«Телекритика» в матеріалі «“Укрпошта” й видавці: неможливість компромісу» розповіла про зустріч керівництва державного підприємства зв'язку «Укрпошта» з видавцями та представниками громадських медіаорганізацій НСЖУ й УАВПП. Мені довелося бути учасником цієї незрозумілої зустрічі: навіщо було затівати обмін претензіями, безкінечними шпильками на адресу одне одного, демонструвати сумку листоноші тощо, якщо ще до початку було ясно — узгодженого рішення немає й не буде?

Така зустріч видавців із в. о. генерального директора УДППЗ «Укрпошта» Ігорем Ткачуком, ініційована НСЖУ та УАВПП, мала відбутися 23 вересня. Мали поговорити про неприпустимість такого підвищення тарифів дистрибуції преси, що його запропонувала пошта. Але напередодні був оприлюднений наказ Міністерства інфраструктури від 20 серпня № 335 «Про затвердження тарифів на приймання та доставку вітчизняних періодичних друкованих видань за передплатою», зареєстрований Міністерством юстиції 8 вересня. Звернули увагу на дати? Так отож!

Щоразу, коли пошта затіває підвищення тарифів, наша медійна спільнота здіймає хвилю протестів: відкриті листи до всіх владних інституцій, протести, викривальні статті, фейлетони. У відповідь поштовики доводять свою правоту мутними й малозрозумілими розрахунками, скандальними заявами на кшталт того, що нещодавно зробив перший заступник міністра інфраструктури України В. Шульмейстер: «Видання газет і журналів давно втратило свою соціальну функцію і є видом підприємницької діяльності, а їхні власники зацікавлені в отриманні максимального прибутку».

Цей випадок колеги назвали днем ганьби української преси, хоча, як на мою думку, щорічна катавасія з тарифами значною мірою пов’язана з тим, що більшість наших видань якраз не є бізнесом, заточеним на прибуток. Утім, зізнаймося, й із соціальною функцією не дуже добре виходить, бо ті медіа, що фінансуються олігархами за рахунок інших активів, мають дотримуватися генеральної лінії власника, а ті, що фінансує місцева чи центральна влада, співають осанну керівникам різного штибу.

Видавці й пошта — давні ділові партнери, але взаємини між ними інакше, ніж ворожими, не назвеш. Зрозуміло, кому ж хочеться, щоби плата за послуги партнера зростала! Але попереднє підвищення тарифів відбулося за наказом Мінінфраструктури від 12 вересня 2013 р. Як за цей час змінилися ціни на папір, пальне, курс долара, зрештою? Не треба бути адвокатом поштовиків, щоб дійти розумної думки: в подібних умовах підвищення очікуване. Й навіть невідворотне.

Звісно, можна подискутувати й поборотися, тим більше, що маємо справу з державною, а не приватною структурою. Кричи не кричи, а якщо енергокомпанії в нас давно приватизовані, то й платіжки, які ми оплачуємо, щоразу «крутіші», хоча експерти й доводять неадекватність таких цін. До речі, невдовзі й із поштою така оказія може трапитися: 11 листопада Міністерство інфраструктури України має видати наказ про перетворення «Укрпошти» на акціонерне товариство.

Однак, на мою думку, влаштовуючи такі щорічні «флешмоби», медійна спільнота не знаходить часу й можливості (або інтересу?) фундаментально проаналізувати ситуацію з друкованими виданнями, пошукати вирішення проблеми не в термінах «хто кого», а в стратегічному сенсі, зважаючи на світові тенденції в інформаційних технологіях.

Як на мене, проблема має три сторони, в котрих не так багато спільного. Перша — загальноукраїнські, регіональні видання, що розраховують на читача переважно з міст чи, принаймні, великих селищ. Вони можуть звертатися до наявних структур або створювати альтернативну доставку, розвивати роздрібну реалізацію газет і журналів.

Друга — місцеві видання. Чому вони не намагаються створити власну доставку в своїх містах чи селищах, розраховуючи на невеликі інвестиції й широку участь населення? До речі, ми про подібні приклади з російської провінції розповідали. Як відомо, «Почта России» теж зовсім не прихильна до розповсюдження преси.

І третя — маленькі, віддалені села, де інколи і з телевізором проблема. Отут має потурбуватися держава, адже для чогось ми все ж таки платимо податки. Отут медіаспільнота має тиснути на владу, турбуючись, перш за все, не про себе, а про інформаційне забезпечення населення.

Що цього разу маємо в сухому залишку? Як то кажуть, вибачте, стукотить, гуркотить — комар із дуба летить.

Віра Черемних, «Журналіст України»