Україна в колі інтелектуалів ‒ чи не вперше в такому контексті пишуть про нашу країну світові ЗМІ. Конференція «Мислити з Україною» виходила далеко за межі власне українського інтелектуального простору. Йшлося про майбутнє як мінімум цілої Європи. Ця важлива тема не залишила байдужими світові медіа. MediaSapiens уже публікував тези виступу одного з натхненників цього заходу Тімоті Снайдера. Сьогодні пропонуємо вашій увазі переклад статті німецького журналіста Тобіаса Раппа про цю конференцію.

Що далі після революції? В Києві американський історик Тімоті Снайдер зібрав інтелектуалів, щоб подумати над майбутнім України та Європи.

Барикади, що лишилися, хоча вуличні бої вже давно минули, самобутні. В центрі Києва ще лежить безліч шин, які тхнуть паленим. Як і чимало саморобних печей майданівців та вигорілий будинок профспілок.

Революція в Києві закінчилася, а Майдан стоїть. У ньому є щось трагічне. Майданівці мешкають у десятках наметів. Коли б у Києві були туристи, вони, мабуть, приваблювали б їх. А так вони просто залишенці.

Коли б у них було інше життя, вони давно повернулися б до нього. Однак тим, хто сьогодні мешкає на Майдані допоки він стоїть, просто нема куди повертатися. Вони – залишенці, вони ‒ травмовані. Тут минули їхні найкращі та найгірші дні. Тут вони відчули сенс життя і тримаються за нього. Вони, як і раніше, сплять на розкладачках, їдять із жерстяних банок, носять химерну військову форму і роздивляються знімки загиблих, що висять повсюди.

Джерело молодості для літніх людей

Конференція «Мислити з Україною» (Thinking Together), яку проводив у Києві з минулого четверга до цього понеділка американський історик Тімоті Снайдер, стала великою імпрезою для інтелектуалів і активістів із США, ЄС, України та Росії. Вона відбувалася за декілька сотень метрів від Майдану.

Звісно, все знову й знову оберталося довкола бойової спадщини майданівців. Чи було повстання на Майдані продовженням визвольних рухів у Східній Європі? Чи знайшла колишня радянська система засоби, щоб завдати успішного удару у відповідь? І що означає усе це для решти Європи?

Сьогодні Україна «ймовірно, найцікавіше місце у світі», ‒ сказав Снайдер на початку конференції. У цьому висловлюванні таки щось є.

Снайдер ‒ дивовижна людина. Нині він, мабуть, найважливіший публічний інтелектуал, який виявляє активність у Європі. Впертий, доброзичливий і непохитний, він знову повернув Україну – забуту землю між Сходом і Заходом ‒ на європейську карту.

Особливо це стосується Німеччини, де пишаються подоланням минулого, усвідомленням масштабів злочинів, скоєних нацистами та вермахтом на Сході. Але тепер нас має бентежити те, що Україною значною мірою нехтували. Досі робити висновки з уроків історії у Німеччині майже завжди означало шукати компроміс із Росією.

Вступна промова Снайдера на конференції в Києві була на рівні виступу поп-зірки. Йому довелося давати автографи, й було помітно, що це його спантеличило. Іншим би його проблему.

«Мислити з Україною» ‒ це джерело молодості для літніх чоловіків. Чи то для 66-річного французького інтелектуала Бернара-Анрі Леві (Bernard-Henri Lévy), чи для всієї команди американських і європейських лібералів ‒ від 61-річного редактора New Republic Леона Візелтіра (Leon Wieseltier) до 77-річного Вольфа Бірмана (Wolf Biermann). Їхнє бажання відчувалося безпомилково ‒ знову побувати на передовій, боротися за справедливу справу, відчути подих барикад.

Однак набагато цікавіше те, що мали розповісти українці. Як правило, вони на одне чи два покоління молодші за сивочолих представників Заходу.

Серед них ‒ 31-річний історик і журналіст із Луганська Костянтин Скоркін. У цьому східному місті він був активістом Євромайдану і через чотири тижні змушений був утікати до Києва, відчувши себе біженцем у власній країні. На його думку, теперішня ситуація – складова масштабної пострадянської трансформації, битви між тими, хто чіпляється за свою ідентичність колишніх радянських громадян, і тими, хто хоче жити в Європі. Як складеться його подальше життя ‒ він не знає.

46-річний соціолог Тетяна Журженко розповіла, як конфлікт на сході України розірвав коло друзів і родин, як кордон, що до 1991 року був міжнародним, став граничним для Європи, й про те, що мешканці прикордонної території мусять визначитися.

Півтора року тому в Німеччині було опубліковано переклад запаморочливого роману 40-річного письменника Сергія Жадана «Винахід джазу на Донбасі» (Die Erfindung des Jazz im Donbass) [назва книги українською мовою ‒ «Ворошиловград». – Прим. перекладача]. У ньому було зображено схід України, схожий на дикий американський Захід, землю пригод, пісочницю з необмеженими можливостями, з уламками німецьких танків під пагорбами.

Тепер у Донбасі точаться бої, і Жадан сидів на сцені пригніченим. Він визнав, що в останні місяці втратив віру в культуру, яка виявилася слабкою й непотрібною.

Євразійський проект проти Євросоюзу

Визнанням цього були проникнуті всі дискусії та обговорення. Європейський Союз вперше у своїй історії має ворога. Його громадянам та представникам інституцій це важко зрозуміти, бо успіх цієї спільноти ґрунтується на постійному подоланні стереотипу мислення «друг ‒ ворог». Методами дипломатії, пошуку компромісу, готовності всіх сторін відмовлятися від суверенітету задля гарантування безпеки.

Цей ворог ‒ не просто Володимир Путін та військова міць Росії. Насправді все дещо складніше. Путін та його помічники протиставили ЄС доволі цілісний євразійський контрпроект, що базується водночас на спільності економічного простору та консервативних цінностей.

З одного боку, ворога легко виявити, бо він представляє інший цивілізаційний проект. З іншого ‒ в нього є впливові спільники в самому Євросоюзі. Це – різні праві й навіть деякі ліві партії. Ворог знає, що він не спроможний перемогти ЄС: для цього йому бракує власних сил. Однак він може послабити його, під’юджувати одні держави-члени проти інших, порушувати їхню культуру компромісу. Втім, надмірне послаблення не відповідає його інтересам, бо він продає ЄС свій газ.

Однак іноді цей ворог іде на пряму конфронтацію. Україна стала однією з перших його жертв. Як далеко зайде випробування? Воно не буде останнім.

А як щодо самої України? Протестувальники на Майдані хотіли йти в Європу, вони виступали проти корупції, вимагали прозорої політичної системи. Та згідно з усіма передбаченнями, президентом буде обрано олігарха, а інший олігарх вирішуватиме на сході країни, яким буде майбутнє прикордонних областей.

Головне питання всіх революцій ‒ чи прагнення змін призводить до створення стабільних інститутів, що можуть їх гарантувати, ‒ лишається відкритим. Хоча намети ще стоять на Майдані й люди несуть там вахту.

Автор: Тобіас Рапп

Джерело: Spiegel-online

Переклад: Аркадій Сидорук