Відоме визначення, яке Ленін дав друкованим засобам масової інформації («Газета – не лише пропагандист і агітатор, але й колективний організатор»), перестало діяти. Принаймні в Україні. Журналісти все частіше відмовляються бути пропагандистами й агітаторами, виконуючи переважно роль сторонніх спостерігачів. Читачі чинять спротив будь-яким спробам організації – і з боку влади, і з боку опозиції. Що вже там казати про газети! Залишившись без того функціоналу, який мала газета на початку ХХ століття, вона почала поступово втрачати свій вплив – особливо в конкуренції з телебаченням чи інтернетом.

Саме це спадає на думку при прочитанні перших кількох чисел нової газети «Вести» – проекту Ігоря Гужви, відомого читачам як багатолітній головний редактор газети «Сегодня». Після відомого скандалу в останній він деякий час працював у Росії – президентом холдингу «Московские новости». Із січня цього року почала поширюватися інформація про новий проект Гужви, який нарешті стартував – 14 травня.

Так от: нова газета не є ані пропагандистом, ані агітатором, ані колективним організатором. 16 шпальт тексту – в основному телеграфічний стиль, теми – без мудрувань та глибокого аналізу, близький для читача виклад, маса цікавої та зручно поданої інформації (дуже багато інфографіки). За дизайном, форматом, стилем в Україні немає нічого подібного. Колеги, з якими довелося спілкуватися, стверджують, що це новинка не лише на ринку України, а й у цілому СНД. Ще один нюанс: газета виходить як щоденна безкоштовна, що також є новим словом (не тому, що в Україні не було раніше безкоштовних газет, а тому, що не було безкоштовних газет подібного – серйозного – формату).

Функції газети сьогодні – це, у кращому випадку, передача інформації. Не більше. Поступово газета втратила свою основну функцію – вона перестала бути дискусійним майданчиком і майстернею слова. Вона стала носієм інформації й рекламною площею. Але цих двох функцій – надто мало. Дозволяю собі узагальнення, оскільки вважаю, що за останні роки практично всі українські газети (в тому числі ті, які претендують на аналітичність та солідність) здали позиції, а яскраві та самобутні журналісти один по одному «переселяються» в інтернет.

Давно минули часи легендарного львівського «Post-Поступу» – газети, яку й досі приємно перечитувати, незважаючи на те, що минуло понад 20 років і чимала кількість тем втратила актуальність. Але ж стиль! Стиль подачі – просто блискучий. А підбір авторів! Портников, Княжицький, Кіпіані, Мостова, Павлів, Мустафін, покійні нині Мар’яна Чорна, Сашко Кривенко, Володимир Панкеєв… Ця газета, попри те, що видавалася у Львові, мала загальноукраїнський резонанс і впливала на загальноукраїнські процеси. Зрештою, у США чи в Німеччині це вважається нормальним, коли не центральна, а «провінційна» газета стає опінієтворчою – приклад Los Angeles Times чи Frankfurter Allgemeine Zeitung – показовий. Веселий, легкий тон, авторська подача матеріалу, гострота тем, глибока аналітика, максимальне охоплення тем – Україна, регіони, світ, культура, економіка, спорт, і все це одночасно глибоко й доступно – ось та суміш, із якої народжувалася популярність газети.

Потім прийшли нові часи. Журналістика змінилася. Почали говорити про необхідність запровадження «стандартів ВВС» та боротьбу за об’єктивність. Авторську журналістику поховали. Вона залишилася на декількох «острівцях свободи» – зокрема, у «Дзеркалі тижня». Кілька років тому з’явився і швидко згас «Лівий берег» (блідою тінню якого є нинішній сайт Lb.ua). Для авторської журналістики необхідні кілька умов, такі як готовність журналістів до продукування авторських текстів, наявність власного світобачення, власної шкали цінностей, широкої ерудиції, відчуття стилю й такту, вміння вибудувати внутрішню конструкцію тексту.

Журналіст і автор – це дві різні категорії. Автор продукує тексти, більшість із яких матимуть серйозний резонанс і, можливо, навіть переживуть автора. Журналіст пише замітки, збирає коментарі й факти, ганяється за «смаженою» інформацією. Його дітище живе добу-дві. І лише одиниці журналістів переходять – згодом, після кропіткої праці, відкинувши бажання епатувати й годувати публіку жовтим чи смаженим продуктом, – у розряд авторів. В Україні авторів можна порахувати на пальцях. А журналістів сотнями й тисячами щороку випускають університети.

Ринок друкованої продукції в Україні переживає кризу не лише через брак авторів. Деякою мірою ця криза – об’єктивне явище, викликане гострою конкуренцією в медіапросторі. Розвиток телебачення та інтернету свого часу поставив чималу кількість світових газетних брендів на грань закриття. Влітку 2005 року Руперт Мердок заявляв про наміри поетапно закрити паперові версії своїх видань і повністю перейти в інтернет. Щоправда, потім відмовився від своєї затії. Газета «Асахі Шімбун» – наймасовіше видання в Японії – в середині 2000-х різко знизила тиражі, але нині знову вийшла на стабільно високі показники. Криза газетного ринку в Росії минулого року обернулася новим газетним ренесансом. Не зовсім здорові тенденції помічено на газетному ринку сусідньої Польщі…

Тобто, газети намагаються знайти себе в нових умовах і перебудувати свою роботу, зайняти нові ніші чи запропонувати новий стиль. Всюди, лише не в Україні.

За останні роки різко впав тираж щоденних друкованих видань. Фахівці з реклами, поліграфісти й представники газетного бізнесу можуть відверто назвати неофіційні цифри тиражу газет, які в 5–10, а іноді в 20 разів менші за декларовані. Звісно, газета, яка бореться за рекламодавця, навряд чи буде зацікавлена чесно повідомляти про те, що її реальний тираж – не 100 тисяч, а 40 тисяч, а іноді – 5000. Теоретичне охоплення аудиторії – це серйозний показник і для рекламодавців, і для спонсорів. Я вже не кажу про відсоток списання тиражу – іноді він доходить до 80%.

Газета все частіше стає дорогою, але абсолютно безглуздою іграшкою в руках тих чи інших власників, для яких цей бізнес є далеко непрофільним. Стає зрозумілим, що традиційні досі способи розповсюдження газети – передплата та продаж через мережі кіосків – застаріли, так само, як років 50 тому застаріли хлопчики – продавці ранкових і вечірніх видань. Потрібно шукати нові форми.

Негативні тенденції на газетному ринку призводять до того, що надто часто починають закривати газети – навіть розкручені бренди. Минулого року було закрито «Київський телеграф» (акурат у рік 150-річчя виходу першого числа газети з такою назвою). Цьогоріч Ігор Коломойський закрив «Известия в Украине» – газету з 96-річною історією та своєю, доволі широкою читацькою аудиторією. 52 журналісти покинули найбільшу (досі) щоденну газету «Сегодня» – і хоча про закриття газети наразі не йдеться, це вже третя хвиля звільнень у цьому виданні протягом останніх півтора роки, що може свідчити про тенденцію. Роздержавлення засобів масової інформації неодмінно призведе до того, що в Україні закриються десятки видань – особливо регіональних.

Однак кризові явища на газетному ринку створюють і нові можливості. Вже заявляють про себе нові видання, які претендуватимуть на особливі ніші. Минулого року з’явилися видання «Взгляд» і «Капитал», які традиційно пов’язуються з однією з груп упливу в оточенні нинішнього президента. Хоча й не зовсім зрозумілою є логіка тих, хто запускає по дві газети в практично один сегмент ринку, але тенденція цікава.

Поява на українському ринку безкоштовних повноцінних видань – це нове слово в газетній справі. Таким чином у ціновому варіанті газета починає конкурувати з інтернетом (зникає ілюзія безкоштовного доступу до інформації, натомість значна частина людей легше сприймає друкований текст, ніж читання з монітору). У своєму інтерв’ю «Телекритиці» Ігор Гужва згадує приклади Франції, де основні національні видання є безкоштовними, а також приклад придбаної декілька років тому російським олігархом Олександром Лебедєвим британської газети The Evening Standard, яку він перетворив на безкоштовну і за короткий час вивів у число лідерів ринку ЗМІ. Цілком імовірно, що новий проект заганяє в незручну ситуацію нинішніх лідерів ринку щоденних газет України – газети «Сегодня», «Факти», «Комсомольскую правду в Украине» та інші. Очевидно, що цим виданням доведеться по-новому шукати дорогу до читача, витримуючи новий тип конкуренції – в тому числі борючись за рекламодавця, бо безкоштовні видання з тиражем у 300–400 тисяч (переконаний, що за «Вестями» з’являться нові безкоштовні проекти) можуть серйозно перерозподілити фінансові потоки у сфері реклами. Особливо це стосуватиметься товарів та послуг типу middle.

Знову ж: питання контенту. До сьогодні газети пропонували кілька варіантів змістового наповнення. Це були або бліц-новини з інтернету, перемежовані здебільшого тенденційним і неглибоким аналізом, або ж відверто жовта подача з акцентом на те, у чому вдягнутий герой розповіді, які годинники носить, на якому автомобілі їздить і т. д. Газети перестали формувати читацький смак і попит на інформацію – вони почали годувати тим, що найлегше засвоюється. Гостра публіцистика в щоденних виданнях практично зникла (приємний виняток – хіба що львівська газета «Експрес», яка провела низку власних резонансних розслідувань, зокрема щодо сумно відомого лікаря Пі – Слюсарчука). Звичним явищем стало те, що дизайн газети звівся до яскравої першої шпальти, пересипаної банальною інформацією та відвертою джинсою, й рекламними площами внутрішніх шпальт, оголеної жінки, анекдотів і гороскопу на останній шпальті. Чому читач мав споживати цей продукт (окрім банальної звички чи бажання вбити час у дорозі) – залишається загадкою.

На зміну подібним виданням у недалекому майбутньому може прийти новий тип газети – з концепцією «щоденного журналу», великою кількістю оригінальних авторських текстів, бліц-інформацією, численними інфографічними матеріалами. Газета, яка спонукає не просто споглядати, а думати й дискутувати (що може повернути газетам втрачений статус якщо не «колективного організатора», то такого собі «колективного аніматора»).

Бо інакше поступова деградація, яка охопила український ринок друкованих ЗМІ, може призвести до доволі важких інтелектуальних наслідків. Осип Бойдуник, описуючи події кінця XIX століття в Галичині, згадував про інтелектуальну кризу середовища галицьких москвофілів та їхніх друкованих видань. Не без іронії він писав про те, що москвофільські газети іноді виходили з центральною статтею на тему, скажімо, «Полемические заметки о носе берлинского депутата». Насправді сьогодні ми опинилися приблизно на тому ж рівні, й очевидно, що потрібні серйозні зміни.