В історії вітчизняної преси та літератури журнал «Дніпро» важко порівняти з іншими виданнями. У першу чергу через те, що, мабуть, немає в Україні більш-менш відомого письменника чи поета, доля б якого не була пов’язана з цим журналом.

Починаючи з 1927 року, коли побачив світ перший випуск, тут друкувалися твори письменників, які згодом стали хрестоматійними в українській літературі. Зокрема, у «Дніпрі» публікувалися Ліна Костенко й Василь Симоненко, Олександр Довженко і Григір Тютюнник, Юрій Мушкетик і Борис Олійник, Олесь Гончар і Василь Земляк, Валерій Шевчук і Павло Тичина та багато інших.

Цього року «Дніпру» виповнюється вже 85 років. Однак такий поважний вік не означає архаїчності чи застарілості формату. Постійний читач «Дніпра», очевидно, вже зауважив, що останнім часом – а саме з 2010 року – журнал кардинально змінив формат.

Зазвичай вітчизняні літературні-художні журнали мають підкреслено стриманий стиль – суцільний текст і відсутність кольору. «Дніпро» тепер зовні нагадує такий собі «літературний глянець»: із яскравими ілюстраціями та цікавим дизайном. Крім того, ціна його стала доступнішою – 12 грн, що також сприяло зростанню читацької аудиторії. Очевидно, це свідчить про те, що цьогорічний ювіляр продовжує міцно триматися в літературному просторі й розширює свою аудиторію. Як сказав головний редактор журналу Микола Луків (який уже 28 років обіймає цю посаду), журнал спеціально перепланував свою роботу, аби максимально наблизитися до інтересів молоді. Адже орієнтація на молоду аудиторію – це традиція журналу від початку його заснування (тоді він і назву мав – «Молодняк»).

Секрети успіху

Тираж журналу сьогодні – 10 200 екземплярів. Це майже стільки, скільки всі літературно-художні видання разом узяті, і вдвічі більше, ніж такі кити літературної періодики, як російські «Новый мир» та «Иностранная литература».

Секрет успіху – в розумній стратегії розповсюдження журналу. За словами менеджера з розвитку журналу Наталі Денисенко, вони не ставлять за мету бути в кожному пресовому кіоску – це було б менш ефективно. Замість цього редакція активно співпрацює з навчальними закладами, має своїх представників у вишах по всій Україні, і таким чином популяризує журнал. Також редакція співпрацює з літературними об’єднаннями і гуртками, намагається бути скрізь, де є потенційний читач.

Іншим напрямом просування журналу став інтернет. «Оскільки молодь сьогодні багато часу проводить у мережі, у ході перебудови журналу ми також удосконалили наш сайт. З листопада 2011 року вже є електронна версія журналу, – сказала Наталя Денисенко, – також ми почали активніше спілкуватися в соціальних мережах “Вконтакте” та “Фейсбуці”, там даємо посилання на статті й анонсуємо матеріали».

На базі журналу створено сайт «Клуб поезії», де зареєстровано близько 14 тис. учасників, які оцінюють вірші одне одного та діляться враженнями. При цьому аудиторія в соцмережах та в поетичному клубі – різного віку, тут є й старші люди, а також українці, які живуть за кордоном і не мають змоги купити друковану версію журналу.

Микола Луків – головний редактор журналу, а також поет і заслужений діяч мистецтв України, розповів MediaSapiens про зміни в журналі та його теперішнє змістове наповнення

Пане Миколо, як прийшло рішення змінити формат журналу?

Це ініціатива нашого шеф-редактора, поета Євгена Юхниці. Він постійно буває за кордоном і на одне із засідань нашого колективу приніс європейські молодіжні журнали, в тому числі літературні. Ми їх уважно розглянули, побачили, який вигляд має європейська журнальна періодика, потім з’явилися ідеї, як покращити «Дніпро». Ми зрозуміли, що наявний формат журналу – затісний для цих ідей. Бо ми хотіли публікувати роботи живопису – наші й зарубіжні, розповідати про різні стилі, щоб там був і модерн, і традиція. Так визрівало рішення змінювати формат. Змінили поліграфічне оформлення – взяли кращий папір, тепер у нас 8 фарб – це дає можливість давати якісні репродукції полотен, із нами почали співпрацювати художники.

Але наразі формат ще змінюється, ми шукаємо нові ідеї, це процес перебудови, бо не все в журналі нас цілком влаштовує. Взагалі, живемо у редакції з гаслом, яке виголосив Борис Олійник: «Нам на спокій права не дано».

Молодь, як прийнято нині вважати, мало читає. Яким чином можна її зацікавити літературним журналом?

Мало читає не тільки молодь. Сьогодні наш читач читає 15–17 хвилин на добу, це враховуючи книжки, газети, журнали. У такій ситуації, звісно, літературному журналу важко існувати. Щоби привабити молодь, є чимало різних секретів, треба, по-перше, частіше їздити, бути серед молоді, спілкуватися, щоби знати її інтереси. Ми постійно організовуємо мистецькі конкурси, заохочуємо призами – наприклад, річною передплатою на журнал. Даємо можливість узяти участь у наших заходах та зустрічах, бо молодій людині важливо виявити себе.

Іноді доводиться йти за смаками аудиторії – я, наприклад, не з усім, що друкується, згоден. Тобто, з одного боку, смаки треба виховувати, але з іншого – чимось на початку потрібно і привабити.

Крім того, розширюємо тематику – даємо інтерв’ю з артистами, акторами театру, з режисерами, художниками, охоплюємо різі сфери мистецтва, і навіть спорт – наприклад, запросили на зустріч Олега Блохіна, це буде цікаво.

Гостра літературна полеміка була популярною в «Дніпрі» впродовж його історії – яка ситуація тепер?

Тепер її немає, раніше, в 90-х роках, була ціла дискусія навколо публікації В. Базилевського «Холодний душ історії». А сьогодні такого, щоб була стаття, у відповідь – контр-стаття, немає. Але ми даємо цілу низку статей принципового характеру, зі своїми поглядами на вже усталені речі в мистецькому та суспільно-політичному житті, говоримо, з чим ми згодні, а з чим ні. Наприклад, ось у третьому номері буде матеріал про Шевченківську премію – там буде видно, в якому плані ми ведемо дискусії, що відстоюємо і що пропагуємо.

Як оцінюєте ситуацію з літературною критикою?

На превеликий жаль, до літературної критики частіше за все звертаються ті, хто збирається захищатися – аспіранти. Літературна критика нині в занепаді, ми навіть близько не піднялися до того рівня, який був у кінці 80-х – на початку 90-х років, я маю на увазі за кількістю публікацій, за масштабністю, за поважними іменами, які працюють у цій сфері. Дещо трапляється в «Українській літературній газеті», я постійно читаю такі журнали як «Київ», «Кур’єр Кривбасу» – в останньому, думаю, найбільш все системно і продумано.

У неспеціалізованій періодиці взагалі майже нічого немає, на це є декілька причин. По-перше, немає стабільності в суспільно-політичному житті, панує невизначеність. Люди розгублені, серйозних романів на сьогодні немає. Чи гарних пригодницьких романів –якісь є, але вони особливо не запам’ятовуються. По-друге, це фінансова проблема. Добре, якщо літературний критик працює в науковому інституті, а якщо просто на творчій роботі – тоді це дуже важко. І взагалі, журнали не дуже охоче беруться друкувати розлогі статті. Їм важливо, щоб це було коротко, сильно і не дуже страшно. З російських мені подобається «Вопросы литературы», постійно його читаю. І цей журнал має тираж лише 3 тисячі – це на весь колишній Радянський Союз.

У журналі ви вказуєте поштові адреси, куди читачі можуть надсилати свої твори різних жанрів, чи багато листів вам надходить?

Страшенно багато. Керівники наших відділів читають ці твори з ранку до ночі, а потім передають мені. З одного боку, скажу чесно, там багато такого, що літературою не назвеш, хоча люди й пишуть із чистим серцем. Але з іншого, є чимало талантів, і ми їх публікуємо.

Серед відомих молодих авторів – Максим Кідрук, який уперше опублікував у нас у журналі «Мексиканські хроніки», які потім здобули другу премію на «Коронації слова», і тепер у нього вже декілька книжок. Серед інших письменників, які починали в нас публікуватися – Павло Вольвач, Петро Мідянка – лауреат Шевченківської премії. Також ми друкуємо зарубіжну прозу, драматургічні твори – Неда Неждана в нас публікується.

Ми намагаємося давати можливість висловитися різним людям, дати старт, деякі потім можуть стати відомими. Тому що насправді сьогодні так само нелегко розпочати літературну кар’єру, як і у важкі радянські часи, про які ми часто говоримо.