Естетика, політика і Vogue

Естетика, політика і Vogue

00:00,
8 Березня 2013
3112

Естетика, політика і Vogue

00:00,
8 Березня 2013
3112
Естетика, політика і Vogue
Естетика, політика і Vogue
Чи спроможна глянцева журналістика трансформувати естетику вітчизняного політичного простору?

Перший номер українського Vogue купила дорогою на один із чергових заходів, де багато говорять про політику. Про себе зіронізувала, що, мабуть, цей журнал у моїх руках дисонуватиме з розмовами про євроінтеграційні процеси та місце України у світі. Проте інколи перебування в певному просторі визначає хід думок. І тоді збіги видаються не такими випадковими, як ось це – перший номер української версії світового бренду вийшов під назвою «Украина в моде». Кожен може інтерпретувати її по-своєму: хтось буквально – як от те, що українська модна індустрія потроху виходить за рамки власного замкненого простору; а хтось і ширше – в сенсі інтеграції України у світовий культурний контекст.

Слухала дискусію про євроінтеграцію, гортала Vogue і думала: поки політики фантазують на теми інтеграції, окремі творчі особистості вже давно й успішно вплітають свої візерунки в канву світової цивілізації. Вони самостійно й упевнено заповнюють ту ментальну прогалину в уявленнях інших народів про Україну, про яку казав Андреас Умланд в інтерв’ю MediaSapiens. Історії, розказані Vogue, зрештою, як і історія самого Vogue (багаторічним редакційним директором американського Vogue був народжений у Києві Олександр Ліберман), це доводять.

Я не є великим прихильником глянцю. Але Vogue – вершина глянцевої журналістики і не можна з цим не рахуватися. «По фотографиям, сделанным для Vogue, можно изучать не только историю моды, но и историю нравов. Иногда один снимок скажет нам про то или иное десятилетие больше, чем увесистый том», – написала у своїй статті до українського Vogue Каріна Добротворська, президент і редакційний директор Brand Development Conde Nast International. Але те ж саме можна сказати і про тексти Vogue, яких в українському номері достатньо багато, що, очевидно, визначається позицією головного редактора Маші Цуканової («Я человек из газеты, так что текст играет для меня большое значение», – заявляла вона в інтерв’ю FashionWeek).

Отже, таке розуміння глянцю лише підтверджує тезу директора Центру досліджень ЗМІ та вивчення культури Сандерлендського університету Джона Сторі про те, що «всі тексти є політичними, бо вони пропонують уявлення про те, яким є чи має бути світ» (книга «Теорія культури та масова культура»).

Уявлення про те, яким є чи має бути світ, у більшості наших політиків (які суть нашого суспільства) є вельми своєрідним і давно позбавленим будь-якої естетики та смаку як у стосунках із навколишнім світом, так і в обраному стилі життя. Чи можуть і чи повинні вони (політики) за таких умов бути єдиними двигунами процесу української світоінтеграції? Сумнівно. Бо цей процес не визначається лише формальним підписанням документу – наприклад, Угоди про асоціацію з ЄС. Цей процес визначає в тому числі й естетика повсякдення: який одяг ми носимо, якими речами себе оточуємо, чи дбаємо про чистоту й гармонію довколишнього простору, як спілкуємося, які фільми дивимося і які книги читаємо, одним словом, чи не дикуни ми; а як наслідок – якщо не дикуни, то чи здатні подолати щоденні корупційні практики, позбутися своїх комплексів та упереджень і, нарешті, чи здатні ми на клопітку працю, на творення (російською – «созидание»), щоб гармонійно облаштувати вже набагато більший простір – простір у масштабах країни.

Естетика повсякдення, пропонована Vogue, та естетика повсякдення, пропонована нашими політиками, кардинально різняться: перший номер українського Vogue доволі стриманий (там немає моделей, сфотографованих на тлі позолоти, як у російському), на відміну від представників нинішньої політичної верхівки, яка оточує себе золотими унітазами, позолоченими стінами та носить туфлі зі страусиної шкіри. Сподіваюся, що українська редакція Vogue і далі витримуватиме таку естетику, трансформуючи довкола себе простір, а не навпаки.

Перший номер українського Vogue зібрав історії успіху вихідців із України у світі моди, мистецтва та кіно. Це вже згаданий вище Олександр Ліберман. Це Олена Ємчук – найвідоміший у fashion-світі фотограф українського походження, яка знімала для першого номеру Vogue десятьох українських топ-моделей. Це одна з найуспішніших моделей українського походження Дарія Вербова, яка знялася для обкладинки цього номеру. Це художниця Соня Делоне, яка народилася в Києві і стала першою леді абстракціонізму в Парижі, чиї малюнки надихали відомих дизайнерів сучасності. Це Міла Йовович, яка не потребує окремого представлення. Це Анна Шевченко – британська письменниця, одна з перекладачів прем’єр-міністра Великобританії. Всі вони змогли реалізувати себе й визнані у світі.

«Оптичне плаття» Соні Делоне на обкладинці британського Vogue, січень, 1925 р. / fashion.ru

Чи були б ці люди успішними в умовах чи, радше, в рамках українського простору? Це питання не раз виникало за схожих обставин і щоразу я чи мої знайомі не знаходили позитивної відповіді. Чому? Очевидно, тут можна знайти різні причини. Але, думаю, одна з них, яка відіграє не останню роль, – саме рамковість/ обмеженість нашого вітчизняного простору, його необлаштованість, негармонійність. Наша країна перебуває останні двадцять років у стані перманентної війни (з ідентичностями, з пам’ятниками, один з одним і з усім світом…). «Війна, яка триває ціле життя, спустошує», – це слова молодої письменниці Тані Малярчук, яка зараз живе у Відні й написала спеціально для Літературного проекту Vogue оповідання «Ші-Ші». На жаль, цей проект можна почитати лише на сайті, у друкованій версії його немає. Проте перевага в тому, що тексти письменниць, які розмірковують про жінок, кохання, красу, долю і щастя, друкуються мовою оригіналу. Опубліковані вже тексти Тані Малярчук та Ірени Карпи – звісно, українською.

Будь-який якісний продукт гармонізує простір. Не перебільшуватиму роль Vogue у трансформації естетики повсякдення, нав’язуваної нашими політиками. Але, думаю, якщо є журнал, який відсилає тебе до таких фільмів, як «Коко до Шанель» з Одрі Тоту, це теж непогано.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: fashinism.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду