У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни

У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни

11:18,
6 Травня 2023
5246

У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни

11:18,
6 Травня 2023
5246
У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни
У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни
Як медійники балансують між висвітленням подій та самоцензурою, інформаційною безпекою та своєчасною критикою влади.

In English

З нагоди Всесвітнього дня свободи преси, який відбувся 3 травня, «Детектор медіа» розпитав українських журналістів про їхнє ставлення до необхідної інформаційної тиші під час війни, самоцензури та випадків, коли мовчати неможливо.

Більшість журналістів, які взяли участь в опитуванні, свідомо замовчують ту чи іншу інформацію, яка може нашкодити країні, вплинути на деморалізацію українського суспільства або допомогти ворогу.

Журналіст щоденної новинної програми «ТСН» телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко каже, що цензурує себе, коли тема матеріалу стосується життя, безпеки та здоров’я українських солдатів на передовій. «Не світити позиції, не розповідати про наші тактичні плани, не давати інформацію, яка могла б зашкодити проведенню будь-яких військових операцій, не називати імена та прізвища людей, якщо це може зашкодити їхньому життю. Не називати й не показувати кількість нашої техніки в певній операції. Так працює моя самоцензура», — каже журналіст.

Андрій Цаплієнко радить журналістам відповідально ставитися до своїх матеріалів, перед публікацією сюжету зупинятися на хвилинку та зайвий раз перевіряти, чи не потрапило щось у кадр, що може зашкодити військовим.

«Буквально нещодавно ми готували сюжет, і я пропустив одну деталь, яка могла би вплинути на ситуацію. На щастя, я встиг показати свій матеріал іншій людині, цю деталь зауважили та заблюрили», — розповів журналіст.

За словами військової кореспондентки телеканалу «FreeДом» Анастасії Волкової, самоцензура з’являється тоді, коли постає питання надання голосу супротивнику: «Ти розумієш, що українські військові також обстрілюють позиції росіян і від цього теоретично теж може страждати місцеве населення. Але я цензурую себе, бо я не маю надавати іншій стороні, тобто окупантам, права голосу або захищати якось їхні дії, виправдовувати чи казати, що в нас війна в обидва боки».

Журналістка-розслідувачка видання «Цензор.нет» Тетяна Ніколаєнко провела 27 днів в окупації. За її словами, російські солдати погрожували їй розстрілом, коли вимагали здати позиції територіальної оборони. І якби окупанти дізналися, що вона журналістка, то ймовірно реалізували б ці погрози. Щодо самоцензурування, то Тетяна теж діє за принципом «не нашкодь».

«Війна в цьому плані накладає серйозний відбиток. Якби деякі речі сталися два роки тому, то я б точно влаштувала публічний скандал. Але тут змовчала. Статтю-звернення до міністра Резнікова я редагувала довше, ніж писала, щоб не порушити закон та не завдати шкоди», — каже журналістка.

Цей принцип «не нашкодь» згадують чимало журналістів. Дехто називає його фільтром або навіть заповіддю, яка допомагає визначитися, чи потрібен цей матеріал зараз, наскільки він корисний або шкідливий для країни. Директорка «Вільного радіо» у Бахмуті Анастасія Шибіко каже, що користувалися цим умовним фільтром і до повномасштабного вторгнення, але зараз вони просто ще ретельніше приглядаються до всього.

«У нас є самоцензура, само собою: одного разу, коли нас попросили видалити публікацію, бо вона може нашкодити певним людям, ми це зробили», — пояснює Анастасія.

Про випадки видалення матеріалів розказав і засновник проєкту «Наші гроші», журналіст-розслідувач Юрій Ніколов: «Іноді наша редакція на прохання тих чи інших державних установ знімає з публікації матеріали, в яких, на їхню думку, міститься якась чутлива інформація. Ми завжди йдемо назустріч таким проханням, навіть якщо бачимо, що острах перебільшено. Краще перебдіти, ніж недобдіти в цьому випадку».

А щодо самоцензури, то Юрій Ніколов вважає правильним не випускати на публіку все те, що не допомагає Україні перемагати. Тобто критерієм публікації будь-якої інформації є відповідь на питання: чи допоможе публікація перемозі.

«Відразу після великого вторгнення мені пропонували зробити розслідування про земельну ділянку, на якій можна було б створити, скажімо так, підземний штаб для військових. Я подумав: якщо я займуся цією історією (а у ній, імовірно, була корупційна складова) і вийду з нею на публіку, то вороги дізнаються, що ми там збираємося будувати штаб. І я відмовився навіть розбиратися у цій історії, як зрештою і в багатьох інших подібних історіях», — каже журналіст.

Головний редактор Zaxid.net Ярослав Іваночко зазначив, що аби утримувати баланс між свободою слова й цензурою воєнного часу, кожен індивідуальний випадок обговорюється в редакції під кутом, як це може сприйматися, чи може це нашкодити.

«Не все вимірюється трафіком, хай це і пафосно прозвучить, є й національні інтереси», — пояснює Ярослав Іваночко.

Неприпустимою гонитву за трафіком і рейтингами назвав генеральний директор «Укрінформу» Олександр Харченко:

«Неприпустимими є хайп і маніпуляції на темі війни. Неприпустимо в гонитві за рейтингами та кліками грати на емоціях, додаючи стресу читачу, в нього його й без того досить. Відповідно, прогнози «магів» про найближчі обстріли міст або «аналітика» псевдоекспертів про дату контрнаступу, терміни закінчення війни — це не просто безвідповідально, а й злочинно. Бо, напевно, є люди, які, послухавши їх, приймають ключові для свого життя рішення».

На думку ведучого токшоу «Свобода слова» на ICTV й телемарафону «Єдині новини» Вадима Карп’яка, бажання видати ексклюзив у деяких журналістів часто переважає над дотриманням певних морально-етичних норм. За його словами, це все дуже тонкі лінії, які неможливо прописати у вигляді правил і винятків із них.

«Журналіст мусить робити цей вибір кожного дня в кожній конкретній ситуації. І це завжди персонально. Це завжди контекст. Загальних правил немає. Зрозуміло тільки одне — де ворог. Все інше — треба дивитися і визначатися», — каже ведучий.

Чи діє фільтр «не нашкодь» щодо критики української влади

На початку великої війни держава зрозуміла, що розголос тих чи інших тем може зіграти на руку окупаційним силам, увімкнула режим замовчування та обмежила доступ до багатьох державних реєстрів. Ці реєстри були джерелом інформації для багатьох медіа, зокрема ними користувалися для антикорупційної роботи. Очевидно, що серед українських можновладців були ті, хто захотів скористатися цією ситуацією.

«Межі для критики влади пролягають рівно там, де діяльність влади (зокрема, її корупційна складова) починає загрожувати безпеці держави та громадян, — каже Тетяна Ніколаєнко з "Цензор.нет". — Журналісти й так майже рік не критикували владу і намагалися бути одним фронтом. Але в рамках цього фронту не може бути ні оборудок команди Резніченка (ексголови Дніпропетровської ОДА, якого президент України відправив у відставку після журналістських розслідувань щодо його діяльності. — "ДМ") на дорогах, ні зловживань окремих посадовців і ділків при закупівлі зброї та тилового забезпечення армії. Не може бути схем із «чорним» зерном, сліпоти митників, вічних схем «сірого» ринку тютюну, формування бекофісів при найжирніших компаніях».

Редакція «Вільного радіо», що працює в Бахмуті, не застосовує самоцензуру в тих випадках, коли прифронтова влада щось приховує або відмовляється коментувати. Як каже директорка радіо Анастасія Шибіко, журналісти не можуть мовчати, коли обмеженнями, зумовленими воєнним станом, хтось намагається маніпулювати або їх використовувати.

«Наприклад, коли кажуть, що публікація про зарплати посадовців Донеччини може зашкодити територіальній цілісності та безпеці держави. Це нісенітниця. Ми вважаємо, що йдеться про посадовців, які працюють за наші податки і є публічними, тому ця інформація має бути відкритою», — пояснює Анастасія.

Головна редакторка телеканалу «Еспресо» Анастасія Равва вважає, що межа між «не нашкодь» і загрозою свободі слова дуже тонка й надто багато процесів сьогодні влада намагається списати на воєнний час.

«Усе, що стосується "не нашкодь", чітко прописане і регламентоване наказом №73 Головнокомандувача ЗСУ, якого ми дотримуємося, — каже редакторка. — Щодо "не на часі". Саме цими словами зазвичай і намагаються маніпулювати та прикривати корупцію, зловживання, тиск на медіа. Та і, власне, всі складні питання, які можуть позначитися на позиції чи підтримці влади. Не має бути ніякого "не на часі". Про проблеми потрібно говорити. Злочини не можна замовчувати. Бо ми самі незчуємося, як перетворимося на диктатуру. Самоцензури, звісно, бути не має».

За словами Анастасії Равви, робота ЗМІ — це чіткі стандарти й правила роботи з інформацією. Відповідно, якщо їм слідувати, то жодного самоцензурування не потрібно: «Коли ми починаємо говорити про самоцензуру, то хочемо того чи ні, ми починаємо допускати й саму цензуру як факт. Спочатку ти сам себе обмежуєш, а потім тебе почнуть обмежувати вже інші — влада, власник тощо. І це стає нормою. А цензура нормою для демократичного суспільства бути не може. Це якраз явна ознака того, що відбуваються неправильні процеси. Спочатку визначають, що можна говорити, а що — ні, а потім просто намагаються закрити рота. Я вважаю, що про свободу слова не можна забувати навіть під час війни. Особливо під час війни, в якій ми протистоїмо країні-терористці, яка перше, що зробила на шляху до диктатури, — це заборонила незалежні, вільні медіа».

Журналістка проєкту Bihus.info Аліса Юрченко розповіла, що їхня редакція знайшла розв’язання дилеми щодо меж критики української влади під час війни двома внутрішніми правилами: «Перше — дотримуватися балансу тем і розподіляти увагу. Ми як редакція розслідувачів висвітлюємо не лише темний бік української влади, а й російські воєнні дії та воєнні злочини. Тематика викриття агресора була для нас основною в перші пів року повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а зараз займає не менше половини нашого контенту.

Друге правило — висвітлюємо ті "антикейси" української влади, в яких не маємо сумнівів щодо тлумачень подій і наслідків прийнятих чиновниками рішень. Грубо кажучи, обираємо ті теми, де негативні наслідки рішень, дій або бездіяльності представників влади не викликають сумнівів, де висвітлення може вплинути позитивно на економію коштів або ефективність інших процесів усередині державної машини. Кожен кейс, безумовно, розглядається індивідуально, важко накласти один загальний шаблон на всі історії».

Ведучий каналу «Ми — Україна» Олег Панюта вважає, що проблема полягає в тому, що представники влади та журналісти по-різному розуміють ступінь свободи та необхідності цензурування. За його словами, представники влади завжди, а нині тим більше вважають, що чим менше говорити, тим краще. Але українське суспільство й українські журналісти як представники суспільства, самоцензуруючись, так само розуміють відповідальність, більшою мірою відчувають небезпеку, коли замість відповіді кажуть «не на часі». На думку ведучого, як багато залежить від запитань журналістів під час війни, так і від відповіді того чи іншого чиновника залежить ступінь нашої свободи, демократії та можливості журналістської роботи завтра. «Чим більше ми їм дамо можливості нас "прикручувати" зараз, тим складніше або навіть неможливо буде повернутися до звичного життя та нагадати їм про те, що війна — не привід робити свої темні справи й оборудки», — каже Олег Панюта.

Перші пів року великої війни чимало тем відкладали у Харківському антикорупційному центрі. Журналіст-розслідувач Павло Новік повідомив, що з часом редакція все ж зрозуміла, що заплющувати очі вже не можна: «Є проблеми з доступом до реєстрів і відповідями на запити. Зараз усе менше тем, про які варто мовчати. Але що стосується військових — то буде важка історія. Можу навести такий приклад: свіжий вирок колаборанту. У вироку вказано, що людина передавала дані про розміщення військових. У вироку також вказано, що військові перебували у приміщенні школи. І є дилема — говорити про школу чи ні?».

За жорсткою схемою самоцензури до травня 2022 року працювала редакція одеського видання «Думська». За словами головного редактора Олега Константинова, потім стало ясно, що цією інформаційною закритістю почали користуватися окремі представники влади не на користь суспільства. Наприклад, коли на початку великої війни запровадили «сухий закон» — повне обмеження продажу алкогольних напоїв.

«Більшість маленьких магазинів в Одесі виживають завдяки реалізації такої продукції, і деякі з підприємців почали продавати алкоголь по знайомству, — пояснює Олег Константинов. — Тож поліція почала рейди із залученням підставних покупців і просто виносила весь товар, не складаючи актів і протоколів. Це лише один приклад, а таких зловживань було дуже багато. Навіть на сайтах органів місцевої влади закривали доступ до проєктів рішень, закрили списки депутатів місцевих рад, імена та прізвища суддів у судовому реєстрі, якийсь час не працював судовий реєстр стосовно кримінальних проваджень. Досі не працює кадастрова карта та реєстр нерухомості».

Перші пів року після вторгнення засновник «Наших грошей» Юрій Ніколов, як зазначає сам, був учасником негласної коаліції журналістів-розслідувачів, які вирішили не зважати на українську корупцію, оскільки питання фізичного виживання та події на фронті були актуальнішими. Але потім його особисті кордони дозволеного все ж зсунулись у бік якнайширшого висвітлення корупції:

«Позаяк я вирішив для себе, що криза — це можливість, і війна може бути нашою останньою можливістю змінити країну зсередини, поміняти відносини влади та суспільства з корупцією, знизивши толерантність до цього явища. Бо якщо ми вийдемо з війни з тим самим корумпованим deep state, як було до неї, потім змінитися нам буде ще складніше».

Ніколов каже, що багато чиновників користуються війною як можливістю вкрасти ще більше, водночас для чималої кількості з них війна також стала приводом забути про погані корупційні практики і це видно по закупівлях.

«Відкриваєш сьогодні інформацію про якусь закупівлю, де до вторгнення було гарантоване завищення ціни вдвічі, і бачиш, що там все нормально, навіть дешевше, ніж у магазині. Тож публічність і журналістські викриття даються взнаки», — зазначає журналіст.

Про що не можна мовчати під час війни

Редакторка відділу політики ZN.UA Інна Ведернікова каже, що перші тижні початку повномасштабної агресії «Дзеркало тижня» було радше пронизливим зведенням новин із фронту.

«Я знайшла сили написати свій перший текст лише 16 березня, — каже редакторка. — Це був біль про друга, який загинув під обстрілом в Ірпені біля під'їзду свого будинку. Ми всі тоді були якимись зомбі на адреналіні, які робили свою роботу з підвалів багатоповерхівок, розкиданих по всій Україні, з машин, якими вивозили дітей… Були всі одним кулаком із нашою армією, президентом, мерами, волонтерами, своїми сусідами.

Потім росіян вибили з Київщини та півночі України, і ми всі разом із країною трохи видихнули. Але лише для того, щоб уже усвідомлено вдихнути нову страшну, зокрема, постокупаційну реальність».

Мовчати не можна, коли російські війська обстрілюють українські будинки і вбивають дітей. Про один з обстрілів Слов’янська згадала Анастасія Волкова з каналу «FreeДом»: «З-під завалів діставали дворічну дитину. Мене просто розривало від жаху і болю, коли я бачила матір, яка волала і плакала поруч. У той момент дістають тіло її чоловіка, там ще дитина... І я розумію, що для звичайного глядача це боляче. Але ти не можеш це не показувати, бо ти бачиш це на власні очі й хочеш показати всім, наскільки погано вчиняє російська армія».

Журналістка каже, що такі випадки були й у Бахмуті, коли знімальна група бачила тіла мирних людей: «Я не погоджувалась, коли це блюрили. Я хотіла, щоб це показували максимально, не показували, що просто якась там біла плямка — це тіло людини, яка ще годину тому була жива. У нас триває війна, і я стикаюся з тим, що коли я приїжджаю з Донбасу у Дніпро, Вінницю чи Київ, мене питають: "А що там? У нас тут тихо. У нас все добре". Це у вас тихо, але треба розуміти, що є місця, де щодня не тихо».

Головний редактор херсонського видання «Мост» Сергій Нікітенко вважає, що неможливо мовчати у випадках толерування проросійських рухів чи політиків, перш за все з боку влади. На його думку, не має існувати легітимізації проросійських рухів, партій, елементів.

Аліса Юрченко з Bihus.info впевнена, що не можна мовчати, коли чиновники укладають контракти зі значними переплатами з державного або місцевих бюджетів, коли призначення на посади відбуваються за принципом особистої відданості, а не професіоналізму, знань і досвіду, коли зривають відкриті конкурси заради контрольованих кандидатур або ж передачі контрактів близьким юрособам.

Ведучий інформаційного вечора «Суспільне. Спротив» Олександр Єльцов зазначив, що повномасштабна війна Росії проти України показала, що немає тем, які «не на часі», й оголила багато нерозв’язаних питань. «Попри трагічні події в нашій країні, нині наше суспільство розвивається і перероджується. Тож, на мою думку, журналісти мають торкатися всіх, навіть найбільш "незручних" раніше тем: корупція на всіх рівнях, російські гроші та бізнес на українському ринку, присутність і вплив російської агентури в Україні, права людей ЛГБТКплюс-спільноти, права військових, людей з інвалідністю. Як на мене, єдині теми, про які варто бути дуже обережним, — військові дії. Тут я волію покладатися лише на ту інформацію, яка є в офіційних джерелах», — каже Олександр.

На думку публіциста й телеведучого Віталія Портникова, війна обмежує компетентність журналістів у воєнних питаннях, але вона зовсім не є обмеженням щодо обговорення політичних питань, коли є підстави для такого.

«Оскільки у воєнний час політичне життя практично відсутнє, то й політичних дискусій виникає не так багато, — каже Портников. — Хоча з боку політиків, насамперед із боку влади, є очевидна ностальгія за політичним процесом, якого немає і який невідомо коли розпочнеться. Разом із цим я виходжу ще з однієї  парадигми: питання існування української держави в тих умовах, у яких ми перебуваємо, не є розв'язаним і держава може зникнути, а українці можуть бути вигнані, якщо Україна зазнає воєнної поразки. Тому нам потрібно берегти інституції, усвідомлюючи їхню важливість для виживання держави і їхню сталість у разі її зникнення з політичної мапи світу й переміщення у вигнання».

На головному фото Олександр Хоменко, фотограф — Тата Ларк

 

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Хантер на дурналістів
15:20 / 06.05.2023
У нас дуже багато неосвічених і тупоголових дурналістів. Питання не в "критиці влдаи" - це вони роблять завжди й безкінечно, і не через свій великий "демократизм", а через роботу на конкуруючих скандальних олігархів, - питання в тому, які падлюки поширюють інформацію про збиття ракет чи дати візитів наших керівників тоді, коли це не можна було розголошувати, це пряма допомога ворогові. Й що цікаво, розгул вседозволеності та тупості у заголовках з кожним днем наростає - дурналісти втратили відчуття страху, залишилося тільки відчуття грошей у конвертах в погоні за коментами, лайками, шерами.
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду