«У п’ятницю, 13 грудня 2002 року, я вбив людину, підлітка, - зізнається Роберт Ернандес, онлайн-журналіст із Каліфорнії, у своїй колонці для видання The Online Journalism Review. – Але лише на 15 хвилин».
- Я лише кілька місяців працював у The Seattle Times, опікуючись сайтом газети. Ми отримали новину про те, що поліцейський вистрелив у голову сімнадцятирічному хлопцеві під час спроби пограбування. Я мав поставити коротку інформацію на сайт.
Я чомусь вирішив, що постріл у голову був смертельним, і написав у заголовку, що юнак убитий. Цілком заслужено отримавши за це на горіхи від репортера, я довідався, що з таким пораненням можна вижити.
Більш ніж вісім років по тому, почувши в новинах передчасне повідомлення про смерть Ґейбріел Ґіффорд (члена Палати представників США, в яку стріляли 8 січня) , я не міг не згадати про ту свою помилку та урок, який із неї виніс.
Протягом усієї своєї кар’єри я чув, що робота в Мережі – яка нині завдяки соціальним медіа є Мережею реального часу – означає відповідальність. Заплутану Мережу етичних проблем.
Помилки в журналістиці трапляються завжди, переважно випадково. Неважливо, чи пікселами, чи сторінками ви оперуєте, чи передаєте інформацію через твіттер, чи факсом –можна недочути, неправильно зрозуміти, хибно інтерпретувати. Помилки траплялись до Інтернету – в газетах, радіо, телебаченні.
Звичайно, помилки трапляються. Важливо те, що ви робите після того, як припустилися помилки.
Того разу, після рясних перепрошень, я виправив заголовок і негайно написав спростування. Минуло лише 15 хвилин, і зовсім небагато читачів могли побачити хибне повідомлення, але це не важить. Я помилився.
Знаєте, точаться суперечки про те, хто є журналістом, а хто не є? Вони не мають сенсу. На практиці журналіст – це людина, що постачає точну інформацію, і на яку ви можете покластись, бо вона завоювала вашу довіру своєю точністю. Довіра – така тендітна річ: створюється роками, втрачається за мить. У безперервному швидкоплинному потоці інформації, який читачі споживають у реальному часі, найважливішими є не технології, не мультимедіа, а те, наскільки ви заслуговуєте на довіру.
Моя помилка поставила під загрозу довіру до видання, до репортера і до мене самого. Негайне спростування було маленьким кроком до її повернення.
Уся журналістика заснована на цих тендітних речах: надійності, вірі, довірі. Висвітлюючи тему чи подію, журналіст повинен знайти надійні джерела для отримання та перевірки інформації. Його редактор має вірити в те, що репортер не фальсифікує факти чи не краде їх у конкурентів. Цей процес проходить кілька стадій, заснованих на довірі, поки не потрапить до читача/глядача/слухача/користувача, який має вірити в те, що отримана інформація є точкою.
Довіряй, але перевіряй. Зважай на джерело. Навіть якщо твоя мама каже, що любить тебе – перевір!
Краще зробити це перш ніж твоя новина буде опублікована.
Як і більшість людей, я отримував інформацію про замах на Ґіффорд із багатьох джерел – радіо, інтернету, телебачення, соціальних мереж. Я чув неправдиві повідомлення про її смерть та бачив, як на них реагувала аудиторія. Я також чув неправдиві повідомлення про те, що вона швидко видужує, і бачив реакцію на них. Наполегливо рекомендую статтю з сайту http://www.regrettheerror.com/ про те, як помилкові повідомлення з цієї теми поширювались в інформаційному просторі, а також цю – про те, чи слід видаляти помилкові повідомлення у Twitter. Навколо помилок у висвітленні цієї історії розгорнулась конструктивна й корисна дискусія.
Помилки трапляються. Але також важливо, що відбувається після них.