивої інформації. Медіа там не для того, щоб захищати свій уряд, а для того, щоб розповідати правду. Якщо журналіст проголошує лише погляд влади на війну та її офіційну позицію — він більше не журналіст, це поширювач та виробник пропаганди.
Власні та журналістські стандарти
Зазвичай, коли журналісти пишуть про війну, вони зацікавлені в думці експерта, щоби краще розумітися на темі. Тому можуть звернутися до колишнього військового, наприклад. Я був військовим пілотом, тож у мене є відповідний досвід та бекґраунд для розуміння теми. Ці знання мені дуже допомагають, бо коли ви звертаєтеся до експерта, ваша історія міститиме його судження. Я можу покладатися на свої перші оглядові матеріали з фронту, а не лише на інтернет чи прес-релізи від влади.
Я не використовую в матеріалах фото мертвих людей. Це одна з персональних журналістських та людських цінностей. Вважаю це простим виявленням поваги. Так, ці зображення привертають багато уваги, але це жорстоко. Журналістська етика нині перебуває на досить низькому рівні. Фотографії загиблих — як порнографія, вони відволікають людей від того, що я хочу їм сказати.
Один журналіст не може бути відповідальним за всю інформацію, не може намалювати повної картини війни. Мусите писати лише про те, що бачите самі. У жодному разі не узагальнювати. Не можна робити висновків про всю українську армію, спостерігаючи за сотнею солдат в одному місці, — ви можете казати лише про це місце.
Для журналіста вкрай важливо дотримуватися справді високих етичних стандартів. Багато медіапрацівників настільки мотивовані бажанням стати відомими й мати успішну кар’єру, що посувають моральність та етику на друге місце. Але якщо ти журналіст, мусиш бути чесним, мусиш казати правду. Важливо розповісти світу історію України.
Війна — це історії людей
Через маленькі деталі й емоції я намагався «витягнути» читача на фронт. Через трагедію смерті війна для аудиторії стала трохи реальнішою. Як журналіст я вважаю це своїм досягненням. Я не давав просто факти, а творив картину, в якій люди розповідали про цю війну. Найскладнішим для мене було те, що ти ніколи не можеш бути в безпеці. Не знаєш, коли артилерія почне працювати чи коли снайпер буде цілитися в тебе. Ти чуєш свист куль, гуркіт вибухів, земля починає здригатися. Всі ці деталі, особисті відчуття й емоції я додаю до своїх історій, щоби зробити їх реальнішими для американської аудиторії, щоби люди зрозуміли, як це — бути на фронті в Україні. Дайте своєму читачеві знати, що це насправді.
Фото Романа Скрипника
