Днями від знайомих одержав інформацію, що уряд розіслав директорам низки академічних інститутів прохання терміново надати пропозиції «з приводу використання наукового матеріалу в інформаційній війні Росії проти України» (таке офіційно-бюрократичне формулювання, хоча слід було би вести мову про опір України російській інформаційній війні). Тішить, що уряд — не минуло й 15 років від початку цієї війни Путіним, спершу прем’єром, потім президентом і «національним лідером», — нарешті звернув увагу на самоочевидний факт і допетрав-таки, що йому потрібна допомога науковців.

Спричиняє сум інше — те, що ніхто з тих шановних академіків, із чиїми відповідями вдалося ознайомитися, вносячи цілком слушні пропозиції, навіть не згадав про феномен «товстих» журналів, тобто інтелектуальних місячників і щоквартальників, призначених для соціально й політично активної інтелігенції, нехай її буде в масштабах країни кілька десятків тисяч. Причому не власне мистецько-художніх, а таких, де художні та літературно-критичні тексти й добре ілюстровані новини малярства та кіно поєднані з публіцистикою високого рівня, науково-популярними викладами та цікавими для широких освічених кіл науковими розвідками.

Можливо, директори інститутів вважають, що достатньо тих академічних часописів, які виходять нині друком, плюс кількох «товстих» журналів, успадкованих від радянських часів. А можливо, вони взагалі не вважають ці журнали інструментом, ефективним для опору інформаційній війні, ба більше — на їхню думку, час таких журналів безповоротно відійшов у минуле.

Але зайшов оце на сайт російського журналу «Посев» — і засумнівався щодо позиції академіків. Справа не в самому факті існування цього друкованого видання та його інтернет-варіанту (які — а це рідкість у Росії — аж ніяк не займаються війною проти України), а в тому, що по-антикомуністичному налаштованій російській спільноті вдалося «втримати» заснований у 1945 році в таборах «переміщених осіб» у Німеччині інтелектуальний журнал.

Так, нинішній його наклад у 800 примірників — мізерія для освіченої російської спільноти (адже йдеться не лише про РФ, а й закордон). Проте одразу ж починаєш згадувати, що перенесені одночасно з «Посевом» до України діаспорні інтелектуальні видання «Сучасність» і «Розбудова держави», розраховані на дещо різні аудиторії, припинили існування, причому архів «Сучасності», виданої за кордоном, в інтернеті є, а от номери, випущені в Україні, наявні тільки в провідних бібліотеках. Ну, а «Розбудова держави»по 2012 рік виходила фактично як альманах, подальших слідів існування цього видання в інтернеті знайти не вдалося. З часописом «Арка» ще гірше: в інтернеті є посилання на бібліографічний опис змісту цього «журналу літератури, мистецтва і критики», що виходив Німеччині у 1947-48 роках, проте відсутня навіть згадка про спробу його відновлення в Києві у першій половині 1990-х; а між тим це було майстерно оформлене інтелектуальне видання, як і першооснова, призначене для елітарної аудиторії…

Звісно, можлива й така ситуація, як зі щоквартальником «Континент». Цей проект також було перенесено до Росії з-за кордону і він також ніколи не був і не є налаштованим проти України, але зараз він завершується. Останні два роки виходило по одному випуску найкращих текстів за минулі періоди. Залишилося випустити ще два таких альманахи — цього й наступного року. І все. Щоквартальник буде й далі доступний в інтернеті, і зарубіжне видання «Континенту», і його випуски в Росії. Схоже, ідеї християнської демократії в сьогоднішній РФ — щось екзотичне, якщо не більше. Там, крім відверто імперсько-шовіністичної ідеології, попитом користуються лівацькі ідеї та «ліберальний імперіалізм». Але ситуація «Континенту» — це гідне завершення існування періодичного видання, яке, до того ж, лишилося в полі досяжності нового покоління читачів по всьому світу.

І при всьому тому — попри позицію редакцій двох зазначених часописів — об’єктивно вони є складовою «русского міра» та можуть бути — до певної міри — використані як знаряддя інформаційної війни проти України. Бо сам факт їхнього існування засвідчує неповноцінність української політичної та бізнесової еліти й неспроможність вітчизняної інтелектуальної спільноти зберегти та продовжити в майбутнє певні традиції вільної української думки, втілені у їхніх матеріальних носіях. Не знімаю з себе частки відповідальності — і як автор «Розбудови держави», і як заступник головного редактора «справжньої» «Сучасності», поки вона не потрапила у вихор «постмодерних» змін; зауважу головне: остаточне припинення цих двох часописів відбулося вже в останні роки, і всі мої спроби сприяти їхній реанімації (й аналогічні спроби редакторів цих журналів) виявилися марними. Як і мої намагання донести до очільників новітньої владної команди потребу сумнозвісного припинення «традицій підрізації» (Тичина) та побудови новітньої України на фундаменті всього найкращого, зробленого за минули роки.

Хоча, зрештою, «Сучасність» бодай якось присутня в інтернеті — там є її числа, випущені за кордоном, та — на іншому ресурсі — журнали, випущені по 1995 рік включно. А де «Літературно-науковий вісник», чи, як тоді писалося, «вістник»? У Вікіпедії про це інтелектуальне видання сказано так: «“Літературно-науковий вістник” (“ЛНВ”) — перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис. Заснований Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Олександром Борковським, Осипом Маковеєм. Двох останніх невдовзі замінив Володимир Гнатюк. Фактичним редактором першого періоду існування був Іван Франко. Виходив у Львові з 1898 р., з 1907 до 1919 — Львові та Києві; після війни  — у Львові під редагуванням Дмитра Донцова (1922–1932). Видавався часопис Науковим товариством імені Тараса Шевченка. У журналі друкувалися найкращі українські письменники та вчені». Начебто кілька томів можна скачати в інтернеті, але мені цього не вдалося.

Тим часом росіяни (і це їхня принципова позиція!) демонстративно видають друком цілу низку журналів, самі назви яких відсилають до ХІХ та початку ХХ століть, до певних традицій та — увага! — окресленого в рамках тих традицій напряму пошуку світоглядних, соціокультурних і політичних новацій. Журнальний зал «Русского журнала» дає читачам можливість познайомитися з цими виданнями. Ясна річ, «Посеву» тут немає. Та є тут чимало іншого, вельми цікавого. Так само, як і в іншому читальному залі журналів. Нічого схожого Україна не тільки не має, навіть на обрії не майорить.

Можуть сказати: скільки можна про минуле, про ретроспективу, про традиції — потрібні нові, постмодерні, поступові речі! Так, потрібні. Але для того, щоб цей «пост» не був порожньою забавкою, потрібне міцне власне підґрунтя. Ба більше: в інформаційній війні постмодерн із його принциповим запереченням «примітивних категорій добра і зла», з відкиданням «ґранднаративу», з принциповою рівністю всіх ідейних позицій — капітулянтство й колаборація.

Та і який постмодерн? На наших очах «смерть історії», як її описував Френсіс Фукуяма, скасовано терористичним ісламістським фашизмом із його намаганнями створити «всесвітній халіфат» та неототалітаризмом Путіна з його ідеєю відновлення СРСР та створення на місці ряду незалежних держав «русского міра». І взагалі, щодо позиції провідних постмодерністських філософів є чимало запитань. Скажімо, Ґваттарі, якому належить вислів про добро і зло, перед тим активно підтримував терористичні «червоні бригади», які — за сприяння КҐБ і «Штазі» — розгорнули в Італії багаторічний терор із численними жертвами. А Альтюссер був членом ЦК сталіністської Компартії Франції. І так далі, й таке інше… І взагалі: апологія світу, в якому не існують такі поняття, як єдина Істина та загальнолюдське Добро, це філософська санкція таборів смерті, людожерства, маніпуляції людьми й інформаційних воєн; це — «ввічливі зелені чоловічки» Путіна, рівноправні з їхніми жертвами.

Тому дозволю собі оминути постмодерні видання, які чомусь мають за собою добрі гроші, несумірні з числом потенційних читачів. Що ж стосується львівського «Ї», то це радше тематичний альманах, а не журнал, причому такий, що вже з десять років як перестав бути справді всеукраїнським. Що ж стосується публікацій на сайті журналу, то регулярно друкувати російського нациста Дуґіна й вітчизняних «ліваків» — це, як на мене, вже не «слобода слова», а щось зовсім інше. Втім, двобій, у якому головний редактор «Ї» Тарас Возняк зійшовся в боротьбі за мандат народного депутата із сотником Майдану і бійцем АТО Володимиром Парасюком, схоже, не випадковість, а світоглядна позиція…

Тим часом, як на мене, однією з підвалин опору російській інформаційній війні має стати вільний доступ у будь-якій точці України (та за її межами) до всього багатства українського культурного світу, до української класичної та сучасної художньої й наукової літератури, журналів, музики, архівних матеріалів тощо. Такий доступ до цілісної української культури, а через її посередництво (а не через «русскій мір», бо ж далеко не вся інтелігенція вільно володіє англійською, іспанською, німецькою тощо) — і до культури світової — має забезпечуватися повним оцифруванням усіх енциклопедій, словників, довідкових видань, класичних та сучасних художніх, філософських, культурологічних та наукових книг і журналів (у тому числі — перекладів), причому доступ до всього цього повинен за умов інформаційної війни бути безплатний. А заодно повинен бути підтриманий вихід «товстих» журналів та «серйозних» електронних видань, позбавлених вузькополітичної та партійної кон’юнктури. Варто створити і спеціальні ресурси вільного доступу з кінофільмами, телепрограмами, іншими відеоматеріалами та бодай із 2016 року запустити державно-суспільні програми підтримки закупівлі книгарнями «серйозної» періодики, «товстих» журналів, тижневиків тощо.

І, звісно, варто відновити інтелектуальні часописи, про які йшлося: «Сучасність», «Арка», «Розбудова держави», «Літературно-науковий вісник» та дещо інше. Бо це були інструменти розвитку українського Раціо і здобуття Україною незалежності, а сьогодні це будуть символи неперервності боротьби за «і правду, і волю», якщо вжити класичну формулу.

Так, все це коштує не одного мільйона гривень. Так, ідеться про «некомерційні проекти». Але ж усе разом узяте, про що йшлося вище, у суто грошовому вимірі є дешевшим, аніж пара танків, і при цьому не менш ефективним — у своїй царині, ясна річ, — у плані відбиття агресії Кремля. Крім того, не слід забувати, що в Росії мільйони людей (і серед них чимало інтелігенції) достатньо вільно читають українською мовою. Тож чи не час від глухої оборони переходити до оборони активної, динамічної, яка дасть можливість розпочати інформаційний контрнаступ, до звільнення з-під оруди Кремля певних сегментів російського медіапростору?