Парламентські ЗМІ: в очікуванні реформ

Stock up

24 листопада народні депутати проголосували за прийняття законопроекту № 1123 «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». Цей законопроект було зареєстровано в парламенті ще 1 грудня 2014 року, його п’ять разів включали до порядку денного, і лише з шостої спроби парламентарі розглянули його. За роздержавлення преси було віддано 260 голосів. Таким чином народні обранці виконали зобов’язання, взяте Україною перед Радою Європи ще 2005 року.

Прийнятий парламентом закон передбачає виведення органів державної влади й місцевого самоврядування зі складу засновників друкованих ЗМІ, що означатиме звільнення 550 друкованих видань від адміністративної цензури та дасть поштовх розвиткові ринку регіональної преси. Процес реформування відбуватиметься у два етапи, впродовж одного й двох років відповідно.

Роздержавлення торкнеться й парламентських видань. Нині Верховна Рада України здійснює випуск таких друкованих видань: газета «Голос України» та журнал «Віче», а також «Відомості Верховної Ради України». Крім того, в парламенту є власний телеканал «Рада». Оскільки процес реформування, передбачений законом, досить тривалий і може затягнутися на три роки, деякі перетворення парламентських ЗМІ можна здійснити вже тепер, адже засновник наділений правом вирішувати долю видань. До речі, сьогодні, 25 листопада, Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики проводить комітетські слухання на тему: «Реформування парламентських засобів масової інформації». У чому особливість цих видань та які перетворення можна втілити, не чекаючи, поки запрацює закон?

Газета «Голос України»

Заснована ВР УРСР 1990 року. Газета «Голос України» є державним друкованим засобом масової інформації, який офіційно оприлюднює та доводить до відома населення закони України та інші нормативно-правові акти, інформує про діяльність парламенту та органів місцевого самоврядування, забезпечує інформаційну діяльність Верховної Ради України (згідно зі Статутом Державного підприємства «Редакція газети “Голос України”», затвердженого Постановою ВРУ 5 квітня 2011 року). Крім того, парламентське видання «висвітлює актуальні проблеми державотворення і життя суспільства, проблеми соціально-економічних перетворень та соціального захисту населення, питання зміцнення законності  та правопорядку, культурного життя, а також інші соціально-політичні проблеми України». Газета двомовна — виходить українською та російською мовами.

За організаційно-правовою формою «Голос України» є державним підприємством, єдиним засновником виступає Верховна Рада України. Статутний фонд підприємства становить 1000 грн. Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, керівником ДП є Горлов Анатолій Федорович. Цікаво, що за тією ж адресою, що й «Голос України», було зареєстровано спільне мале підприємство «Редакція газети “Голос України — Тиждень”». Серед засновників цього підприємства той же Горлов Анатолій Федорович, а також Демський Сергій Едуардович, Правденко Сергій Макарович та благодійний фонд «Рада». Інформація про благодійний фонд у реєстрі відсутня.

Відповідно до п. 5 Статуту підприємства, майно редакції становлять виробничі та невиробничі фонди, оборотні кошти у документарній та бездокументарній формах, а також цінності, вартість яких відбито в балансі редакції. Майно редакції перебуває в державній, а також комунальній власності й закріплено за редакцією на праві господарського відання. За Господарським кодексом України, такий режим майна означає, що редакція може вільно користуватися закріпленим за нею майном, однак обмежена в праві на відчуження такого майна.

Місячна передплата друкованого видання фізичним та юридичним особам обійдеться від 16 до 50 гривень. Архів газети, який можна завантажити на сайті, також платний. Відповідно до інформації, наданої редакцією на запит народного депутата, станом на 1 жовтня 2015 року дохід редакції від реалізації газети становив понад 5,7 млн грн. Редакція парламентського видання надає й платні послуги — розміщення матеріалів на сайті коштуватиме замовнику до 1300 грн за день, а комерційних текстів у газеті — аж 37700 грн. Дохід від розміщення рекламних оголошень, публікації платної інформації, згідно з інформацією редакції, стновить 2,2 млн гривень. Цікаво, що розуміє редакція під публікацією платної інформації, адже оплатні публікації, не марковані як реклама, є джинсою.

Попри те, що видання заробляє самостійно, воно отримує чималу підтримку з державного бюджету. Відповідно до листа апарату ВРУ, для державного підприємства «Редакція газети “Голос України”» у бюджеті на 2015 рік було закладено 11,46 млн грн. За словами самої редакції, рівень державної підтримки в 2015 році становить «заледве 11 млн грн». На обґрунтування своєї важливості редакція зазначає, що регулярно відправляє в зону АТО додатковий спеціальний номер газети, який безкоштовно розповсюджується серед бійців АТО. Цікаво, що саме Міністерство оборони України у відповідь на інформаційний запит зазначило, що для потреб Збройних сил України та підрозділів, які несуть службу в зоні АТО, в першому півріччі 2015 року міністерством було передплачено газету «Голос України» на суму понад 193 тис. грн.

Журнал «Віче»

Як зазначено у Статуті видання, журнал «Віче» є теоретичним, громадсько-політичним виданням у структурі апарату Верховної Ради України, в основу діяльності якого покладено участь у державотворчому процесі шляхом збирання, творення, редагування з метою надання (поширення) документально-методичної, науково-прогностичної та іншої інформації державним органам, установам, об'єднанням громадян, а також широким верствам населення України та за її межами.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, редакція журналу «Віче» є державною організацією та належить до Управління справами Верховної Ради України. З погляду господарського законодавства України, статус державної організації є невизначеним, хоча його й можна припускати. Керівником та головним редактором «Віча» є Писаренко Світлана Вікторівна.

Майно редакції є державною власністю та закріплене за нею на основі права оперативного управління, входить до складу майнового комплексу, що забезпечує діяльність Верховної Ради України (п. 16 Статуту, затвердженого Постановою ВРУ 6 березня 1996 року). Оперативне управління означає обмежені можливості реакції щодо користування та розпорядження таким майном.

Вартість передплати становить 17 грн 47 коп на місяць. При цьому охочим опублікувати на сторінках журналу свою статтю також потрібно оплатити рахунок на суму 830 грн (вартість п’ятирічної передплати). Також журнал пропонує рекламні послуги. Під час осінньої виборчої кампанії журнал надавав послуги з розміщення іміджевих публікацій кандидатів у депутати місцевих рад. Повноколірна реклама на сторінках журнал обійдеться замовнику в 2000–3200 євро.

Попри такі високі розцінки на рекламу, схоже, редакція заробляє небагато та утримується бюджетним коштом. Так, у бюджеті на 2015 рік було закладено майже 2,7 млн гривень на фінансування «Віча». Інформацію про доходи і видатки в 2015 році у відповідь на запит народного депутата редакція не надала.

«Відомості Верховної Ради України»

«Відомості Верховної Ради України» є офіційним щотижневим парламентським бюлетенем. Видаються державним підприємством «Видавництво Верховної Ради України». «Відомості» видаються щотижня українською та російською мовами, причому, якщо вірити сайту, ще з 1941 року.

Відповідно до ст. 139 Регламенту ВРУ, публікація законів у «Відомостях» вважається офіційною. За п. 1 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» бюлетень «Відомості Верховної Ради України» є офіційним джерелом оприлюднення нормативно-правових актів, що їх приймає Верховна Рада України. Також, за даними сайту, видання є єдиним, на яке традиційно відбувається інкорпоративне посилання в тексті законів у процесі законодавчої кодифікації.

На сайті Видавництва ВРУ, яке здійснює випуск відомостей, зазначено: «Видавництво відкрите для співробітництва. Надає редакційно-видавничі та поліграфічні послуги з підготовки та випуску літератури різного жанру, замовниками яких можуть бути не лише юридичні, а й фізичні особи». Інформації про фінансування парламентського видавництва немає, однак Єдиний портал використання публічних коштів свідчить, що на рахунок видавництва систематично надходять сотні тисяч гривень за виготовлення різноманітної продукції для потреб ВРУ та інших органів влади.

Канал «Рада»

Парламентський канал «Рада» було створено 24 листопада 1998 року Розпорядженням Голови Верховної Ради України як Дирекцію телерадіопрограм Верховної Ради України. Сьогодні телеканал «Рада» є державним підприємством. За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, управління телеканалом здійснює Апарат Верховної Ради України. Директором телеканалу наразі є Лех Володимир Іванович.

За даними Державного реєстру телерадіоорганізацій, до редакційної ради телеканалу входять десять осіб, а саме: Володимир Драган, Ганна Кучеренко, Тетяна Олексієнко, Володимир Лех, Валентина Масенко, Тетяна Деркач, Перенчук Вадим, Галина Ткаченко, Галина Бордуніс, Ірина Бикова. Яку роль виконує редакційна рада, хто обирає її членів та як формується програмна політика каналу — наразі невідомо. Адже ані установчих документів, ані редакційного статуту «Ради» у відкритих джерелах знайти не вдалося, тимчасом як Закон України «Про телебачення і радіомовлення» передбачає обов’язковість оприлюднення статуту телерадіоорганізації.

Мовлення парламентського телеканалу «Рада» здійснюється через супутникові та кабельні мережі. 24 липня 2014 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення продовжила ліцензію на здійснення супутникового мовлення каналу до липня 2024 року. Мовлення здійснюється щоденно з 8.00 по 22.00 годину.

Окрім трансляції сесійних та комітетських засідань, парламентських слухань та брифінгів народних депутатів канал «Рада» також готує новинні випуски та програми: «Позиція» (щоденна інформаційно-аналітична програма на актуальні теми), «У деталях» (інформаційно-аналітична програма за участю народних депутатів та експертів), «Світовий рівень» (інтерв'ю зі світовими політиками, європарламентарями та послами іноземних держав в Україні), «Парламент» (щотижнева підсумкова програма з представниками всіх депутатських фракцій та груп у парламенті), «Парламентський день» (аналітична програма про події пленарного дня у Верховній Раді України), «Парламентський тиждень» (підсумково-аналітична програма про події тижня у Верховній Раді України), «Із перший уст» (інтерв’ю щодо актуальних питань), «Без коментарів» (рубрика про головні події в Україні та світі), «Акценти тижня» (рубрика про головні події в Україні та світі), «Історія, яку не змінити» (програма про історію українського парламентаризму). Як бачимо, не всі програми каналу стосуються парламенту, а гостями студії часто є не лише парламентарі.

На фінансування телеканалу «Рада» в Державному бюджеті України на 2015 рік було закладено чимало коштів — понад 12 млн гривень. При цьому трансляція всіх без винятку комітетських засідань досі не здійснюється (за неофіційною інформацією, через брак устаткування), тоді як ефірний час на каналі заповнюють інтерв’ю з експертами та програми, часто ніяк не пов’язані з роботою парламенту.

Міжнародний досвід

Світовий досвід демонструє, що владні ЗМІ притаманні країнам, де тривалий час існувала державна монополія на інформацію. Нині власні газети мають парламенти в Росії, Білорусі, Таджикистані, Азербайджані. Примітно, що й українська парламентська преса заснована ще Верховною Радою УРСР.

Більшість парламентів демократичних країн, таких як США, Канада, Франція, Німеччина, Великобританія, не мають власної преси, а про свою діяльність інформують за допомогою сторінок в інтернеті. Цікавим також є досвід наявності в цих країнах так званих галерей преси — журналістських організацій, що створюються при парламентах та займаються питаннями акредитації, поширення інформації про діяльність парламенту, розповсюдження прес-релізів, допомоги парламентським кореспондентам (детальніше — див. у матеріалі Юлії Сігути «Парламентські ЗМІ: світовий досвід»).

Що стосується телеканалів, то, наприклад, парламент Канади має окрему власну телевізійну станцію (інформацію про неї можна знайти на сайті www.cpac.ca), яка транслює слухання Палати Громад та робить програми про інші політичні події. Теле- та радіотрансляція засідань австралійського парламенту здійснюється через інтернет. У США створено Галерею радіотелевізійних кореспондентів, мета якої — висвітлювати діяльність Палати Представників в електронних ЗМІ. Галерея містить інформацію як для мовників, так і для членів Конгресу.

Всі сесії парламенту Великобританії, Франції, Бельгії, Швеції транслюються в прямому ефірі в інтернеті. Нижня палата німецького парламенту Бундестаг має власний цифровий телеканал. У залі засідань палати встановлено вісім камер для транслювання пленарних дебатів. Крім того, для забезпечення трансляції великих слухань справ, організованих комітетами, камери встановлено і в чотирьох віддалених кімнатах для конференцій. Канал Бундестагу подає телетекст, у якому міститься інформація про дати й порядок денний засідань у Бундестазі. Протягом доповідей телетекст інформує глядачів про тривалість окремої доповіді, а під час голосувань — про кількість голосів.

Парламент Італії має власний цифровий супутниковий канал, створений для інформування громадян та забезпечення прозорості роботи парламенту. На каналі транслюються всі сесії обох палат, дебати, голосування тощо. А в час, вільний від сесій — ведуться репортажі з місць подій, організованих парламентом чи урядом (конференції, концерти, покази).

Таким чином, парламентські канали в демократичних країнах здебільшого призначені транслювати події в парламенті та не орієнтовані на загальне інформування про події в країні та світі, на відміну від українського каналу «Рада».

Як реформувати видання

Аналіз парламентських ЗМІ свідчить, що вони потребують якісних змін. І мова не лише про змістовні зміни та оновлення редакційної політики, але й про перегляд участі Верховної Ради як засновника в їхній роботі. Останнє передусім стосується діяльності каналу «Рада».

Світовий досвід переконливо свідчить, що парламентські телеканали в демократичних країнах своїм завданням мають трансляцію засідань та інших парламентських подій, вони не є майданчиками для дискусій між експертами, а тим паче не надають свої ефіри на запит депутатів. Саме на таку модель має орієнтуватися й український канал «Рада». Його завдання — забезпечити максимальну прозорість діяльності парламентарів шляхом транслювання пленарних засідань, засідань комітетів, слухань та брифінгів народних депутатів. Наразі ж через брак інформації не зрозуміло навіть, яким чином формується програмна концепція каналу та в який спосіб обираються на посади члени редакційної ради. Вважаємо, що активну роль в обранні керівництва каналу має взяти Комітет із питань свободи слова та інформаційної політики. Саме за поданням комітету Апарат ВРУ має призначати керівника та членів редакційної ради каналу.

Не слід чекати, поки запрацює щойно ухвалений закон про роздержавлення преси, адже реформа парламентських видань може відбутися вже сьогодні. По-перше, редакціям варто переглянути змістовну політику. Очевидно, кошти держбюджету не мають іти на публікацію гороскопів, розкладу телепередач, корисних порад тощо. По-друге, кошти, що виділяються на фінансування редакцій «Голосу України» та «Віча», є надмірними та невиправданими. Також слід озвучити питання про майнові активи редакцій, передані їм керівництвом Апарату за суперечливими угодами в різний час. Не маючи доступу до статутних та установчих документів, складно сказати, якими активами володіють сьогодні редакції й чи мають вони реальну потребу в цьому майні.

За законопроектом № 1123, видання центральних органів влади може бути реформовано шляхом перетворення на офіційний бюлетень. «Відомості Верховної Ради України» вже є офіційним бюлетенем, однак формально вони не є друкованим виданням, інформація про них відсутня в державному реєстрі преси. Вважаємо, що це видання також потребує оновлення та переформатування. По-перше, слід перетворити «Відомості ВРУ» на газету з власним штатом та забезпечити прозорий механізм фінансування. Також убачаємо недоцільним публікувати «Відомості» російською мовою, оскільки переклад нормативних актів потребує значних часових та фінансових затрат.

Нині український парламент демонструє прагнення до прозорості. Однак парламентські ЗМІ не виконують своєї ролі, натомість переймаючи на себе завдання, які успішно виконують приватні медіа. Важливо розуміти, що реформи преси не відбудеться, якщо на те не буде волі представників влади та самих журналістів. Апарат ВРУ та журналісти парламентських видань повинні взяти ініціативу реформування на себе. Відмова від застарілих принципів і норм, урахування міжнародного досвіду, якісне оновлення змісту та забезпечення фінансової прозорості — програма-мінімум для парламентських ЗМІ сьогодні.

Галина Чижик, юрист Інституту медіа права

comments powered by Disqus