Коли йшла минулого тижня в арт-кав’ярню «Бабуїн» на вечір неформального спілкування з головним редактором, істориком літератури, професором Гарвардського університету Григорієм Грабовичем та командою інтелектуального часопису «Критика», очікувала побачити там чимало знайомих і з журналістського, і з наукового середовища. Натомість – камерна обстановка і невеличка жменька поціновувачів яскраво відображали стан нашого вітчизняного інтелектуального середовища, частина якого зайнята виживанням, частина маргіналізувалася, частина виїхала за кордон, а ще одна частина зав’язла у політичних чварах.

Не міг цього не помітити й Григорій Грабович: «Коли у Києві, в Будинку вчених, 15 років тому ми розпочали нашу формальну діяльність презентацією першого числа “Критики”, зала там була повна. Це більше, ніж тут». Пан професор пригадав, що тоді аудиторія була значно старшою, як правило, це були представники патріотичного демократичного середовища. Цього разу серед нечисленних присутніх – більшість молодих облич. Це виглядає обнадійливо, каже Григорій Грабович, так само, як і той факт, що часопис виходить 15 років і що «ми 15 років по тому про це говоримо». «Якщо подумати про українську публіцистику – це рідкісне явище. Бо довготривалих українських журналів можна порахувати на пальцях однієї руки», – додає засновник і головний редактор «Критики».

Перше число «Критики» вийшло 1997 року. Часопис, який, за визначенням Грабовича, мав «амбіції представити для України інакший дискурс, інакший спосіб мислення, писання і читання», протримався 15 років у державі, яка не толерує ні науки, ні наукового дискурсу, – і це справді досягнення. В мене завжди викликали певний пієтет люди (навіть якщо в чомусь десь ми з ними не сходилися в поглядах), які за таких не дуже сприятливих умов докладали зусилля, щоби підтримувати рівень дискурсу на важливі для країни теми на якісному рівні й видавати такі інтелектуальні часописи, як «Критика», «Ї», «Україна модерна» і… (власне, їх перелік дуже обмежений; виникла минулого року лівацька «Політична критика» радше поки що епатує, ніж провокує серйозний дискурс). Очевидно, саме тому ця моя публікація про «Критику» певною мірою буде більше суб’єктивно-позитивною, аніж критичною.

Хоча покритикувати команду цього часопису варто бодай за замкненість, яка в дуже агресивному інформаційному просторі заважає просувати корисні для суспільства та країни ідеї. Зрештою, такими ж замкненими, інтровертними, є й інші інтелектуальні кола, які не бажають мати нічого спільного з «брудною політикою» та «бандитським бізнесом». У мене є великі сумніви, що в парламенті знайдеться хоча б із десяток депутатів, які не те що регулярно чи хоча б інколи читають «Критику» або інші інтелектуальні часописи, а просто знають, що вони існують. Вплив Гедройцевої «Культури» не лише на інтелектуальне, але й на політичне польське середовище був значно більшим за той, який сьогодні мають усі українські інтелектуальні часописи разом узяті. І це не стільки закид вітчизняним інтелектуалам, скільки спонука до дії.

Є сподівання, що таку замкненість може бути подолано після запуску нових онлайн-проектів «Критики», про які було оголошено під час зустрічі з командою часопису і робота над якими наразі триває. Сьогодні сайт часопису (www.krytyka.com), визнають редактори, залишає бажати кращого. Тим паче, що два роки тому з технічних причин було втрачено практично всі архіви журналу й команді довелося докласти чимало зусиль, аби їх відновити.

Олег Коцюба, редактор інтернет-проекту «Критики», розповів про майбутні проекти. За його словами, серцевину проекту складатиме сам часопис. Проте з’являться нові складові. Зокрема, в першу чергу, складова спільноти. «Ми хочемо активізувати мережу інтелектуалів, наших дописувачів та читачів і зробити живу активну спільноту», – зазначив пан Кюцюба. Проте ця спільнота буде закритою для загального доступу, а кожен зареєстрований у ній користувач буде обов’язково авторизованим. Робиться це з метою, пояснює редактор інтернет-проекту, відновити довіру і якість української інтернет-дискусії. «Ми всі знаємо, що дискусію в інтернеті повністю дискредитовано таким явищем, як тролювання, замовними речами. Наша концепція спільноти дозволить це явище подолати і створити дискусію, якій можна було б довіряти», – додає він.

Однією з найцікавіших і найперспективніших частин онлайн-проекту Олег Коцюба вважає наполовину журналістський проект, відповідальним редактором якого стала Оксана Форостина, що працювала раніше у львівській пресі, дописувала багато і в європейські та київські видання, а в 1998–2002 роках працювала прес-секретарем мистецького об’єднання «Дзиґа» у Львові. «Цей проект абсолютно новий не лише для “Критики”, але й для країни загалом. Те, що ми збираємося робити, називається журналістикою рішень. Ми не будемо відбирати хліб у тих колег, хто займається новинами, розслідуваннями і навіть аналітикою. Те, що ми збираємося робити, – це збирати рішення для країни», – означила Оксана Форостина місію проекту.

«Ще одна наша мета, – додала вона, – об’єднати різні середовища, тих людей, які розкидані Україною і світом, щоб вони разом творили нову цінність, нові знання. Особливо це стосується невеликих міст». Також, зазначила Оксана Форостина, перед проектом стоїть мета «поєднати різні аудиторії й різні галузеві середовища», наприклад, уможливити діалог між бізнесом та академічним середовище, які мають чимало взаємних упереджень.

Також на сайті планується підпроект, який висвітлюватиме події академічного життя в Україні та світі. Будуть і різні дискусійні формати – блоги, форум, аудіо- та відеоподкасти.

Хто буде споживачем цього інтелектуального продукту? – цікавилися присутні. Питання про аудиторію для інтелектуального часопису в деінтелектуалізованому просторі – непросте. Очевидно, тому відповісти на нього було важко. Хоча команда «Критики» не позбавлена оптимізму і вважає, що їй вдасться залучити до цього проекту не лише старих читачів друкованого варіанту, але й небайдужу молодь.

«Не можна не бачити, як погано виглядає український інтернет у його інтелектуальному чи колоінтелектуальному плані порівняно з польським чи російським, не кажучи вже англійським чи німецьким, – зауважив Григорій Грабович. – Це скандальна ситуація. Коли ви робите пошук якогось українського письменника, то перше, що ви дістаєте – це порно, а потім плагійовані реферати. Це колапс у цифровому вимірі». Головний редактор «Критики» свідомий того, що одразу виправити таку ситуацію й заповнити цей простір новою якістю неможливо, але рухатися в цьому напрямку потрібно. Він також звернув увагу на те, що українські наукові інституції фактично не представлені в інтернеті, як представлені західні університети. Це обмежує їхню комунікацію із зовнішнім світом.

Але українські наукові інституції не представлені не лише в інтернеті. Вони практично відсутні взагалі в медійному просторі України. Вітчизняні науковці та інтелектуали опинилися в медійному гетто. Натомість на телебаченні ми бачимо, за висловом Бурдьє, «медіатичних інтелектуалів». Проблема, притаманна навіть західним суспільствам, в українському вимірі має просто катастрофічний характер. Відповідальний редактор часопису «Критика» Андрій Мокроусов так каже про ці тенденції: «“Критика” видала 10 років тому вибране Ігоря Костецького, письменника європейського рівня. І виявляється, це геть нікому не потрібно, крім десятка чи сотні читачів. Коли йдеться про монографії, добре якщо автор монографії є медійною постаттю, випадково його колись зачепила телевізійна камера і далі тягне за собою. Тоді краще. От книжки Наталі Яковенко чи Ярослава Грицака більш помітні. Бо це книжки людей, яких упізнають за телевізором».

Уже згаданий Бурдьє у своїй праці «Про телебачення та журналістику» зазначав, що фактично телеведучі, які не є компетентними з точки зору наукових норм, вирішують, які проблеми є важливими, а які ні, хто є «блискучим» ученим, а хто ні. Якщо онлайн-проект «Критики» зможе внести зміни в такий порядок денний, можна буде вважати його місію успішною.