Італійська журналістка Франческа Боррі спеціалізується на темі Близького Сходу. Написала книжки про Косово, війну в Сирії, протистояння Палестини та Ізраїлю. Публікується в The Guardian, Il Fatto Quotidiano, Internazionale та Al-Monitor. Багато пише про бойовиків-джихадистів у різних країнах — зокрема, «Громадське» публікувало українською її матеріал про ІДІЛ на Мальдивах.

Аят Басма від лютого 2010 року працює в Reuters. Була фіксеркою під час війни в Лівані у 2006-му. Досліджує вплив війни на життя меншин у Сирії та Іраку. Головна професійна тема Аят — біженці та причини, які змушують їх утікати до Європи.

На Львівському медіафорумі Франческа та Аят говорили про досвіди роботи «європейської» та «місцевої» журналісток у зоні бойових дій. Модерувала розмову шеф-редакторка «Громадського телебачення» Ангеліна Карякіна.

Коли починається висвітлення конфлікту?

Аят Басма:

— Я хоч і воєнна журналістка, але це не повністю визначає мою роботу: я просто зацікавлена в історіях. Відколи я почала свою роботу в 2007 році, не мала жодного нудного дня, незалежно від того, мир був чи війна. Воєнні кореспонденти пишуть не лише про передову, вони висвітлюють людські історії.

Аят Басма

Франческа Боррі:

— В Україні я мала найгірший досвід як воєнна кореспондентка. Я почала працювати, ще коли не було зрозуміло, що на Донбасі присутня Росія. Як і все моє покоління, я не знала нічого про Росію та Східну Європу, хоча вивчала міжнародні відносини. Для нас Європа — це щось типу Парижа та Лондона. Я дзвонила знайомим, але ніхто не міг мені розповісти нічого суттєвого про Україну. Тобто я мала приїхати непідготовленою і за три дні знайти першу історію для висвітлення. У такі моменти починаєш шкодувати, що ти журналістка. І не через те, що ти не в змозі зупинити війну, а через те, що можеш запалити її ще більше. Та навіть якщо ти знаєш бекґраунд, ти маєш його уникати в історії, маєш зосереджуватися на тому, що відбувається зараз.

Я тільки-но повернулася з Філіппін, де з травня по жовтень 2017 року тривали бої за місто Мараві. Ісламська Держава, яка тоді вже втратила Мосул і скоро мала втратити Ракку, раптом знову з’явилася на Філіппінах. Ми були здивовані її силою. Боротьба на Філіппінах триває вже п'ять століть — перше повстання ісламістів там було в 1596 році. Якщо ти зосереджуєшся лише на кількості смертей, це значить, що ти мало розумієшся на цьому конфлікті, а твої читачі — ще менше. Коли я стала журналісткою, я перестала читати газети.

Із ким співпрацювати військовим кореспондентам?

Аят Басма:

— Через те, що Reuters — велика новинна організація, ми можемо отримати доступ до всіх сторін конфлікту. Торік у Мосулі наші колеги приєднувалися до іракських воєнних підрозділів. У Сирії ми маємо групу кореспондентів, акредитовану в органах влади. Це встановлює певні обмеження, але й також означає, що ми можемо показати події і з цієї точки зору.

Також ми спираємось і на верифікований нами ж контент, який створюють звичайні інтернет-користувачі. Таким чином нам стають доступними місця, в які ми не могли потрапити. Але навіщо тоді потрібен журналіст? На мою думку, його роль — бути тим неупередженим наглядачем, який пояснить, що відбувається. Він має бути тим, хто за години, дні чи рік розкриє сенс якоїсь надзвичайної ситуації.

Франческа Боррі:

— Я фрилансерка й лише раз у житті була в редакції: отримувала чашку з логотипом газети, до якої дописувала. Думаю, що саме через те, що я не працюю у штаті, а отже можу сама розпоряджатися своїм часом, у мене вийшло висвітлити події в Сирії. Якщо ти працюєш на Reuters, Guardian чи The New Yourk Times, ти не можеш сфокусуватися. З іншого боку, у 2015 році я мала лише один вихідний. Та мій випадок — радше виняток, бо я пишу книжки й мої читачі — це моя сила. До кожного медіа, де я публікуюсь, окрім історії я приводжу і читачів.

Франческа Боррі

Не слід вважати, що безпека військових журналістів цілком залежить від озброєного захисту якихось сил, наприклад, військових Сирії чи Іраку. Був період, коли в Сирії на боці повстанців було 1500 угрупувань. Визначити найсильнішу групу, яка може гарантувати журналістам безпеку, вкрай важко. Єдиний спосіб вижити — отримати захист від звичайних людей, які тобі довіряють. Проте варто пам’ятати, що такий захист ти можеш отримати лише після певного часу перебування в країні. Двох фіксерів убили через те, що вони мені допомагали: одного — в Сирії, одного — на Мальдивах.

Зазвичай фрілансери не можуть повноцінно заробляти собі на життя. Місяцями я намагалася потрапити до Сирії знову й лише двічі була до того близька. Ви не можете уявити, скільки разів я була в Анкарі та Стамбулі й зустрічалась із турецькою владою, лише щоб отримати дозвіл перетнути кордон. Результатом перемовин, що тривали рік, буде історія про десять днів у Сирії.

Чи існує неупередженість?

Аят Басма:

— У вас може бути власна думка, але вона не має впливати на роботу. Я ніколи не покривала голови ні в Каїрі під час Арабської весни, ні в Лівані, ні в Іраку, ні в Сирії. Насправді ліванські жінки мають перевагу — їм легше потрапити в ту чи іншу східну країну. Ви були б дуже здивовані тим, як багато вам хочуть розповісти люди тільки через те, що ви жінка. У Мосулі я почувалася адвокаткою, захисницею жінок нашого регіону. Ми маємо більше говорити саме із жінками, адже часто вони не мають змоги висловитися.

Торік ми брали інтерв’ю в чоловіка з християнського міста, яке було знищене Ісламською державою. Він ходив по своїй вітальні з попелом старих книжок, які сім’я збирала роками. Але повторював, що не покине Іраку, адже не хоче жити як біженець на грошову допомогу. Минулого тижня я з ним побачилася: там усе ще був попіл його книжок, але він був щасливий, що вдома.

Франческа Боррі:

— Одна з причин, чому я досі жива, — це те, що як жінка я можу вдягти нікаб, через який буде видно тільки очі. Та цього може бути не досить. У чоловічому середовищі, коли ти єдина жінка, ти потрапляєш у сильнішу позицію: тебе намагаються захистити.

Суть у тому, що ми не просто чоловіки чи жінки — ми журналісти. Ми все бачимо на власні очі. Думаю, що неупередженості не існує не тільки в журналістиці, а й взагалі в житті. Я щаслива, що не здобувала журналістської освіти, а трохи вивчала філософію.

Як воєнний журналіст ти не можеш бути один. Це може бути хто завгодно: озброєна група, неурядова організація, активісти тощо. Вони показують тобі лише те, що ти хочеш бачити. Особливо неурядові організації, які зазвичай не розуміють різниці між роботою журналіста та представника прес-служби. Саме тому їх я уникаю. Але для кращого результату треба прив’язатися до якомога більшої кількості груп.

Всюди є свої перепони. Крім того, що в країні можуть виникнути якісь обмеження чи заборони, перешкодою може стати власний бекґраунд. Наприклад, я ненавмисно надаю надмірного значення економічним та соціальним мотивам, що змушують молодих мусульман вступати до лав терористичних організацій. А все тому, що я походжу з давньої італійської марксистської сім’ї. Що вже казати, моє друге ім’я — Марксіана. Я ніколи не надавала значення релігії, тому я маю не применшувати її значення в своїй роботі. Я, як і мої читачі, маю знати про свої обмеження.

Я — іноземна журналістка, яка довго була всередині подій, коли діяла Ісламська держава. Але я наголошую, що ніколи не була в Дамаску, а лише в одному місті Сирії — Алеппо. Американці казали мені, що таким чином я знищую репутацію журналістики. Та я хочу, щоб мої читачі розуміли, що не все так просто.

Я публікуюся в ізраїльській газеті і працюю з палестинцями. Це особливий випадок, причиною якого є те, що місцеві стриманіші за іноземців. Вони знають, що все одно в кінцевому підсумку залишаться разом, тому хочуть, щоб моя інформація досягла і протилежної сторони.

Чи є межі, яких не можна переступити?

Аят Басма:

— Люди, які в жахливих умовах живуть за лінією вогню, — це для мене те, що я не можу висвітлювати, бо фізично не можу до них дістатися.

Франческа Боррі:

— Думаю, що для західних читачів цією межею буде щось позитивне про арабів. Коли я кажу, що араби нормальні, вони цього не сприймають.

Фото надані Львівським медіафорумом