Цьогорічний Форум видавців у Львові несподівано став мішенню для погроз і загрозливих акцій праворадикальних організацій: спершу вони вимагали скасувати презентацію книжки Лариси Денисенко «Майя та її мами», потім зірвали презентацію збірки «Ліва Європа». Авторам цих книжок закидають, що вони пропагують чужі, ворожі для України цінності. Натомість дискусії про те, чи може література бути інструментом і майданчиком для пропаганди і де межа між цими двома сферами, ніхто не зірвав. Ми занотували найцікавіше зі сказаного літераторами Ростиславом Семківим, Оленою Герасим’юк та Андрієм Бондарем.

Ростислав Семків, письменник, літературознавець, доцент університету «Києво-Могилянська академія»:

— Література — як я її собі уявляю, зокрема художня — не є місцем пропаганди. Її головна мета — демонструвати вміння автора володіти словом: як добре й сильно він уміє висловитися. Але для такої розкоші спільнота повинна перебувати у врівноваженому стані, коли їй пропаганда не потрібна. Є ситуації, коли спільнота перебуває під загрозою. Чи потрібна пропаганда в літературі в той час? Виглядає, що так складається природним чином. Автори не хочуть перебувати поза громадянською відповідальністю. Звісно, пропагандою займається публіцистика, але й вона цуратиметься відвертої пропаганди, якщо це не необхідно. Тож, можна сказати, література стоятиме поза пропагандою, доки це не необхідно. Всі, хто займається книжками, пропонують певний світогляд.

Є часи, коли автори не хочуть бути поза громадянським дискурсом, вони хочуть сказати своє слово — так, як вони можуть це зробити. Хтось потрапляє на фронт, під мобілізацію, хтось стає бійцем ідеологічного фронту. Це ширше питання — наскільки ангажована література, наскільки вона ставить собі за мету щось змінювати.

Деякі речі, пов’язані з пропагандою, мають брати на себе державні інституції. Держава нарешті почала цим займатися, тому що насправді ніяких ідеологічних зусиль від 1991 року вона не робила. Хоча, наприклад, за часів Кучми було прийнято закон про україномовну рекламу — і це був великий крок, це нарешті поставило українську на телебачення. І тепер держава робить цілеспрямовані зусилля — комусь вони подобаються, комусь ні, але йде дискусія.

Це дуже добре було видно впродовж 2014 року. Якби ми зіставили те, як розказує про війну російське телебачення і як розказує українське. Що бачили ми: речник Генштабу стоїть у камуфляжі і спокійним голосом розповідає про ситуацію. Вочевидь нам не давали, як я підозрюю, якоїсь адекватної картини: також десь маніпулювати, також десь задіювали пропаганду. Але це дуже відрізнялося від Кисельова й тої картинки, яку пропонували там, на півночі. Треба говорити про маніпулятивну пропаганду, яка повністю викривлює дійсність, і пропаганду, яка робить це меншою мірою. Тому я би не сказав, що комунікація влади з громадянами налагоджена, але принаймні є спроби це зробити, й вони значно успішніші, ніж до того.

Хоча, з іншого боку, якщо люди, які займаються мистецтвом, можуть висловлювати свою позицію, це також дуже добре. Є загальне розуміння того, чого ми всі не хочемо — авторитарності, путінського порядку. Можливо, ще немає того, що ми хочемо, але інтуїтивна консолідація існує.

160 фільмів планують профінансувати в найближчі роки. Я впевнений, що близько ста з них — «агітки», але вони можуть підштовхнути до творення нового кіно. Перенаситившись чимось подібним, хтось може вирішити знімати більш концептуально. Втім, не обов’язково ці фільми повинні бути поганої якості. Наприклад, польські «Катинь» чи «Волинь» — для когось це пропаганда, але це якісні фільми. Всі країни знімають таке кіно. Сьогодні воно дає позитивний ефект.

Якщо є свобода — вона є в усьому. Якщо ми обрали її як орієнтир, то так воно й буде. Щодо цього теж є консенсус: радикальні партії не потрапляють у парламент. Проте мене дивує, що ліві партії думають, що ситуацію можна вирішити так просто.

Суспільство загалом консервативне, традиційне й дивиться на сім’ю так. Думати, що кількома книжечками можна легко змінити його свідомість до того, що воно щасливо прийматиме, наприклад, бісексуальність, є помилкою. Щоб вирішити цю проблему, потрібен час, освітні зусилля на державному рівні.

Олена Герасим’юк, поетка, есеїстка, письменниця, авторка книжки «Розстрільний календар»:

— У моїй уяві постає три типи пропаганди. Перший тип — на зовнішнє середовище. Це питання радше до політиків, медійників і громадських діячів. Ми повинні працювати на цьому фронті: пояснювати нашим закордонним колегам і військовим партнерам свою позицію, ту, яку ми вважаємо правильною.

Другий тип пропаганди — це не залишати військових самотніми. Письменник може писати тексти, які він не позначає як пропаганду, він може просто висловлювати свою позицію, приїжджати зі своїми творами. Це сильно підвищує бойовий дух і це не просто слова, а речі, які ми бачимо, їдучи на фронт, які чуємо з відгуків, із військового телебачення й радіо. В цьому плані пропаганда — це просто залишатися на своїй позиції й підтримувати того, хто стоїть на передовій.

Третій тип, із яким ми стикнулися, намагаючись презентувати свої книжки (у серпні на фестивалі «Бандерштат» невідомі зірвали презентацію книжки Олени Герасим’юк про радянські репресії «Розстрільний календар», а нині через небезпеку для учасників Форум видавців скасував презентацію книжки Лариси Денисенко «Майя та її мами». — Авт.), і який мені абсолютно не зрозумілий. Пропаганда проти особистості. Цьому конфлікту не має бути місця в нашому колі. У ситуації з Ларисою Денисенко ми говоримо навіть не про пропаганду, а про авторитарну агресію, про людей, які просто хочуть влади. Я би не прив’язувала цю тему до ЛГБТ — тема тут абсолютно не має значення. Це питання людей, які хочуть мати рабів.

Якби в Україні був інститут, який займався суто пропагандою, ми б нічим не відрізнялися від Росії. За протекцією міністерства було поставлено кілька вишок у зоні розмежування і в тому числі військове радіо і телебачення, підпорядковане міністерству оборони і яке може посилати інформацію на окуповані території. І той відгук, що ми отримували з тих територій і навіть із Росії, нас потішив. Ми розуміли, що та інформація, яка не містить пропаганди про ситуацію на фронті, потрібна цим людям, і це безцінно, як вони оживляються й навіть чекають наступу української армії. Ці дії, хоча й повільні, є кориснішими, аніж одна партійна лінія.

Андрій Бондар, перекладач, письменник:

— Мені не подобається слово «пропаганда» в цьому контексті, бо пропаганда — це завжди дія, яка виходить із певного центру. Проблема в тому, що наша держава не здатна комунікувати з народом, і тому виникає велика лакуна — дуже багато речей на себе беруть люди, які обертаються в медійному дискурсі.

Як правило це створює таку проблему, як крах довіри до інституцій. У нас немає таких інституцій, і ця моральна відповідальність покладається на людей, яким іще довіряють, — зі сфери релігії, літератури. Кого слухають? Патріарха УПЦ КП Філарета, письменників — Оксану Забужко, Сергія Жадана. Письменник бере на себе роль не те щоб морального авторитета, а людини, яка не боїться брати на себе відповідальність, для якої це вже рутина — написати колонку, сказати те, що вона думає. Письменники не можуть залишатися осторонь проблем, які їх зачіпають.

Під час обговорення тем, які ділять аудиторії на дві групи, відбувається війна між своїми за з’ясування якоїсь правоти. У ній іноді гинуть здорові ідеї, псуються стосунки між людьми. Добре, що цей процес є, але погано, що є тільки він: нам бракує якоїсь артикульованої, чітко визначеної державної стратегії. У нас існує поділ навіть серед «своїх» — так звані порохоботи і зрадофіли, але скільки ще є «не-своїх», тих, хто зовсім далекі від наших проблем і потреб. Замість держави пропагандистами стаємо ми.

Не завжди ти кажеш те, що хочеш сказати, є щось сильніше за тебе. І це велика проблема беззахисних, нещасних людей — письменників, які наражаються на осуд, остракізм і критику. Це те, що треба спокійно сприймати, пережити й не давати цьому тебе вбити.

Нова українська ідентичність змінюється, просувається на схід — і нам треба заповнювати країну сенсом. Є велика країна — і  великий брак ідей, які можна було б умовно визначити як «ким ми є». Це широкий фронт культурної політики: визначитися з тим, хто ми є і куди йдемо. Ми постійно говоримо, що спотикаємося в «шаровари» та інші старі проблеми, пов’язані з деградацією державного апарату на всіх рівнях, проте водночас всі ми натрапляємо на якісь речі, які треба долати і в собі.

Натомість виступаючи провідниками нових ідей, ми й досі не маємо візії, якою має бути Україна далі. Нас тепер найбільше цікавить війна. Візія починається з культури: ми бачимо фестивалі, форуми, книжкові ярмарки. Ми є свідками народження нової сили, яка себе ще не артикулювала.

З іншого боку, є відчуття, що ми на правильному шляху, хай не до кінця впевнені в своїх силах, але йдемо вперед. Нам треба змиритися з тим, що наш народ міг бути набагато гіршим, ніж він є. Подивіться на Білорусь чи Росію. Наш народ кращий, ніж ми заслуговуємо, але гірший, ніж міг би бути.