На круглому столі «Місія в професії: відповідальність журналіста перед суспільством» в рамках VII Екуменічного соціального тижня виступили Соня Кошкіна (шеф-редактор видання «Лівий берег»), Алім Алієв (медіаексперт, співзасновник проекту «Крим SOS»), Лариса Мудрак (представниця України в Керівному Комітеті Ради Європи з питань медіа та інформаційного суспільства), Наталя Селюкова й Микола Колодяжний (активісти ГО «УкрПростір», Запоріжжя).

Соня Кошкіна: Ми не знаємо, як працювати в умовах неоголошеної війни

Шеф-редактор «Лівого берега» вважає, що за останні півроку українська журналістика стала більш соціально відповідальною. Пристрасть до нагнітання, перебільшення та шаблонних фраз переродилася в усвідомлення, що від конкретної публікації може залежати життя чи здоров’я людини. На думку Соні Кошкіної, єдина гасло, яким зараз може керуватися журналіст — це «не нашкодь».

Українські медіа звикли працювати в мирний час, лише деякі з них мають досвід інформування з лінії фронту. Але як поводитися під час неоголошеної війни та засилля пропаганди — не знає ніхто. «В Україні немає професійної школи воєнної журналістики. Їй просто нізвідки було взятися», — каже журналістка. Як бійці, так і журналісти мусять навчатися всього на ходу.

Соня Кошкіна спробувала окреслити кілька правил «добропорядності» медіа за нинішніх умов:

1. перевіряти більше, аніж три джерела інформації (навіть якщо джерело — авторитетне інформаційне агентство);
2. стрічка новин не повинна перетворюватися на істерику (особливо якщо інформація недостовірна);
3. у гонитві за ексклюзивністю має переважати здоровий глузд (краще поставити інформацію із запізненням, але бути певним, що вона правдива);
4. варто знижувати градус ненависті в матеріалах;
5. не треба розпалювати ворожнечі всередині країни (обережно писати про біженців та на інші дражливі теми);
6. пам’ятати, що не всі іноземні ЗМІ можуть бути джерелами правдивої інформації.

Алім Алієв: «Крим SOS» працюватиме ще кілька років

Співзасновник ініціативи розповів, що першочерговою метою створення «Крим SOS» було інформувати самих кримчан про події в їхньому регіоні. Разом із колегами він планував працювати лише 2-3 тижні, але нині вони розуміють, що «Крим SOS» функціонуватиме, допоки півострів не возз’єднається з Україною. «Будьмо реалістами: це проект на кілька років», — додав Алім Алієв.

Наповнюючи сторінки в соцмережах, волонтери проекту «Крим SOS» на власному досвіді переконалися, як швидко неправдива інформація руйнує довіру читачів. У розпал окупації Криму на їхньому ресурсі з’явилося повідомлення, нібито продюсер Ігор Ліхута (чоловік нардепа та співачки Таїсії Повалій) агітує українських військових переходити на бік Росії. Інформація виявилася недостовірною, і «Крим SOS» мусив вибачитися перед продюсером. Також їм довелося обдзвонити з десяток медіа, що з їхньої подачі перепостили фейкову новину. Відтоді в пошуку та поширенні інформації команда керується трьома канонами: достовірність джерел, незаангажованість, оперативність.

Алім Алієв уважає, що як подібним до них ініціативам, так і українським медіа загалом варто вчитися доносити інформацію до Заходу. Дискурс Криму дуже швидко зникає з європейських медіа, так само як і України в цілому. «Коли я був у Німеччині тиждень тому, то купив 14 їхніх видань. Лише в трьох були новини про Україну. На порядку денному там зараз Сирія, Шотландія та інші міжнародні теми, але не ми», — розповів Алієв. На його думку, одна з причин поступового згасання інтересу Заходу — втома від новин з України.

Лариса Мудрак: Для контрзахисту ми маємо нарешті зрозуміти, що таке інформаційна війна

Майдан змінив те, як українці сприймають навколишній світ. Ми стали менше довіряти неперевіреній інформації, навчилися шукати альтернативні джерела та самостійно доносити новини за допомогою новітніх технологій (стріми та соцмережі).

Лариса Мудрак вважає, що українцям необхідна ґрунтовна медіаосвіта, щоби протистояти російській агресії. Маємо усвідомити, що метою інформаційної війни є зміна свідомості, заміщення понять і цінностей. Не треба уподібнюватися до східного сусіда та створювати відверто неправдиві пропагандистські матеріали. Варто вчитися вибудовувати повноцінний захист, як роблять суспільства, що прагнуть розвитку.

Литва, Латвія та Молдова заборонили російські канали на три місяці. «У законодавстві цих країн роз’яснюється, що таке інформаційна агресія та інформаційна війна», — каже Лариса Мудрак, тому їм і вдалося зробити подібне. Однак в Україні неможливо так вчинити, залишаючись у правовому полі. До того ж ОБСЄ відкрито називає такі дії цензурою та вимагає довести їхню доцільність на законодавчому рівні. За її словами, набагато продуктивнішими були розмови з телевізійними менеджерами та провайдерами. Спочатку вони опиралися та обурювалися, що через відключення російських каналів постраждає їхній бізнес, але після подій у Криму таки пішли на поступки. Зараз в Україні перестали транслювати 15 російських каналів: після моніторингу їх заборонила Національна рада з питань телебачення та радіомовлення.

У протистоянні пропаганді, на думку пані Мудрак, важливим також є недержавний громадянський спротив. Вона виокремлює ініціативу «Інформаційний спротив», а найкращим прикладом протидії неправдивій інформації вважає проект StopFake, створений студентами та випускниками Могилянської школи журналістики.

Наталя Селюкова, Ігор Колодяжний: Частина населення не сприймає війни як власного горя

За словами запорізьких активістів, тамтешні телеканали рідко розповідають про військові дії, які ведуться «по сусідству». Частіше транслюються новини про життя міста й області, фестивалі, змагання.

«Війна зовсім поряд. Але про неї знають лише ті, хто хоче знати. Вина в необізнаності частково лежить на наших телеканалах», — кажуть активісти й додають, що нема чому дивуватися. Два з чотирьох каналів належать олігархам та власникам великих місцевих підприємств: перший — Рінату Ахметову («Запоріжсталь»), другий — В’ячеславу Богуслаєву («Мотор Січ»). На цих телеканалах навіть про загибель українських бійців говорять, як про події з якогось іншого світу, кажуть активісти. Попри географічну близькість до воєнних дій, місцеві телеканали не роблять сюжетів із Донбасу. І відсутність коштів на відрядження в гарячі точки, на думку активістів, — лише цинічна відмовка.

Активісти ГО «УкрПростір» вважають, що українські журналісти разом із громадськістю мають шукати механізми, як переманити на своє інформаційне поле тих, хто ще досі дивиться новини про Україну в російському виконанні.

Автор: Юлія Сабадишина