4 вересня 1965 року удев’яте на вершину американського хіт-параду піднялася група The Beatles із піснею «Help!». Про цю подію розповідали у випусках новин радіостанцій і телестудій світу, її жваво обговорювали інтелектуальні кола (що це за чергова трансформація музичних уподобань?), її активно замовчували на теренах Радянського Союзу, хоча й сюди вона проривалася завдяки різним «ворожим голосам». І того ж дня в Києві сталося щось, як на ті часи, неймовірне: чи не перший публічний протест проти політичних репресій, проти політики нищення української інтелігенції.

Сьогодні навколо того справді неймовірного для тодішнього Києва дійства накручено чимало різних вигадок, тому надам слово учасникові подій, а водночас професійному літературознавцю та історику культури Романові Корогодському: «1965 рік. Кінотеатр “Україна”. Прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. Іван Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді! Ґебешники кричать: “Провокація!” Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл і закликають глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся — може 50-60 людей стояли. Зал був набитий — 800 місць… Але факт відкритого протесту відбувся». (Лідер. — Сучасність, №4, 2003.)

Подія ця стала закономірним наслідком і продовженням того, що відбувалося в попереднє десятиліття в СРСР та УРСР зокрема.

Після 1956-го, особливо у першій половині 1960-х, коли в СРСР відбулася бодай часткова десталінізація, культура в радянській Україні стала на шлях відродження. Знов-таки, часткового, обмеженого ідеологічними маркерами, але все ж із таборів і заслання повертаються вцілілі інтелігенти, репресовані від 1929-го до 1953-го, Спілку письменників УРСР у 1959 році очолює Олесь Гончар, чиї погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих, і вперше ЦК КПУ починають очолювати етнічні українці; частина з них, — чия юність припала на часи Розстріляного Відродження, — має певний сантимент до української культури. Передусім ідеться про Петра Шелеста, який у 1957 році очолює Київський обком КПУ, а в 1963 році стає першим секретарем ЦК КПУ, про Федора Овчаренка (секретаря ЦК КПУ), про Петра Тронька (заступника голови Ради Міністрів УРСР) та деяких інших партійних діячів.

Десталінізація ця була вимушеною: сталінський режим загнав радянську імперію в глухий кут граничної неефективності в усіх царинах, включно з тим, що стосувалося військово-промислового комплексу (не випадково ж ядерний і ракетний проекти очолював Лаврентій Берія: без викрадення західних атомних секретів і застосування трофейних німецьких ракетних технологій наздогнати передові держави СРСР ніколи б не зміг). Тим більше, що у світі розпочалася бурхлива науково-технічна революція; а наукова, як і будь-яка, творчість вимагає хоча б обмеженої певними рамками, але свободи. Верхівка партійної номенклатури намагалася знайти бодай якийсь вихід із нової ситуації, і змушена була піти на певну лібералізацію режиму. Отож відкрилася частина правди про сталінізм, стало можливим хоч б часткове, теоретичне осмислення нових явищ суспільного життя, було реабілітовано деяких діячів епохи «українізації», які загинули в таборах ҐУЛАҐу. Радянський Союз став відкритішим зовнішньому світові. Нова освічена генерація (мільйони й мільйони!) науково-технічних працівників закономірно тяглася до «високої» культури, ставши вдячною аудиторією майстрів мистецтва.

Разом із тим культурні процеси відбувалися суперечливо, особливо в так званих національних республіках. Як писав уже в 1990-ті активний учасник тих процесів Євген Сверстюк, «за критичні слова проти “старшого брата” в Україні і в Литві, в Молдавії і Бурятії хапали людей, карали і судили як за виступ проти влади, в той час як “армяшек” чи “хахлів” — критикуй! Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал. Зрештою, можна було в республіках зайнятись творчістю Пушкіна — і вами не буде займатись КҐБ. Якщо ж ви допомагаєте відкривати російські дитсадки і школи — ваша ідейність патентована».

Тому будь-яка культурницька діяльність, якщо вона намагалася справді дійти реальних коренів українського буття, звернутися до реальних постатей достойників нації, неодмінно набувала характеру «політики» (слово це в радянському лексиконі мало неодмінно негативний відтінок, якщо не йшлося про «мудру політику партії»). І ті, хто послідовно займався культурницькою роботою, логікою життя ставилися перед дилемою: або спробувати обмежити свої дії межами лояльності, або йти на конфронтацію з владою.

А на додачу принципово новим явищем початку 1960-х стали громадські організації. Номінально такі організації діяли й у сталінську добу, але вони були цілковито підпорядковані владі. Коли послабився тиск на суспільство з боку держбезпеки, коли хрущовська відлига призвела до пожвавлення культурного життя, коли молодь стала одним із головних знарядь боротьби між певними групами в керівництві КПРС (скажімо, ентузіазм комсомольців при освоєнні цілини чи будівництві гігантів індустрії в Сибіру використав Хрущов, щоби побороти позиції своїх опонентів у парткерівництві), то всередині цілої низки громадських організацій почалися процеси ідейного розмежування та бродіння. У першій половині 1960-х років роль осереддя україноцентричних настроїв у столиці УРСР відігравав Клуб творчої молоді (КТМ), який зібрав чималі сили молодої інтелігенції, далеко не тільки етнічних українців за походженням. Аналогічний клуб — «Пролісок» — існував у Львові. Чималі сили інтелектуально-культурницької опозиції до офіційних ідеологем і чиновного завзяття концентрувалися у творчих спілках.

У жовтні 1964-го Хрущова було знято з усіх посад. Нове керівництво СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим взялося «наводити лад» у державі. В серпні й вересні 1965 року було здійснено серію арештів серед української інтелігенції, здебільшого молодої. Серед арештованих були літературний критик Іван Світличний, психолог Михайло Горинь, викладачі Михайло Осадчий і Михайло Косів, Валентин Мороз і Дмитро Іващенко, архівіст Мирослава Зваричевська, модельєр Ярослава Менкуш, студент Ярослав Геврич та інші. Список арештованих здавався випадковим; проте реально в нього потрапляли ті з інтелігентів, хто демонстрував духовну опозицію якщо не режимові загалом, то деяким найбільш одіозним його сторонам.

Але репресивна кампанія, усупереч намірам влади, не налякала інтелігенцію, навпаки, вона стала імпульсом розвитку визвольного і правозахисного рухів в УРСР, викликавши, зокрема, й акцію протесту на прем’єрі фільму Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка «Тіні забутих предків».

Іван Дзюба на той час уже здобув собі достатньо вагоме ім’я як літературний критик, публіцист і редактор; кілька років він завідував відділом критики журналу «Вітчизна», звідки був звільнений «за ідеологічні помилки», а на момент акції протесту працював редактором у видавництві «Молодь». Василь Стус був аспірантом Інституту літератури, перед цим два роки пропрацювавши літературним редактором україномовного варіанту газети «Соціалістичний Донбас», й автором низки літературно-критичних статей та поданої до видавництва першої збірки віршів «Круговерть». В’ячеслав Чорновіл на момент акції протесту працював у газеті «Молода гвардія»; він — єдиний серед цієї трійки — мав журналістську освіту, закінчивши з відзнакою відповідний факультет Київського університету. Три роки Чорновіл пропрацював у Львові редактором міського телебачення, тоді ж почав виступати як літературний критик та історик літератури. Потім він повернувся до Києва, сподіваючись на навчання в аспірантурі та наукову роботу, але до аспірантури й захисту майже готової дисертації його не допустили, попри складені на «відмінно» кандидатські іспити.

Інакше кажучи, всі троє ініціаторів акції протесту мали пряме відношення до журналістики в різних її іпостасях, і це не випадково: за часів хрущовської «відлиги» радянські газети й журнали, хоча й далеко не всі, стало можна читати нормальній людині, в них, окрім пропаганди, з’явилися «живі» тексти найрізноманітнішого ґатунку. Завоювала собі місце не тільки спущена «згори», а й ініційована самими журналістами критика, нехай і «окремих недоліків», міщанства, бюрократизму. Пішли ланцюгом викриття Берії, потім «антипартійної групи» Молотова, Малєнкова, Кагановича та «присталого до них» Шепілова, потім ще деяких партійних босів, і, звісно, самого Сталіна. Ну а новопостале телебачення вимушено (не було відповідної якісної апаратури, придатний для запису програм відеомагнітофон з’явився на Заході тільки в 1956 році, а в СРСР пізніше) взагалі випускало свої програми в ефір «наживо» — звісно, під суворим контролем, але творча імпровізація в межах дозволеного стала неодмінною складовою багатьох телепрограм…

А водночас не випадково всі троє мали так само безпосереднє відношення до літератури, до красного письменства. Справа в тому, що література в СРСР за своїм єством була відносно вільнішою від, скажімо, філософії, зведеної до ролі «прислужниці ідеології». А в період відлиги література одержала змогу ставити гострі соціальні й світоглядні питання, хоча й робилося це у вимушено завуальованих формах. Скажімо, в написаному у першій половині 1960-х романі російського письменника-фронтовика Олександра Крона «Дім і корабель» дія відбувається у блокадному Ленінграді; у розпал страшного голоду головній героїні офіцер-інтендант, який залицяється до неї, приносить свіжий торт. У рукопису цей був не інтендант, а політрук, хоча й тиловий, Крона змусили виправити «ідеологічну помилку», але головне лишилося: у блокадному місті для певної публіки працював кондитерський цех. Він і справді працював, і партайгеноссе Жданов (той самий, що по війні громив Ахматову та Зощенка) настільки розжирів, що з «великої землі» літаком йому доправили спеціального тренера з лікувальної фізкультури… Ясна річ, ані в історичній розвідці, ані в публіцистичному тексті про цей кондитерський цех розповісти було неможливо; а от у романі на це вдалося натякнути. У ці ж роки вийшов роман Олеся Гончара «Людина і зброя», головний герой якого — студент, а потім боєць студентського батальйону Богдан Колосовський — протистоїть у літні дні 1941 року не тільки нацистській вояччині, а й (бо син «ворога народу»!) сталінському режиму. Роман має виразно антивоєнну тональність, засуджуючи війну як таку, що відверто суперечило радянській ідеології та діям режиму Хрущова (вторгнення до Угорщини 1956 року та Карибська криза 1962 року, яка поставила світ на межу ядерної війни).

Отож акція протесту 4 вересня 1965 року насправді не була випадковістю. Не були випадковими й наступні акції. Як писав у присвяченому політичним репресіям і поширюваному самвидавом журналістському розслідуванні «Лихо з розуму» В’ячеслав Чорновіл, «у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові виникали стихійні маніфестації, протести». Серед тих, хто публічно висловлював солідарність із заарештованими, були авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, письменник Олесь Гончар. А Іван Дзюба у відповідь на репресії за кілька місяців написав свою знамениту науково-публіцистичну розвідку «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була навіть опублікована в УРСР, щоправда, під грифом «Для службового користування» і накладом у кілька сотень примірників. Історик Юрій Шаповал зазначає, що ця розвідка й акції протесту до певної міри загальмували процеси репресій і русифікації — аж до 1972 року, коли пройшла нова хвиля арештів серед інтелігенції, а Петро Шелест втратив посаду за «ідеологічні помилки».

Утім, ініціатори акції протесту зазнали репресій одразу ж: Івана Дзюбу було звільнено з видавництва «Молодь», В’ячеслав Чорновіл втратив роботу в газеті «Молода гвардія», Василя Стуса було відраховано з аспірантури Інституту літератури. Часи-бо, попри першу хвилю арештів інтелігенції, були ще доволі «вегетаріанські». За ґратами Чорновіл опиниться 1967 року, Дзюба та Стус — 1972 року. Василь Стус помер чи був убитий в ув’язненні 4 вересня (випадковий чи не випадковий збіг дат?) 1985 року, В’ячеслав Чорновіл за нез’ясованих обставин загинув в автокатастрофі 25 березня 1999 року, Іван Дзюба, попри вік і стан здоров’я, продовжує наукову та публіцистичну діяльність: так, навесні цього року побачила світ його книжка «Донецька рана України. Історико-культурні есеї». Найвищі відзнаки за власне журналістську діяльність здобув В’ячеслав Чорновіл, який став лауреатом Міжнародної журналістської премії імені Ніколаса Томаліна (1975) і Державної премії України імені Шевченка у розділі «публіцистика» (1996).

Отож чи не стала проведена півстоліття тому акція протесту відповіддю — крім іншого — на запитання: «Чи завжди журналіст повинен бути лише спостерігачем подій?»