ms.detector.media
Катерина Толокольнікова
04.09.2015 09:56
Швейцарський фотограф Нільс Аккерман: Європейці думають, що в Україні сірі вулиці, де можна зустріти товстих бабусь та озброєних людей
Швейцарський фотограф Нільс Аккерман: Європейці думають, що в Україні сірі вулиці, де можна зустріти товстих бабусь та озброєних людей
В інтерв’ю MediaSapiens Нільс Аккерман пояснив, якими позитивними історіями про Україну можна зацікавити західну аудиторію, та розповів про свою майбутню книгу, в якій покаже щоденне життя молоді міста Славутич поблизу Чорнобиля.

Зі швейцарським фотографом Нільсом Аккерманом (Niels Ackerman) ми познайомилися під час майстер-класу «Міжнародний фріланс: методи та стандарти». Тоді він поділився досвідом паралельної роботи за кількома напрямками: в рекламі, для медіа та над власними творчими проектами, а також розповів, як організував краудфандинг-кампанію для своєї майбутньої книги про молодих українців із м. Славутича поблизу Чорнобиля.

Фотосерії Нільса публікували видання The Financial Times, Le Monde, Time, L’Express, Le Temps, Sonntags Zeitung та інші.Цього року він разом із колегами заснував стартап — фотоагентсво Lundi 13.

Нільсу — 28. Він уперше приїхав в Україну 2009 року, ще студентом. Каже, що давно мріяв побувати в пострадянській країні, познімати місцеву архітектуру. Тоді він побував у Києві, Донецьку та в Криму. Нільс зізнався, що Україна справила на нього величезне враження, особливо відкритість і доброзичливість людей. Із тих пір він весь час повертався, придумуючи теми, цікаві західним ЗМІ. Знімав також події на Євромайдані. Декілька місяців тому фотограф остаточно переїхав в Україну.

Ми зустрілися у сквері Небесної сотні й поговорили про те, як працює фотоагентство з чотирьох людей, чи стала Україна більш помітною для європейців, про що його книга та які ще проекти в планах.

Про Агентство Lundi 13

Нільсе, розкажи, будь ласка, як це — заснувати власну фотоагенцію? І чому ви назвали її «Понеділок 13-го» (фр. Lundi 13)?

Тому що того дня, коли ми зібралися, щоб обміркувати запуск цього проекту, був понеділок, 13-те число, яких цього року всього лише два (усміхається). Понеділок — це щось нове, стартап, до того ж, це коли важко й не хочеться виходити на роботу. 13 — у багатьох культурах погане число, невдача. Ми вирішили поєднати ці два поняття, пограти зі стереотипами і зробити щось класне. Багато компаній у нашій багатомовній країні обирають назву англійською, щоб захопити більшу аудиторію. Ми принципово назвалися французькою. Всі ми з франкомовної частини Швейцарії, яка має свою історію візуальної культури й зокрема фотографії, яку ми цінуємо. Ми — її частина, тож давайте не прикидатися, що ми більші, ніж ми є.

Коли ми зібралися разом, у кожного вже були свої клієнти, база контактів. Кожен працює над своїми проектами і водночас створює наш спільний бренд, який здобуває свій авторитет. Дуже цікаво, як усе це розвиватиметься в довгостроковій перспективі. Ми вкладаємо в агентство свої прибутки з інших проектів і ділимо витрати, для чого розробили спеціальну систему. Маю сказати, вигідніше працювати разом, ніж бути «самотнім фрілансером».

Скільки у вас працює людей?

Зараз нас четверо, незабаром до Lundi 13 приєднається ще один фотограф. Ми всі молоді, але вже не початківці. Разом працювали у великому швейцарському агентстві Rezo.ch. У нас немає лідера, ділимо владу між собою Побудувати стабільну демократію непросто — Україна це добре знає (усміхається). В кожного є свої сильні та слабкі сторони. Часом буває важко домовитися про щось навіть учотирьох. За задумом нас і не має бути багато, бо ринок доволі вузький. Для нас важливіше мати хорошу команду, яка може експериментувати й працювати не лише заради грошей, а й заради задоволення.

У кожного з нашої команди є свій бекґраунд. Хтось більше працює над корпоративними замовленнями, в рекламі, хтось — для медіа. Ми фотографи зі схожими поглядами, але не обов’язково подібним стилем. Але всі вимагаємо від фотографії одного й того ж — щоб вона несла не лише інформацію, а й естетику, концепт. Особисто я певний час цікавився дизайном і живописом. Для мене у фотографії дуже важлива атмосфера, гарне світло.

Чи це поширена річ у Швейцарії — такі маленькі агентства? Ви дешевші за великі чи навпаки?

Ні, це нетипова ініціатива. Ми доволі відомі на ринку, але не вимагаємо великих гонорарів. Водночас не можу сказати, що в нас низькі ціни. Занадто дешеві послуги відлякують клієнтів, вони не сприймають цього серйозно. Ми економимо на тому, що не винаймаємо офіс. Наш бухгалтер працює також на фрілансі.

Про зйомку Євромайдану та воєнних фотографів

Розкажи про свої перші проекти в Україні. Вони ж були ще до революції?

Всі свої поїздки в Україну, починаючи з першої 2009 року, я намагався окупити — знайти видання, якому б були цікаві мої фото звідси. Їдучи вперше, я зняв проект про українську родину з Макіївки, яка свого часу набула розголосу в Швейцарії. Сталося так, що мати з п'ятьма дітьми незаконно перетинала європейські кордони, аж доки не опинилася в Швейцарії, де ледь не до смерті замерзла в горах. Тоді наші медіа активно писали про цей випадок, вийшло два документальні фільми про це. Одна релігійна громада зібрала кошти, щоб їхня родина побудувала собі будинок в Україні. Я запропонував виданню розшукати їх, і мені це вдалося. Гонорар журналу дозволив мені з моїм другом окупити тритижневу поїздку в Україну. Наступним моїм проектом була серія про політику — я працював тут під час президентських виборів 2010 року. Повернувся в 2012-му і розпочав знімати свій власний секретний проект про Славутич, який переріс у книгу.

Коли почався Євромайдан, я одразу зрозумів, що це справжній, природний протест, а не організований кимось. Знаючи трохи українську історію і політичну ситуацію, я дуже хотів це побачити. Спочатку жодне медіа не було в цьому зацікавлене. Після жорстокого розгону 30 листопада всі європейські ЗМІ «відкрили для себе Україну». Я був у Києві з 22 до 30 листопада. Коли Янукович не підписав угоди, а мітинг розігнали, я подумав, що це кінець. Я мав квиток до Швейцарії того ж дня. Прилетівши вЖеневу на YouTube побачив величезний протест на Михайлівській. Купив квиток і повернувся. З Майдану я знімав для французької газети й агентства, яке продало мої фото французьким, американським, британським, польським медіа. На жаль, я зміг лишитися тут тільки на 10 днів, бо мав підписаний контракт на подальшу роботу.

Окрім фотографії Нільс також цікавиться сучасним мистецтвом та дизайном

Роботи яких фотографів із Майдану ти міг би виділити?

На Майдані було багато всесвітньо відомих фотографів, так само деякі українські фоторепортери зробили неймовірні серії. Декілька років тому панувала думка, що тільки європейські чи американські фотографи можуть зняти хороші кадри. Це така нісенітниця — талановиті люди є всюди. В Україні є чудові майстри. Скажімо, пам’ятаєте день, коли в Києві звалили пам’ятник Леніну? Я був тоді там і побачив Максима Дондюка. Було так важко знімати, а він зумів зайняти найкращу позицію і розслаблено знімати. Іншого разу історія повторилася. В цьому теж професіоналізм. Він зняв круті кадри. Але найкращою роботою про революцію я вважаю серію Сергія Лебединського (харківський фотограф, один із засновників групи Shilo. — MS). Він зняв події на Майдані в чорно-білому стилі, старою плівковою фотокамерою. Це неймовірно сильні фотографії, які розповідають набагато більше за інші кадри з Майдану. Він, як художник, дав своє бачення того пекла, яке там відбувалося.

Також вдалим вважаю кадри Дональда Вебера. Він зняв коктейль Молотова на білому тлі у студії. Всі вже бачили місце дії з барикадами, вогнем, міліцією, а такий показ коктейлю — цікава ідея. Через деякий час потрібні інші візуальні елементи.

На його фото видно марку пива і як зроблено вибуховий пристрій: всі ці металеві дроти, бруд. Ця фотографія демонструє, що це був homemade протест: не з автоматами Калашникова, а з коктейлями Молотова з пляшок «Оболонь» чи Staropramen. Водночас багато міжнародних фотографів зробили абсолютно однакові новинні фотографії. Знаю багатьох, кому через це не вдалося продати своїх кадрів.

Молоді фотографи погоджуються приїхати в Україну власним коштом, не маючи завдання від редакції. Так було з Майданом, така ж ситуація з висвітленням подій на Донбасі. Фоторепортери наражаються на небезпеку задля того, щоб якесь видання — можливо! — купило їхні кадри, причому за низькою ціною. І оплата може прийти через півроку. Нині медіа не надто поважають працю репортерів. Я вважаю, що це не той формат співпраці, який дозволить зробити хороший якісний проект, якщо тільки тобі несподівано не пощастить побачити щось унікальне. Хоча, звісно, я дуже поважаю фотографів, які так ризикують. Вони — герої.

Тебе колись цікавила професія воєнного фотографа?

Коли я був молодший, то думав про це. Як, мабуть, усі молоді фотографи нашого покоління після перегляду відомого документального фільму «Воєнний фотограф» (War photographer — стрічка швейцарського кінорежисера Крістіана Фрая про американського фотографа Джеймса Нахтвея, знята 2001 року. — Ред.). Там фотографа показано в романтичному образі героя.Але зараз у медіа ми маємо вже іншу ситуацію. ЗМІ не беруть на себе жодних ризиків чи відповідальності (за рідкісними винятками). У ситуації, коли агентства й місцеві фотографи уже добре все задокументували, я не бачу необхідності бути там. Звісно, якийсь час я думав, чи їхати. Але мені здається, що я би зняв те саме, що й інші, чи навіть гірше, бо я не воєнний фотограф. Тому краще я знайду інші можливості розповісти про ситуацію в Україні.

Які саме?

Я вважаю, що слід показувати Заходу позитивні історії про Україну. Адже коли йдеться про Україну, європейці уявляють сірі вулиці, де можна зустріти товстих бабусь та озброєних людей, безробіття, сніг, горілку, круті чорні тачки, радянські споруди. А ще Чорнобиль та його наслідки — дітей зі страшними вадами, людей, хворих на рак, їжу, уражену радіацією, та… Femen, які були свого роду послами України в Європі в останні роки. Вони підтвердили собою ще одне кліше про гарних українських дівчат. Потім сталася революція та війна, європейці побачили, що президент, який убиває свій народ — це нормально в цій країні.

Я прагну розповідати інші історії про вашу країну. Однак стикнувся з тим, що часто позитивній інформації не вірять. Ти показуєш їм молодого підприємця, який, скажімо, відкрив бізнес тут, потім у Литві, Чехії, Туреччині і врешті Швейцарії. Або успішного ІТ-розробника. Деякі редактори кажуть — ні, це не Україна, Україна — це ота сіра картина, яку я описав вище. Так часто буває, коли маючи свій погляду, людина бачить всюди тільки його підтвердження й не готова подивитися з іншого боку. Я думав, що мої ідеї не зацікавлять жодне медіа, але наразі ситуація змінилася. Якісні журнальні видання зацікавлені в новій інформації про Україну, чому я дуже радий.

Першу частину мого проекту про молодих українських підприємців надрукував швейцарський журнал Hemispheres. Це видання кожного випуску має окрему тему, того разу тема була «Нове». Я був в Україні, вони запропонували щось підготувати. В мене було багато ідей і лише два дні. Я показав їм людей із «Громадського», класні ресторани та крамниці. Хочу продовжувати цей проект, показати, як люди тут реалізують успішні проекти, змінюють суспільство.

Також зараз я розпочав займатися артовим проектом про газ. Фотографую газові труби на будинках. Вони часом мають такі химерні форми, йдуть згори-вниз-убік без жодного сенсу, утворюючи свого роду лабіринти. Мій візуальний експеримент стане метафорою про енергетичні мережі в Європі. Маю відчуття, що ця зима буде непростою і ЗМІ говоритимуть про газ. Видання знову публікуватимуть фото, де робітник відкриває газовий вентиль. Мої кадри зможуть стати альтернативою.

Позитивною є й історія, яка розповідатиметься в моїй книзі…

Про книгу, Славутич і Юлію

Дуже цікаво, як узагалі виникла ідея знімати проект про молодь, що виросла поблизу Чорнобиля?

Три роки тому я переважно працював у Швейцарії, але постійно читав новини про Україну, шукав теми. Я прочитав, що в Євпаторії виник проект побудови міста з нуля. Знаючи Україну, я подумав, що це щось дуже дивне й ніколи не спрацює (усміхається). Проект навіть не почався по-справжньому. Зі сторінки у Вікіпедії про міста, побудовані з нуля, дізнався про Славутич. Це місто допомагали будувати 8 республік, там уся архітектура в суто радянському стилі. Мене не цікавила тема атомної катастрофи, а саме життя міста. Спершу я збирався знімати архітектуру. Приїхав у квітні, там дощило, все виглядало сірим і нудним. Випадково на вулиці зустрів Юлію — героїню мого проекту, й вона показала мені місто, познайомила з друзями. Їй тоді було 22, вона добре говорила англійською, бо працювала у США за програмою Work and Travel. У мене одразу з’явилося що розповісти. Моя ідея з часом змінювалася: спочатку я хотів показати молодь наймолодшого міста України. А зняв дорослішання своїх героїв, перехід від вечірок із купою алкоголю, непостійних стосунків до серйозніших речей — весілля, стабільної роботи, відповідальності. Це рідкісна удача — можливість зняти не постановочні фото, а справжнє життя людей у такий момент. Із часом цей проект став не так про всю молодь, як про життя самої Юлії.

Цього разу нікому не розповідав про свій задум, не пропонував фото ніяким виданням, хотів, щоб це був повністю мій проект.

Я був у Славутичі вже більше 10 разів. Я показав, як вона живе, проводить час із друзями, її особисте життя та роботу. За цей час вона встигла вийти заміж за одного з головних персонажів книги й розлучитися. Спочатку вона була безробітна, потім працювала в паспортному столі, а згодом перекладачем у компанії Novarka, яка будує новий об'єкт «Укриття» у вигляді арки над зруйнованим реактором Чорнобильської АЕС.

Можна провести декілька метафор. Країна має здобути незалежність удруге, а сувора мачуха-Росія каже: «Пішли зі мною». Дитина відповідає — «Ні-ні, дякую, я хочу бути незалежною». Це важкі часи і важкий вибір для країни. Так само багато роздоріж трапляється на шляху молодих людей, тож цікаво спостерігати за цими двома процесами, які відбуваються водночас. Також для мене було важливо показати саме молодь, яка працює в Чорнобилі або поблизу нього. Людей, які мають виправляти те, що їхні батьки зруйнували. Це здається мені цікавим поглядом — розповісти про молодих українців, які будують країну, роблять її кращою, про покоління, яке не знало СРСР.

Нільс показав прототип своєї книги. Над назвою він ще думає

Ти, мабуть, уже встиг подружитися зі своїми героями. Чи не важко було через це працювати? Що тебе як молодого швейцарця шокувало в щоденному житті молодих українців?

Так, це не просто. Як журналіст я хотів лишатися об’єктивним і стояти осторонь, але коли ти разом подорожуєш, проводиш час на вечірках — стаєш друзями. Я завжди показував усі фото, які роблю і які публікуватиму. Герої жодного разу не сказали «цього не бери». Юля не заперечувала навіть проти тих фото, де вона вийшла непривабливою. Коли я дізнався, що вона розлучається, подумав, що вона буде проти публікації весільних фото. Але вона сказала, що це теж частина її життя. Я вважаю великою удачею, що цей проект саме про неї, бо вона, як і її колишній чоловік, дуже відриті. Для мене важливо, що я був із ними чесним і нічого не перекрутив. І я дуже зворушений, що остання версія фотоісторії їм дуже сподобалася. Для Юлії це також дуже відповідально — стати обличчям молодої України.

У стилі життя молоді зі Славутича мене здивувало те, як швидко вони змінюють коханців. Бо сам я тоді 9 років зустрічався з однією дівчиною, попри всі спокуси в Україні. Вони пили багато алкоголю і через те я також за них хвилювався, але більшість уже це переросла.

Деякі іноземні журналісти приїжджають, наймають фіксера, їдуть у потрібне місце за певною історією, знаходять людину, яка задовольняє їх як герой, і готують матеріал. Хоча часто історія не відповідає дійсності. Це легкий шлях. Я міг весело провести два тижні з людьми, активно вживаючи алкоголь, а потім повернутися в Швейцарію і сказати своїми фото — ось молоді українці, вони всі п’яниці й наркомани. Це було б неправдивою історією, яку зате легко продати. ЗМІ би сказали, що це цікаві й сильні фото, а героїв мого проекту це б наразило на небезпеку. Однак я від початку мав інший задум — приїхав для довгострокового проекту з хорошими намірами.

Чому ти вирішив опублікувати фотоісторію саме у формі книги? Хто її видаватиме й коли вона вийде?

Книга — для будь-якого фотографа найкращий варіант завершити довготривалий проект, закрити цю главу твого життя. Це водночас візитка, яку можна показувати колегам та клієнтам, і культурний об’єкт. Проект, який потім заживе своїм життям, когось зацікавить, відкриє для когось щось нове. Від самого початку я вирішив робити книгу. Для матеріалу в газету необхідна одна фотографія, для журналу — максимум 12, а для книги можна взяти й сотню. Я вибрав друк ще й тому, що в такій формі можу подати фото у відповідному порядку, на потрібному мені папері, того розміру й з тими текстами, як я це бачу. Я хочу зробити цю книгу в дуже якісному друці, тому вона буде недешевою — більше тисячі гривень. Але ми намагатимемося якомога зменшити ціну, бо я знаю, що для українців це чимало.

Спочатку я хотів видати книгу сам, але отримав кілька пропозицій від видавництв і зараз визначаюся. Для мене дуже важливо, щоб мою свободу як автора не обмежували, але водночас видавець може організувати мені хорошу промоцію.

Книга має бути в крамницях до 30-річчя Чорнобильської катастрофи 26 квітня наступного року. Зараз моя ціль — мати готове видання десь у лютому-березні. З нетерпінням чекаю на цей момент (усміхається).

У книзі окрім фото буде Fuck Chart  - графік любовних зв'язків героїв книги. Нільс - політолог за освітою, любить інфографіку та статистику і при нагоді використовує їх в своїх проектах

Чи будуть у книзі тексти і якою мовою?

Будуть. Спочатку я хотів сам написати текст, але в мене мало досвіду. Тож шукав когось, хто напише не анотації в дусі Вікіпедії, а зможе живо передати, що це за історія. І врешті знайшов журналіста Гаетана Ваннея (Gaetan Vannay). Він був кореспондентом швейцарського радіо в Росії протягом чотирьох років, потім висвітлював Помаранчеву революцію і Євромайдан. Ми разом із ним поїдемо на початку вересня в Славутич, і він познайомиться з героями. Я думаю, він підійде до цього творчо й серйозно. Гаетан писав матеріали з Тунісу, Грузії та Сирії — і це були не новинні репортажі, а глибокі людські історії. Ми не маємо розповідати, що таке Славутич, а треба пояснити, як це — бути Юлією.

Спершу я задумав видавати книгу французькою мовою, а тепер також хочу й англійською. Можливо, це буде дві версії, а може одна книга двома мовами. Щоб подякувати українцям за цей проект, я хочу також зробити короткі текстівки українською.

***

Насамкінець питаю Нільса, чи більше зараз європейці знають про Україну й цікавляться нашою ситуацією. Адже він може порівняти, як було до революції й війни, і що змінилося.

Інтерес почався з Майдану. Тоді, коли я застряг у Швейцарії, мені писали десятки людей — знаючи, що я бував в Україні, вони питали, що відбувається. Розумні люди усвідомлюють, що якщо це сталося в Україні, може повторитися й в інших європейських країнах. Тепер багато хто знає, що таке Донбас та Крим і який у війні російський інтерес. Російська пропаганда діє і є люди, скептичні до України, які вірять, що тут нацисти. Багато треба пояснювати. Але в більшості людей проукраїнська позиція. Вони розуміють, що Україну атакували, й водночас багато хто вважає, що Україна стала жертвою гри в пінг-понг між США, ЄС та Росією.

Фото - Максима Лісового

ms.detector.media